Як зізнається доцент кафедри медицини катастроф і військової медицини Тернопільського національного медичного університету ім. Івана Горбачевського Віктор Шацький, волонтерство для нього – внутрішня душевна потреба допомагати іншим. До волонтерської діяльності він активно долучився ще понад десять років тому, а з початком російсько-української війни 2014 року військове волонтерство стало невід’ємною частиною його життя.
– Вікторе Васильовичу, де вас застала звістка про війну? Пригадуєте свою першу думку, реакцію тієї миті?
– Якщо мовити про війну, яку росія розпочала 2014-го, то та звістка застала мене на кордоні з Румунією. Ми з родиною саме їхали на відпочинок. Перетинали кордон. І почувши новину про загострення ситуації на Донбасі, розгубилися. Не знали, як правильно вчинити в цій ситуації.
Звістка про широкомасштабне вторгнення рашистів в Україну цьогорічного лютого застала мене, як і більшість українців, у своєму ліжку. Ми з дітьми були вдома, зранку я прокинувся від сигналу повітряної тривоги. Не розуміючи, що відбувається, почав читати новини. Зрозумів, що найгірші припущення стали реальністю – росія розв’язала велику війну з нашою країною.
Оскільки кілька останніх перед війною тижнів я зустрічався з друзями-військовими, виступав на телебаченні під час марафону, де активно обговорювалися теми того, як чинити українцям у випадку, коли війна розпочнеться, тож морально був готовий та новиною нову фазу російської агресії мені назвати було важко. Я був готовий. Але було прикро, що це таки сталося. Що знову будуть гинути кращі сини України, що попереду невизначеність і відчай. Але в мені живе непохитна віра в нашу стовідсоткову перемогу! Адже ми на своїй землі, на нашому боці правда й Бог!
– Як волонтерство ввійшло у ваше життя?
– Після закінчення навчання в університеті працював лікарем-хірургом. 2011-го року мені цілком випадково пощастило пройти курси першої допомоги, що відбувалися у Львові за сприяння австрійського Червоного Хреста. У нас викладали представники вірменського Червоного Хреста. Одна з викладачів, до слова, – організаторка рятувального загону, який допомагав після землетрусу у Спітаку 1988-го року. Після завершення цих курсів я став одним з 36-ти тренерів з першої допомоги з міжнародним дипломом.
По закінченню курсів займався навчанням першої допомоги для населення в рамках Товариства Червоного Хреста України.
Тож волонтерством займаюся давно. З початком війни 2014 року ми з лікарями Тернополя зорганізувалися в громадську організацію «Медичний загін спецпризначення «Білі берети», основною метою якої була та є передача знань з першої допомоги й тактичної медицини. Тому мені сам Бог велів узяти участь у діяльності цієї організації. Наразі я є першим заступником голови правління цієї ГО. Так розпочалася активна робота в царині тактичної медицини. Спочатку самі вчилися, потім передавали знання іншим.
До слова, згадав цікаву історію. На перших курсах, що відбувалися в Києві, й де ми були слухачами в американських тактичних медиків, наші викладачі ніяк не могли зрозуміти, що ми тут робимо, чого приїхали, адже ми знали все, про що вони розповідали (усміхається). Згодом, у листопаді 2014-го року, відбувся перший вишкіл «Білих беретів», у якому взяли участь понад 60 лікарів-волонтерів з різних куточків України, який ми проводили на базі навчально-оздоровчого комплексу ТНМУ «Червона калина».
Після цього з інструкторами нашої громадської організації ми об’їздили всю лінію фронту. Були на блокпостах, на передовій, на базах розташування підрозділів ЗСУ та добровольчих батальйонів від Станиці Луганської до Маріуполя. Всюди роздавали індивідуальні аптечки взірця НАТО нашим військовим та вчили ними користуватися.
2015-го року відбувся другий всеукраїнський вишкіл «Білих беретів», де я був одним з інструкторів. У цьому весняному вишколі взяли участь понад 150 лікарів-волонтерів, 80 відсотків з яких на той час побували на передовій.
Відтоді, як розпочалася нова фаза російсько-української війни, знання, що ми передавали, знову набули актуальності. За три місяці повномасштабної війни на скороченому курсі такмеду, який викладав для тих, хто їде на передову в найгарячіші точки, встиг позайматися з понад 2000 самовідданими синами України…
Поміж навчанням брав участь у формуванні індивідуальних аптечок для бійців, які передаємо на фронт і зараз. Важливу роботу проводили з лікарями-судинними хірургами з тестування турнікетів.
От і виходить, що волонтерство нині займає левову частку мого життя.
– Узагалі чим для вас є волонтерство? Що воно для вас означає?
– Завжди був упевнений, що в кожній життєвій ситуації маю робити те, що в мене виходить найкраще. Вчити. Ділитися знаннями. Розповідати й показувати, як можна убезпечити себе, врятувати власне життя та життя свого друга на полі бою. Тому волонтерство наразі – це не робота, це внутрішня душевна потреба допомагати іншим. Адже у перекладі з латинської мови волонтерство означає «вільне волевиявлення, бажання, намір, добровільна суспільно корисна діяльність». І найкращою нагородою для волонтерів є не гроші, а щасливий погляд тих, кому вдалося допомогти. У моєму випадку найбільша винагорода – збережене життя.
– Пригадайте, будь ласка, випадок, що найбільше вас вразив за час вашого волонтерства.
– Випадок з життя 2015-го року… Ми поверталися з чергового навчання зі сходу, в Києві чекали на потяг до Тернополя. Стомлені, у військовій формі, з величезними наплічниками. Раптом до нас підійшла старша жінка з онукою, подякувала за нашу роботу та подарувала кожному по маленькій ляльці-мотанці в синьо-жовтих барвах. Цей оберіг і досі зі мною. От такий у нас дивовижний народ. І сила його, міць і незламність нині найбільше вражають, як і 2014-го. Ми й цього разу продемонстрували з перших днів війни згуртованість і силу духу, коли кожен готовий стати до строю, підставити плече, простягнути руку допомоги, віддати останнє тому, хто наразі потребує допомоги.
І водночас дуже прикро вражає те, що ми звикаємо. От якийсь такий парадокс – звикаємо жити у війні.
– Що найперше зробите, коли здобудемо нашу перемогу?
– Коли здобудемо перемогу, в мене, як, мабуть, і в багатьох українців, є одне найбільше бажання – відпочити. Мрію видалити додаток, який сповіщає про сигнали повітряної тривоги, а також численні канали з новинами, що сьогодні є основним джерелом інформації, вимкнути телефон, щоб не турбував, і просто виспатися. А потім, коли прокинуся, спокійно, неквапливо випити запашної кави й піти зі своїми синами на стадіон біля дому пограти у футбол.
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА