Студент четвертого курсу медичного факультету Арсен Поляков зізнається, що був надзвичайно вражений тим, як сильно об’єднав наш університет у перші місяці повномасштабного вторгнення волонтерський рух, практично стерши субординацію між викладачами та студентами. Арсен долучився до воєнного волонтерства відразу. Особливо хотів допомогти мешканцям Бучі – його рідного міста, що одним з перших потерпіло від російського звірства. На щастя, самого Арсена жахлива новина про війну застала в Тернополі, втім, ранок 24 лютого він пам’ятає до найдрібніших деталей.
– Звістка про повномасштабне вторгнення застала мене в університетському гуртожитку близько 5-ої години ранку. Я почув, що в коридорах почалася суєта, гамір, від цього й прокинувся, – пригадує Арсен Поляков. – Усе відразу зрозумів, адже напружена обстановка в країні вже тривала не один день. Якомога швидше хотів дізнатися подробиці. Коли прочитав, що висадка десанту відбулася в Гостомелі, де й відразу розпочалися активні бойові дії, негайно почав телефонувати друзям у Бучу. Адже Гостомель – сусіднє з Бучею місто й було очевидно, що найближчими днями на нього чекатиме таке ж жахіття. Уявляєте, дехто з друзів мені спочатку навіть не повірив, хтось навіть сказав: «Дай поспати, рано ще». Та згодом збагнули, що все це надто серйозно, й почали ворушитися.
Місто Буча потрапило під окупацію 1 березня. На мою думку, від 24 лютого було достатньо часу, щоб з’ясувати, що відбувається, та виїхати з міста, але все одно багато людей залишилися вдома. Розумію, що зробити такий складний вибір кожного змусили власні обставини, але все-таки це було дуже ризиковано. Багато людей сподівалися на те, що ось зараз усе закінчиться, до нашого міста війна не дійде. Почали навіть готуватися, насипати пісок, облаштовувати барикади. Але ж від зброї може захистити лише зброя. Коли Буча опинилася під окупацією, відімкнули всі комунікації – світло, воду, газ. Довго вдома так не просидиш… Тому людям доводилося виходити на вулиці, йти по воду, шукати продукти. Для багатьох саме цей шлях і став останнім.
– З ваших рідних ніхто не постраждав?
– На щастя, ніхто не постраждав, лише собака. Наша родина – військова. Батько перебував у зоні бойових дій ще від початку нового року. Мама кілька днів була під окупацією, та коли з’явився мінімальний зелений коридор, їй вдалося вирватися й вона поїхала до Львова. 1 квітня наше місто звільнили, а десь через днів десять мама вже повернулася додому.
– Ваша оселя вціліла?
– У вікна прилетіли кулі, деякі з них повибивало ударною хвилею, двері квартири виламали та винесли золоті речі. Але порівняно – нам дуже пощастило.
– Як Буча оговтується після пережитого?
– Взагалі Буча – дуже гарне місто. І зараз наші містяни намагаються докласти якомога більше зусиль, щоб зробити його ще кращим, щоб нічого не нагадувало про ті страшні часи. Але все-таки по людях можна помітити, що це наклало відбиток. Навіть дорослі стискаються у себе від звуків грому, голосного удару чи несподіваного гавкоту собаки, а що вже казати про дітей. Гадаю, потрібно багато часу, щоб усе це подолати. Та звірства, які тут чинили окупанти над нашими невинними земляками, звичайно, ми не зможемо забути ніколи. Зрештою – не маємо права.
– З одного боку, те, що війна застала вас у Тернополі, дало можливість вам самому почуватися у відносній безпеці, з іншого ж – лише можна уявити, як ви тоді хвилювалися за рідних і друзів. Як вдавалося опановувати собою та не впасти у розпач?
– У перший же день, 24 лютого, ми з одногрупником зібрали ще хлопців і дівчат й усі разом пішли здавати кров. Тобто відразу почали щось робити для інших. Це рятувало. За кілька днів долучилися до волонтерського руху. Звісно, я найбільше хотів підтримати бучанців, які в числі перших прийняли на себе удар рашистської навали. Завдяки підтримці благодійного фонду «Допомога учасникам АТО Тернопілля» вдалося 15 березня зорганізувати допомогу для тероборони міста Буча, в якій було кілька пачок з ліками, перев’язувальні пакети. Ми з друзями збирали їх власноруч. На початку квітня відправили вже масштабнішу гуманітарну допомогу для цивільних.
Так, волонтерство допомагало відволіктися від тривожних думок. Окрім того, усвідомлення, що хтось опинився в значно гіршій ситуації, ніж ти, мотивувало бути ще більш корисним для інших. Приємно вразило, що в той час цілком зникла субординація. Ми всі разом стояли пліч-о-пліч, носили вантажі: за мною стояв ректор Михайло Михайлович Корда, якому я передавав коробки, за ним – наш декан Петро Григорович Лихацький, далі – мій товариш. Ми усі були рівні: і поважні професори, і студенти.
– Чим є для вас Тернопільський національний медичний університет ім. Івана Горбачевського?
– Альма-матер. Мати-годувальниця – причому в прямому сенсі. Передусім університет дає мені професію, завдяки якій я зможу в майбутньому сам себе годувати. І нині також університет дуже допоміг мені матеріально. У перший місяць повномасштабного вторгнення на батьків я сподіватися не міг, тож звернувся до своєї кураторки Марти Ігорівни Руденко. Щиро вдячний їй за підтримку та турботу, а також директору студмістечка Юрію Степановичу Балабану та деканові медичного факультету Петрові Григоровичу Лихацькому. Завдяки їх сприянню мені надали гуманітарну та фінансову допомогу.
– Чому ви обрали саме медичний виш?
– Завжди знав, відчував, що лікувати – моє покликання. Щоправда, в дитинстві мріяв лікувати тварин, та згодом це еволюціонувало до людей. В інших сферах зовсім себе не бачу.
– Коли вже вступили до медвишу, жодного разу не з’являлася думка: навіщо ж я це зробив?
– Ой, стільки разів це було (сміється). Та думки думками, а насправді крок за кроком усе ж намагаєшся йти до своєї мети. Виш, особливо медичний, – це щось кардинально інше, ніж школа. Тут тобі не будуть розжовувати матеріал, просити вчитися. Так, звичайно, тобі дадуть відповіді на твої запитання, та загалом ти ходиш на заняття, щоб тебе оцінили. Саме це мене спочатку дещо шокувало. Взагалі перший курс був для мене трохи стресовим. На момент, коли я вступив, мені було лише 16 років. 500 кілометрів від дому, чуже місто, незнайоме оточення, цілковито нова система навчання, величезні обсяги інформації, різні викладачі для одного предмета. Тут було абсолютно все інакше! Треба було звикати й до гуртожитку, до того, що живеш з людьми, яких зовсім не знаєш. Нові знайомства, нові відкриття – так, це переваги, але їх розумієш потім. Спочатку ж справді було складно. Згодом почав освоюватися, знайомитися з різними людьми, одногрупниками, однокурсниками. Доводилося навіть переводитися з однієї групи в іншу, до людей, які мені ближчі, з якими мені приємніше спілкуватися. Мій кругозір у Тернополі, звісно, розширився.
– Вам до вподоби Тернопіль?
– Гарне місто. Мені подобається, що воно невелике, не надто галасливе, не забруднене, на відміну, скажімо, від Києва. Як би я навчався у столиці, то дуже багато часу довелося б витрачати лише на дорогу, а тут можу за 15 хвилин від гуртожитку дійти до будь-якого корпусу. Для мене це справді круто!
– Знаєте вже, яким саме лікарем хочете стати? Обрали спеціалізацію?
– Мабуть, хірургом. Якого напрямку? Дівчата, які мене оточують, просто вимагають, щоб я став пластичним хірургом, і це не обговорюється (сміється). Якщо ж серйозно, то спочатку, звісно, буде загальна хірургія, а поступово щось вималюється. Розглядаю кардіо- та нейрохірургію. А як складеться у житті? Побачимо.
– Яке ваше улюблене місце відпочинку?
– Люблю бувати за містом, на природі, в лісі, біля озера. Там, де немає звукового наповнення. Я не люблю великі міста, де дуже шумно, безліч людей, багато машин, руху, це мене втомлює. Хочеться трохи зупинитися. Натиснути на паузу й відпочити. Мені іноді потрібно залишитися наодинці, щоб перезавантажитися. Коли трапляються якісь життєві кризи – сили шукаю у собі. Кажу тоді собі, що таке життя, ніхто ж не обіцяв, що буде легко.
– Які прагнення є орієнтиром у вашому житті?
– Самореалізація, незалежність та авторитетність. У чому полягатиме моя авторитетність? Стати вправним хірургом. По-перше, щоб я сам себе поважав, а по-друге… Це чудово, коли люди кажуть про лікаря лише добре, правда ж?
– З яким містом пов’язуєте своє майбутнє?
– Жити та працювати хочу лише в Бучі. Мені дуже подобається це місто. Воно зелене, тихе, не надто велике. Ідеальне для мене! Я його надзвичайно люблю.
– Що могли порадити б своїм молодшим колегам, які за кілька днів стануть студентами та приєднаються до нашої університетської родини?
– Буде важко – це однозначно, особливо спочатку. Тому відразу треба поставити перед собою цілі, визначити пріоритети й прагнути їх досягти. Треба також вчитися бути більш гнучкими, готовими до різких змін, адже нові закони й реформи постійно супроводжують медичну сферу, та не завжди вони є для нас приємними. Втім, головне, щоб була Україна, були ми, тоді й усі виклики поступово подолаємо.
– Що найперше зробите, коли ми здобудемо нашу перемогу?
– Я тієї ж миті візьму наш прапор і піду гуляти містом – Тернополем чи Бучею, залежно від того, де ця чудова новина мене застане. Буду надзвичайно щасливим!
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА.
Світлина Миколи ВАСИЛЕЧКА