З перших днів широкомасштабного вторгнення рашистської орди на українську землю, а це вже понад два місяці, викладачі, студенти Тернопільського національного медичного університету імені Івана Горбачевського згуртувалися для волонтерської роботи. Вантажать «гуманітарку», отримують вантажі, формують індивідуальні аптечки. «Все для фронту, все для перемоги». Це гасло особливо актуальне в ці лихолітні часи. Про свій волонтерський досвід розповіли викладачі та студенти ТНМУ.
«У темні часи добре видно світлих людей»
Інна КОРДА, доцентка кафедри акушерства та гінекології №2:
– З початком наступу рашистів на Україну моє, як і життя кожного українця, розділилося на «до та після». Коли почула цю жахливу звістку, що російські війська бомблять Київ, в голові не могло вміститися: як так, чому, навіщо?! Не вірилося, що в ХХІ сторіччі таке може трапитися. Звісно, просочувалася якась інформація про можливий напад, але ми до останнього не вірили й сподівалися, що цього не станеться. Але настало 24 лютого. Перші два дні була в розпачі, з часом постало питання: чим я можу допомогти? Перше, що спало на думку, зібрати всі медикаменти, які є вдома, бо це те, в чому виникає найбільша потреба під час війни. Вигорнула всі ліки з домашньої аптечки, потім заїхала до клініки та знайшла щось з гуманітарної допомоги, яку передавали ще раніше наші студенти. Але куди все це доправити? Вирішила поїхати у військкомат, але військовим було не до ліків, бо розпочалася мобілізація. Потім хтось повідомив, що в Українському домі «Перемога» створили гуманітарний штаб. Коли дісталася «Перемоги», то застала справжній «Майдан» – увесь перший поверх гудів, мов у вулику: хтось привіз продукти для воїнів, хтось прийшов, аби записатися добровольцем в територіальну оборону, я ж вивантажила медпрепарати й, власне, з цього моменту й почалося моє волонтерство. Формували індивідуальні аптечки солдатам на фронт, фасували та передавали продукти волонтерам, які їхали на передову. Там зустріла викладачів і студентів з університету, підійшли знайомі та друзі, тобто організувалася ціла волонтерська команда. В неділю охочих допомогти вже зібралося значно більше. Люди приносили не лише продукти та одяг, а й медикаменти, гроші, на які ми закуповували ліки. Людський потік не припинявся – бізнесмени привозили їжу, продовольчі пакунки, одяг. Спочатку, певна річ, усе відбувалося дещо хаотично, бо ніхто не знав, як правильно, але з часом ми зуміли налагодити цей процес. У групи Viber, Фейсбуку надіслали запити, писали від руки на аркушах паперу та фотографували, в чому є потреба. З часом наша волонтерська діяльність не тільки ставала масштабнішою, але й удосконалилася, ми «переселилися» до підвального приміщення в «Перемозі», яке надав підприємець Олег Горохівський. Саме той час можна й назвати точкою відліку нашої волонтерської роботи, зокрема й у співтоваристві з благодійним фондом «Допомога учасникам АТО Тернопілля», яку очолюють учасники Антитерористичної операції на сході України. Вони дуже допомагають нам і нині з формуванням зелених коридорів, потреб військових частин, госпіталів. Працюємо в тісному тандемі.
Гордістю нашої команди є викладачі та студенти медичного університету, які стали волонтерами: Андрій Довбуш, Віктор Шацький, Святослав Костів, Ярослав Савуляк, Олена Прокопович, Оксана Квасніцька, Оксана Ярема, Роксолана Боднар, Ірина Савченко, Уляна Слаба, Людмила Татарчук, Людмила Мігенько, Людмила Наумова, Олена Якимчук, Дарія Попович, а також студенти й випускники нашого університету: Владислав Коробко, Денис Кошарський, Соломія Федюк, Ігор Федюк, Павло Крук, Анастасія Ковальська, Оксана Коцюба, Оксана Стефанишин, Уляна Дишко, Іван Луцик, Оксана Коцюба, Оксана Стефанишин, Андрій Мацепа.
«У темні часи добре видно світлих людей», – писав Еріх Марія Ремарк. Я, власне, познайомилася з багатьма чудовими світлими людьми, з якими б, можливо, ніколи б і не зустрілася, якби не війна. І скажу відверто, я дуже цьому рада.
Я ж живу великою надією, що спільними зусиллями армії та народу здолаємо-таки ненависного ворога. Віра в перемогу над окупантом ні на мить не полишає мене.
«Не можна сидіти склавши руки»
Андрій ДОВБУШ, доцент кафедри гістології та ембріології ТНМУ:
– Звістка про повномасштабне вторгнення росії в Україну відгукнулася нестерпним болем у серці кожного українця. І у моєму – також. Стрес, потрясіння, тривожність, неприйняття! Але це тривало недовго, бо кожний з нас розуміє – не можна сидіти склавши руки. В перші дні війни надійшла звістка, що в Українському домі «Перемога» організували волонтерський центр, і коли я прийшов туди, то зустрів чимало знайомих – однокурсників, викладачів нашого університету, друзів, які волонтерили ще з 2014 року. Як будемо діяти, ніхто й добре не знав. Спочатку йшлося про створення блокпостів, нам розповідали, як маємо нести там службу, потім створили групу «Автомобільний Тернопіль», яка займалася відправленням з-за кордону гуманітарних вантажів у гарячі точки. Виникла велика потреба військових госпіталів у медичних засобах, отож ми формували список медикаментів, розповсюджували його через Фейсбук, а люди почали активно приносити ліки. Всі підвіконня в «Перемозі» були заставлені «гуманітаркою», яку ми розкладали, сортували, а згодом відправляли до місця призначення. З часом кількість гуманітарної допомоги значно зросла, побільшало й наших викладачів, студентів ТНМУ, які прийшли на допомогу та сортували й відвантажували ліки на гарячі позиції. Поміч надходила чи не з усього світу. Вдячний усім своїм друзям і знайомим за кордоном, які, не чекаючи запитів, самі знаходили нас і цікавилися нашими потребами. Побачивши публікації у Фейсбуку, почали долучатися до гуманітарної допомоги також зовсім незнайомі люди. У цій діяльності мені довелося вивчити нову для мене науку – логістику, правила доправлення вантажів. Спочатку самі на кордон їздили отримувати допомогу, а згодом уже й партнерів знаходили, щоб зекономити кошти. З часом ми, якщо можна так сказати, професійніше стали займатися волонтерством, вивчили всі нюанси, здобули певний досвід. Наразі молодий підрозділ нашої команди формує індивідуальні аптечки для українських військових, але вже не такі, як на початках, а сучасні, начинені всім необхідним, за зразком НАТО. Вже понад 1000 аптечок сформували й ще збираємо гроші, просимо допомоги в іноземних партнерів, щоб закупити медичні засоби та укласти нові партії, які розішлемо військовим на фронт.
Ми працюємо під крилом благодійного фонду «Допомога учасникам АТО Тернопілля», яку очолюють учасники Антитерористичної операції на сході України. У них великий досвід волонтерської роботи ще з 2014 року, і головне – це люди, яким ми довіряємо, бо знаємо їх у ділі. До слова, ця група має свою сторінку у Фейсбуку, де можна побачити фотозвіти, й відстежити «маршрут» нашої допомоги, щоправда, без локації. Є можливість переглянути не лише, яку допомогу отримала організація, але й кому ми її надіслали. Крім того, на сторінці публікується інформація про те, скільки грошей прийшло на рахунок, як їх витратили, що закупили та куди скерували. Допомагаємо добровольчому батальйону «Сонечко», кілька разів був у них в гостях біля гарячих точок, куди ми доправляли їм гуманітарні вантажі. Все прозоро та у відкритому доступі.
Для мене волонтерство – це передусім гуманістична діяльність, намагаюся допомагати в різний спосіб, бо не лише ліків чи матеріальної допомоги потребує людина. Багато знайомих і незнайомих людей знайшли прихисток у гуртожитку медичного університету, за що особлива подяка від внутрішньо переміщених осіб нашій адміністрації. Корисні справи на благо країни додають енергії, віри в те, що таки здолаємо ворога. Вважаю, якщо кожен з нас присвятить хоча б частинку свого звичного життя волонтерству, то це пришвидшить нашу Перемогу.
«Вдячний від імені всіх співвітчизників за працю та допомогу»
Ярослав САВУЛЯК, лікар-педіатр Тернопільської дитячої міської лікарні, асистент кафедри дитячих хвороб з дитячою хірургією ТНМУ:
– Займаюся волонтерством ще з 2014 року, коли розпочалася російська військова агресія. Саме тоді перебував за кордоном і мав можливість долучитися до закупівлі бронежилетів, тепловізорів, одягу для військових та іншого. Як міг допомагав.
День повномасштабного вторгнення росії в Україну не забути ніколи. Звістка про те, що агресор розпочав активні бойові дії, спочатку спантеличила, зізнаюся, був трохи розгублений, переповнювали різні почуття, які згодом переросли в занепокоєння та навіть лють. Коли ж опанував емоції, то самоорганізувався й запраг хоча б якось стати в нагоді. Для початку зателефонував до друзів, знайомих гравців футбольної команди, сусідів, колег, аби згуртуватися та вирішити, як можемо допомогти військовим і внутрішньо переміщеним особам, які почали прибувати до нашого міста. Відтак розіслав повідомлення на інтернет-ресурсах. Через кілька годин удома вже утворився цілий склад – дружина із сином знайшли теплі речі, зимовий одяг, хтось приніс карімати, туристичні обладунки, ліхтарики, спальні мішки, продукти. Оголосили про збір коштів й вже в перші дні зібрали 80 тисяч гривень. Розділили цей грошовий ресурс на закупівлю продуктів й медикаментів, а згодом почали розвозити у пункти прийому гуманітарної допомоги. Люди дуже організувалися й пропонували хто що міг – хтось дав авто для перевезення вантажів, хтось допомагав розвантажувати пакунки. Ліків в аптеках уже не було, тому ми звернулися до постачальників фармацевтичних фірм, аби в такий спосіб закупити те, що найнеобхідніше на передовій, – турнікети, джгути, гемостатичні засоби, протиопікові препарати, знеболювальні, протизапальні ліки та інші. Багато допомоги передали волонтерам, які перебували в Українському домі з такою символічною нині для нас назвою «Перемога». Власне, там я зустрів своїх колишніх друзів, а також і нових, які вирішили займатися волонтерством, але, певна річ, уже більш організовано, бо на початках і серед охочих допомагати було певне сум’яття та навіть хаос, ніхто ж не знався, скажімо, на логістиці, інших організаторських моментах. Вчилися один в одного, багато запозичили з досвіду волонтерів, які займалися цією діяльністю ще з часів АТО. Крім збору «гуманітарки», я розпочав надавати онлайн-консультації дітям, батьки яких стали вимушеними переселенцями, спочатку телефоном. Згодом уже й в телеграм-каналі, на Фейсбуку з’явилися сайти консультативної допомоги. Тих, хто в потребі, багато. Наразі чимало з них приходять до мене на прийом, нікому не відмовляю. Найголовніше, до чого хочу привернути увагу, – це наші доброчинці в країні та за кордоном. Багато чудових щирих людей відгукнулося з Іспанії, Чехії, Норвегії та інших країн. Вдячний від імені всіх співвітчизників за працю та допомогу, яка й надалі триває. Це неоціненний внесок. Гадаю, що нині найбільше бажання кожного українця, щоб ця війна закінчилася й російський окупант пішов геть з нашої землі. Вірю в наші Збройні сили! Слава Україні!
«В українців є чудова здатність самоорганізовуватися в критичні моменти»
Олена ПРОКОПОВИЧ, доцентка кафедри невідкладної та екстреної медичної допомоги:
– Я вже була «накручена» тижні два до повномасштабної війни. У мене було лихе відчуття, я надзвичайно хвилювалася. Тому заздалегідь зібрала тривожну валізку, заправила автівку, щоб виїжджати. Друзі за кордоном ґрунт для цього вже підготували. Звістка про напад мене застала вдома, та я до неї насправді була готова, тож страшної паніки вже не мала. Врешті, ми з чоловіком вирішили, що залишаємося тут, адже ми лікарі, тож на якомусь етапі наші руки можуть бути потрібні.
Відтак почали долучатися до волонтерства: діти плели сітки, а я подумала, якщо в мене є медичні знання, зможу бути корисною в цьому напрямку. Принесла у волонтерський штаб ліки для потреб ЗСУ та залишилася в пункті сортування ліків фактично з перших днів війни. До цього моменту волонтерством не займалася, це мій перший досвід. Та я гостро відчула, що мені це потрібно. Сидіти й постійно гортати стрічку новин було нестерпно. А тут руки й голова зайняті іншим. Коли наголос з тривожних новин зміщується на те, що ти робиш щось корисне, потрібне, допомагаєш іншим, це значно легше психологічно, ніж перебувати вдома й нічого не робити.
Коли інші дізналися, що я трохи займаюся волонтерством, люди, які знали мене за кордоном, почали знаходити логістичні шляхи, як доправити ліки, інші необхідні товари. Та ці всі ланцюжки організувалися вже пізніше. Спочатку в нашому волонтерському штабі, як у вулику, було дуже-дуже багато людей, які всіляким способом хотіли докладатися. Ми отримували відправлення і через пошту, і самі їздили забирати їх з українсько-польського кордону. Зараз, звісно, це вже все чітко налагоджено. Дуже велике постачання було від наших друзів з Польщі, від студентів, від небайдужих людей, які організовували різні акції у своїх містах і передавали нам гуманітарну допомогу. Це дуже надихало, додавало сили кожного дня.
В українців є чудова здатність самоорганізовуватися в такі критичні моменти й, на щастя, зараз це теж спрацювало. Мене неймовірно вразила в людях самовіддача, простота у стосунках. Викладачі, незалежно від звань, на одному рівні працювали зі студентами не покладаючи рук, від ранку і до вечора – справді повноцінний робочий день і ще більше. Хочу, зокрема, відзначити двох студентів –Павла Крука, 6-ий курс, та третьокурсницю Анастасію Ковальську, які виконували просто неймовірний обсяг роботи! А ще запам’ятався один хлопчина, переселенець з-під Києва, який з регулярністю двічі-тричі на тиждень приносив дуже потрібні медикаменти – кровоспинні, протизапальні. Дуже важливі препарати, яких завжди бракувало. Де він їх знаходив – ми не могли зрозуміти. Щоразу приносив ліки на 20-25 тисяч. Ми хотіли подякувати йому, хоча б пост про нього на університетській сторінці у Фейсбуку написати. На що він відповів: «Навіть не думайте!». Ми так і не знаємо, як його звати. Але така щирість, самовіддача без жодного піару дуже вражає.
На мій погляд, ця риса волонтерства надалі має виховуватися в кожному громадянині будь-якої країни. Нас ніколи такому не вчили, це щось нове, що надає натхнення, надії, повноти життя. Волонтерство – це те, що повинно запроваджуватися серед молоді й розвиватися з найменшого віку. Це дуже потрібно всім нам бодай для того, щоб почуватися людьми.
«Волонтерство – одна з наших основних переваг над ворогом»
Іван ЛУЦИК, студент третього курсу медичного факультету:
– Звістка про повномасштабне вторгнення рашистів на нашу землю застала мене в Тернополі. Мені зателефонував друг з Києва та сказав, що він намагається виїхати з міста. Я, як, мабуть, і багато хто, цього вже очікував, зважаючи на попередні повідомлення та загальну ситуацію. Паніки в мене не було, але дещо хвилювався за своїх рідних у Луцьку. Як пригадуєте, російська ракета 24 лютого зранку прилетіла й туди. Проте я зателефонував батькам, дізнався, що в них усе гаразд, стало спокійніше.
З перших днів я вірив у наші Збройні сили, в нашу країну. Одразу вирішив для себе: якщо залишатимусь у Тернополі, то потрібно бути корисним. До волонтерства активно долучився з початком повномасштабної агресії. У перші дні звернувся до нашого викладача, доцента кафедри катастроф і військової медицини Віктора Васильовича Шацького, який підказав, що допомога потрібна буде у волонтерському штабі в Українському домі «Перемога». На місці вже зорієнтували, що робити. Спочатку ми облаштовували простір, потім сортували ліки. Спільними зусиллями організували склад медикаментів, з перших днів комплектували індивідуальні аптечки.
Завдяки нашим військовим ми маємо змогу в тилу, зокрема в Тернополі, почуватися у відносній безпеці. Тому бажано, щоб кожен, хто безпосередньо не залучений до бойових дій, долучався до волонтерства – якщо не руками, то гривнею. Зрештою, в повсякденні допомагав людям, які вимушено покинули власну оселю. Іноді навіть і добре слово дуже важливе. Взагалі, на мій погляд, можливість перемогти в нас з’явилася лише тому, що наше суспільство сприймає цю війну як загальнонаціональну. Якби все трималося на окремих гуртках ентузіастів, то нічого б нам не вдалося. Не потрібно гадати, що до російського вторгнення в Україну в лютому 2022 року національного спротиву не було, він триває, як знаємо, вже давно, але нині набув справді безпрецедентних масштабів. Волонтерство – це одна з наших основних переваг над противником у цій війні.
Пригадую зворушливий випадок. Одного дня до нас прийшла жінка, яка, ймовірно, через війну змушена була покинути свій рідний дім. Вона привела із собою двох дітей, усе показувала їм та розповідала: «Дивіться, це волонтери, вони допомагають нашій країні». Це важко передати словами, але насправді було дуже щемно. Вважаю, що важливим є зберегти та (можливо, це вже й сталося), «нормалізувати» волонтерство як явище в нашому суспільстві й поза війною. Приємно, що в нашому університеті багато хто зголошується та допомагає з власної ініціативи – і викладачі, і студенти. Люди справді щиро прагнуть долучатися до допомоги.
Що я насамперед зроблю після нашої Перемоги? Складно зараз відповісти. Та точно знаю, що найважливіше для кожного з нас – назвати всіх, хто загинув, хто віддав життя чи здоров’я за цю перемогу, нікого не забути. Закарбувати в нашій пам’яті всі імена, історії цих людей. Маємо постаратися також, щоб наші ветерани, які повернуться з війни, могли успішно інтегруватися у суспільство, щоб кожен з нас пам’ятав про їхній внесок. Щоб ми ніколи не забували, якими надзусиллями дається кожен день існування України.
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА,
Лариса ЛУКАЩУК,
Микола ВАСИЛЕЧКО (світлини)