24 лютого – дата, коли в життя кожного українця прийшла війна. Для багатьох бомбосховища стали другим домом, сирени – звичним явищем, а бойові дії – жорстокою реальністю. Такі кардинальні зміни спричинили неабиякий стрес для багатьох дорослих, ще більше страждають діти. Дитяча психіка не сформована, діти дуже чуйно реагують на зміни та поведінку близьких для них людей. Гуркіт сирени, постійні перебіжки за маршрутом будинок-бомбосховище, вибухи поблизу, а часом і втрата близьких – усе це має свої наслідки.
За результатами дослідження, три чверті українських дітей (75%) демонструють симптоми травматизації психіки через війну. Батьки повідомляють, що найрозповсюдженішим симптомом є так звані «емоційні гойдалки», коли настрій швидко та без зовнішніх причин коливається від дуже гарного до надзвичайного поганого й навпаки. Кожна п’ята дитина має також порушення сну, кожна десята – зменшення бажання спілкуватися, нічні жахіття та погіршення пам’яті. Крім того, за результатами дослідження, чверть дітей потребувала медичної допомоги після початку агресії. З них 40 відсотків не змогли цю допомогу отримати – через відсутність потрібного лікаря чи лікарні поруч. Відтак через те, що не було фахівців поблизу чи можливості з ними сконтактувати, то працювати з психікою дітей доводиться самим батькам або ж опікунам. У часи воєнних дій дітям дуже важко впоратися з тривожністю без допомоги батьків, а деколи навіть потрібна допомога спеціалістів.
З початку повномасштабного вторгнення росії в Україну до дитячого відділення Тернопільської обласної клінічної психоневрологічної лікарні налагодили шпиталізацію маленьких пацієнтів з гарячих точок України. Завдяки постійним старанням адміністрації лікарні під керівництвом генерального директора Володимира Шкробота відділення оснащене всім необхідним обладнанням, яке забезпечує висококваліфіковане лікувальне втручання для різних груп пацієнтів.
Адміністрація Тернопільського національного медичного університету імені Івана Горбачевського під керівництвом професора Михайла Корди доклала чималих зусиль, аби пацієнти отримали висококваліфіковану психіатричну допомогу й могли в найкоротші терміни повернутися до нормального життя. До організації допомоги внутрішньо переміщеним діткам залучають лікарів-психіатрів, психологів, реабілітологів, а також спеціалістів кафедри психіатрії, наркології та медичної психології ТНМУ разом з лікарями-інтернами. Колектив кафедри забезпечує повсякчасні консультативні огляди та психотерапевтичну допомогу постраждалим, а для особливих груп пацієнтів проводить якісну електросудомну терапію.
Протягом першого місяця повномасштабного вторгнення відділення консультував головний дитячий лікар-психіатр Міністерства охорони здоров’я України Ігор Марценковський. Нині у відділенні лікуються десятки дітей з Миколаївської, Дніпропетровської, Запорізької, Київської, Херсонської, Харківської, Донецької та інших областей.
Щоб допомогти дитині вирішити складну психологічну ситуацію внаслідок пережиття сильних стресів, потрібно створити якнайбезпечніші умови, зберігати спокій, доброзичливість і спілкуватися з дитиною, піклуватися та бути чуйним, але при цьому проявляти повагу й розуміння до будь-яких реакцій. Забезпечити базові потреби дитини: їжу, безпечне місце для життя, за можливості контакт з родичами та друзями дитини. Рекомендовано не зволікати й звернутися до спеціалістів, якщо з’являться поведінкові або емоційні проблеми, особливо, якщо ці симптоми виникають протягом більше кількох тижнів: спогади про травмувальну подію, сильне хвилювання, тривога, сум або страх, які не полишають, почуття гніву, образи або дратівливості на всіх, пришвидшене серцебиття та пітливість, переляк, емоційне заціпеніння, стан, коли дитина дуже сумна або часто плаче, страшний сон або труднощі зі сном, руйнівна чи деструктивна поведінка.
У міжнародній організації UNICEF виокремили важливі поведінкові реакції в дітей, які можуть буди передвісниками психологічної травми: дитина стала пасивною й мовчазною або ж лякається звуків чи картинок, які нагадують про травму; з’явилися проблеми зі сном, має тривожну поведінку, дитина постійно програє травматичну ситуацію в іграх або переказує її в історіях.
У дітей молодшого віку це може проявлятися в повернення до більш ранньої поведінки (наприклад, смоктання пальця). Дитина може звинувачувати себе в тому, що сталося, й казати, що це її провина. Підлітки можуть ставати більш агресивними, з деструктивною поведінкою. Ймовірно, вони теж можуть відчувати провину та сором через події, що сталися в їхньому житті, а також різко «подорослішати». Щоб стабілізувати ситуацію, варто залучати підлітків до волонтерської допомоги.
У кризовій ситуації діти реагують не так, як дорослі. Вони мають конкретні потреби залежно від віку та їхнього розташування. Діти вразливі до несприятливих наслідків через те, що вони маленькі та соціально й емоційно прихильні до батьків чи опікунів. МОЗ України рекомендує під час надання першої психологічної допомоги дотримуватися такої тактики: спостерігай, слухай, пов’язуй. Тобто необхідно прислухатися до дитини, стежити за її поведінкою та аналізувати, чи належать зміни до останніх подій. Варто бути обачними й з подарунками. Категорично заборонено дарувати іграшки, які розмовляють, гудять, стріляють і т.д. Накладено табу й на повітряні кульки та феєрверки. Діти є найвразливішою категорію пацієнтів і вони потребують захисту, любові та підтримки. Аби зберегти ресурс для своїх дітей, важливо передусім самому дорослому залишатися в ресурсі. Фахівці зазначають, що досвід психотравми в більшості випадків призводить до феномену, який дослідники назвали посттравматичним зростанням – коли в процесі подолання та зцілення ми стаємо сильнішими, наші стосунки глибшають, міцніє любов і мужність, міцнішає дух.
На жаль, ми не завжди можемо запобігти психотравмувальним подіям. Ми свідомі, що дорога попереду може теж бути непростою й на ній ще буде багато випробувань. Але віримо, що, як у нашій національній метафорі червоно-чорного вишиття, ми можемо із взаємною підтримкою та мудрістю долати важкі, болючі дії, виклики та перешкоди – й творити життя, наповнене сенсом і любов’ю.
Олена ВЕНГЕР,
професорка кафедри
психіатрії, наркології та медичної психології ТНМУ