Професорка кафедри іноземних мов Тетяна Хвалибога мріяла стати лікаркою. Втім, доля розпорядилася так, що вона обрала інший фах, але все ж із медициною не розминулася: нині навчає англійської мови майбутніх лікарів. Тетяна Ігорівна зізнається, що жодного разу не пошкодувала, що її життя склалося саме так. «Мені дуже до вподоби те, ким і де я є, – каже вона. – Люблю своє життя, своє місто, свій університет, що став, без перебільшення, моєю другою домівкою, люблю людей, які довкола мене. Завжди дякую за них Богові».
«Найбільше на світогляд вплинули дідусь і бабуся»
– Пані Тетяно, у вас дуже милозвучне промовисте прізвище.
– Це прізвище мого чоловіка. Відверто кажучи, коли я виходила заміж, трохи вагалася, чи змінювати своє дівоче прізвище Горпініч, адже під ним було видано чимало наукових здобутків. Утім, моя докторська дисертація вже вийшла за прізвищем Хвалибога. Я подумала, що це прізвище має ще й певний зміст, і це стало для мене основним аргументом, щоб перейти на нього. Чоловік мій з Теребовлі, в тих краях багато людей з таким прізвищем, особливо у селі Кровінка, звідки походить чоловіків тато.
– Чи зміна прізвища певним чином вплинула на ваше життя?
– Люди, коли чують це прізвище, вже заздалегідь прихильно ставляться до мене. Так, до слова, було й у пологовому будинку, й під час захисту докторської дисертації. Більшість починають своє звертання до мене зі слів: «Ой, таке гарне прізвище!». Це стає ніби моєю своєрідною візитівкою. Люди вже відразу сприймають мене з позитивом, хоча я для цього ще нічого й не зробила.
– Ви віруюча людина?
– Надзвичайно! Можливо, я не надто ретельно виконую всі приписи, але молюся постійно, особливо зараз. На мій погляд, ми ще й тому витримуємо такий потужний натиск ганебної ворожої армії, що дуже багато людей безперервно моляться. Так, є та незрима підтримка вищих сил, я її в житті відчуваю постійно. І вірю, що всі дива стаються через молитву.
– Такий світогляд, віру в Бога вам прищепили батьки? В якій родині ви зростали?
– Найбільше на мій світогляд, напевно, вплинули дідусь і бабуся. Я народилася в Тернополі, але до першого класу жила у селі Очеретне на Кременеччині. Оскільки батьки змушені були заробляти на життя (до слова, нині вони мають свій невеликий торгівельний бізнес, продають продукти харчування), тож виховували мене дідусь і бабуся. Я їх називала «дідунь» і «бабуня» – там така у нас традиція. Дідунь Микола Григорович, учитель фізики та математики, тривалий час був директором школи. Бабуня Олена Миколаївна – вчителька німецької мови, а також історії. Пригадую, ще задовго до того, як йти в перший клас, я знала багато німецьких слів, а також декламувала довгі патріотичні вірші, яких навчила мене бабуся. Щонеділі ходила з нею до церкви. Зростала у цій набожності, любові до рідного краю, українського слова, прагненні до знань. Дідусь і бабуся й нині для мене – своєрідний орієнтир. Коли виникає якась житейська дилема, завжди міркую: а як би вони вчинили? Дідусь і бабуся відіграли дуже велику роль насамперед у формуванні моєї духовності та світосприйняття.
– До школи ви пішли в Тернополі?
– Так. Про мою добротну освіту подбали батьки – тато Ігор Іванович і мама Марія Миколаївна. Спочатку я навчалася в Тернопільській ЗОШ №23. Це непогана школа, але на той час у ній були переповнені класи. Наприклад, у моєму початковому класі навчалося 36 дітей, а на паралелі в нас був аж «К» клас! Тож батьки вирішили перевести мене в Тернопільську класичну гімназію, яку саме в той час відкрили неподалік. У нас тоді зібрався своєрідний зірковий склад педагогічного колективу. Не можу згадати жодного вчителя з гімназії, який не залишив позитивний відбиток у моїй душі. Згодом батьки підтримали мене при виборі фахової освіти, міркуючи при цьому, чи шлях, який я обрала, даватиме мені хліб. Адже це важливо. Звичайно, насамперед потрібно любити свою професію, але й прибуток – не менш суттєвий момент. За підтримки батьків я також взялася до роботи над кандидатською та докторською дисертаціями. Коли хтось вірить у тебе, особливо найближчі люди, – це дуже важливо. Принаймні для мене так.
«Доземний уклін усім викладачам»
– На професійний вибір вас, мабуть, надихнули бабуся й дідусь?
– Насамперед це вплив бабусі. Коли була малою, бабуся ще працювала, не раз брала мене із собою, я бачила, як вона працює, чула, як роз’яснює матеріал. Мені подобалося. Але ж як розпоряджається доля! Був період у школі, коли я хотіла стати лікарем. Брала участь в обласних олімпіадах з біології, кілька років поспіль займала там призові місця. Якось вчителька біології, покійна Ірина Валеріївна Матвєєва (неймовірний фахівець і надзвичайна людина, її не стало цього року, й я досі не можу оговтатися від цієї втрати), мене та ще кількох здібних до біології школярів повела на екскурсію в анатомічний музей нашого університету. Коли я побачила ці експонати, ледь не зомліла. І тоді ж зрозуміла, що медицина, на жаль, не моє. Що ж обрати? Оскільки мови мені давалися легко змалечку, вирішила вступати на англійську філологію Тернопільського педагогічного університету.
– Про свій вибір ніколи не шкодували?
– Жодного разу. Факультет іноземних мов був відносно молодим. Мені пощастило застати трьох викладачів-фундаторів цього факультету. Вони свого часу закінчили Київський лінгвістичний університет, який був і є взірцем у галузі іноземних мов. Лариса Михайлівна Давиденко, Тамара Панфілівна Лісійчук та Ольга Романівна Валігура прокладали шлях новоствореному факультету. Вони передали нам свої традиції в тому, як вчитися та як вчити іноземні мови.
Моя наукова керівниця Лілія Іванівна Морська заклала мені основи того, як науковець має працювати, як повинен структурувати свою роботу. Вона мене просто окрилювала! Це надзвичайно ерудована людина. Незабутня й кафедра німецької мови, адже моя друга спеціальність – німецька мова. Микола Степанович Кебало, який нині є деканом факультету іноземних мов ТНПУ, вклав у нас відчуття легкості при вивченні іноземних мов. Загалом усі викладачі, які працювали на фахових кафедрах, зробили неоціненний внесок у розвиток своїх студентів. Я їх ніколи не забуду, безмежно вдячна й у думках завжди їм шлю доземний уклін, адже вони дали мені хліб.
– Хоча ви не обрали фах лікаря, та все ж таки доля привела вас у медичний університет. Як це сталося?
– Закінчивши навчання, почала шукати роботу. Після магістратури, під час якої проходила практику в кооперативному коледжі, зрозуміла, що мені значно цікавіше працювати саме зі студентами. Тож коли дізналася, що в медичному університеті є вакансія, дуже зраділа. Пригадую, як приносила до заступниці ректора з кадрових питань Антоніни Федорівни Трущенкової своє резюме. Через деякий час мені зателефонували: «Прийдіть, подивимося на вас» (сміється). Прийшла – і залишилася. Ніколи не забуду той день: 16 вересня 2010 року.
– Складно було звикнути до роботи, влитися в колектив?
– Мені було дуже легко в усьому. Складно було лише звикнути до необхідності виконувати багато паперової формальної роботи. Цей момент мене найбільше обтяжував і, відверто кажучи, досі обтяжує. Не люблю цього. Гадаю, ми повинні згодом відійти від цієї формалістики. Звичайно, є установчі документи, нормативні акти, без них неможливо. Та треба більше зосередитися на практичній роботі, на професійному удосконаленні, натомість дуже багато часу витрачаємо на формальні речі.
Моя докторська дисертація пов’язана з дослідженням американської медичної освіти. Скажімо, в медичній школі Гарвардського університету один випуск – це майже двадцять людей. А штатних адміністративних і педагогічних працівників – 1200. Уявіть, скільки людей працює на підготовку одного фахівця. Одна кафедра може собі дозволити значну кількість викладачів, відповідно розподіл навантаження нижчий: у професора, скажімо, може бути одна лекція на два тижні та два практичні заняття на тиждень. Зате яка їх якість! На жаль, у нас того немає насамперед через фінансові питання. Та вірю, що й в Україні колись так буде, бо вже бачу багато зрушень, зокрема, мені дуже імпонує демократизація відносин і ставлення до студентів.
«Від колег відчуваю лише підтримку»
– Як прийшла до вас тема докторської?
– Завідувачка нашої кафедри Надія Орестівна Федчишин – одна з найважливіших людей, які вже впродовж дванадцяти років є в моєму оточенні. Саме її приклад мене надихнув на те, що, можливо, варто було б попрацювати й над докторською дисертацією. На той час я ще не мала сім’ї, було достатньо часу, тож якось підійшла до Надії Орестівни й кажу: «Я пишу статті, але вони розпорошені, немає одного напрямку». Вона порадила звернутися до свого наукового консультанта Анатолія Володимировича Вихруща, який став для мене і науковим батьком, і моральним авторитетом. У розмові з ним я зауважила, що мене цікавить англомовний світ, зокрема, освіта у Великій Британії та США. І ось Анатолій Володимирович мовить: «Чому б вам не дослідити саме медичну освіту в цих країнах?». І як же я раніше про це не подумала, це ж очевидно! Американську медичну освіту, особливо в її історичному розвитку, з українських вчених ніхто не досліджував, тож я вирішила за це взятися.
– Вас більше захоплює наукова робота чи викладацька?
– Намагаюся їх гармонійно поєднувати. Особливість нашого предмету в тому, що, власне, ми науку під час викладання й творимо. Скажімо, моя кандидатська робота стосується методики навчання англійської мови. Звичайно, не навчаючи мови, не спостерігаючи, як той чи інший метод працює з різними людьми, я б не творила й науку в цій галузі.
– Що пробудило у вас інтерес до науки?
– Приклад інших людей. Скажімо, одна з моїх викладачок Ірина Павлівна Задорожна, яка свого часу була завідувачкою кафедри англійської філології, а зараз є проректором Тернопільського педагогічного університету, весь час, коли нас навчала, водночас працювала над докторською дисертацією. Багато розповідала нам про це. Саме її приклад став для мене поштовхом, вселив у мене віру, що я теж можу це зробити, що то не суха теорія, а це цікаво й потрібно людям.
– В юному віці займатися наукою складніше чи простіше?
– В юному віці є натхнення, окрилення, ентузіазм: ось я щось таке вигадаю, як ніхто досі! З віком же розумієш, що фундаментально вже все досліджено, що чогось переворотного не вигадаєш, але, покладаючись на власний досвід, можеш зробити щось невеличке, що відіграє свою неповторну роль.
– Вам вдалося зробити такі маленькі відкриття?
– Себе завжди складно судити. Але розумію, що щось таки й зробила, коли бачу, як посилаються інші автори на мої власні публікації. Це для мене не самовтіха, а розуміння того, що людина прочитала мої дослідження та процитувала у своїй праці, отже, щось корисне та й було в моїй роботі. Захищаючи кандидатську дисертацію, я опублікувала посібник, ми досі за ним навчаємося. Коли працювала над докторською дисертацією, опублікувала монографію. Вона теж доволі цитована, тобто люди нею користуються.
– Як студенти реагують, коли дізнаються, що ви – молода професорка?
– Не впевнена, що багато студентів знають це. Ніколи зайвий раз про це не кажу.
– А колектив як сприйняв?
– Чула дуже багато теплих слів на свою підтримку. Ніколи не відчувала заздрощів. Мені здається, що це значною мірою досягнення Надії Орестівни, яка наш колектив здружила. Якось три місяці Надія Орестівна перебувала на стажуванні в Німеччині й я виконувала її обов’язки. Я так хвилювалася! Але той час минув гладко та непомітно. Гадаю, що це просто за інерцією колектив працює за заданою нею схемою. Керівник відіграє дуже важливу роль не лише в тому, як колектив працює, а й як сприймає здобутки одне одного. У нас здобуток кожного – це й здобуток усього колективу. Тож нічого негативного від своїх колег я не відчула, лише підтримку та щиру радість.
– Чим вас дивують сучасні студенти?
– Винахідливістю. Вони намагаються якимось чином полегшити собі життя. Є така фраза, що лінощі – рушій прогресу. Мені вона не дуже подобається, але все ж у тому є зерно правди, тому що будь-які новації покладені на те, щоб спростити життя. І далеко не завжди це означає зниження розвитку людини чи суспільства загалом, а, навпаки, вивільняє час для чогось глибшого. Крім того, що винахідливі, студенти нині дуже розкуті. Не бояться висловлювати власну думку, кажуть, що в них на душі. Я це надто ціную, адже дуже важливо, коли немає фальші, а щирість і відкритість.
З початком повномасштабного вторгнення вони дуже подорослішали, серйозніше ставляться до навчання. Більшість студентів нині сприймає навчання, як свій особистий фронт. Добре освічена нація – це теж зброя. Взагалі найбільша зброя – це люди, їхнє світобачення. І студенти це усвідомлюють. Можна судити це навіть з того, яким потужним стало їхнє волонтерство. Крім кафедральної роботи, я маю ще додатковий обов’язок: перекладаю англомовну сторінку вебсайту нашого університету. Коли спалахнула велика війна, я постійно перекладала інформацію про те, що наш волонтерський центр отримав ось таку й таку допомогу, а студенти зробили те й те, сплели сітки, відправили окопні свічки, закупили дрон і багато іншого. Зізнаюся, мені це дуже допомагало в перші місяці триматися на плаву. Тому, безперечно, студенти подорослішали. Рано, напевно. У них мали б бути безтурботні студентські роки, але…
«Не уявляю, як пережила б тривалу розлуку з Україною»
– У перші дні великої війни багато людей виїхали за кордон, особливо з маленькими дітьми. У вас не було такої думки?
– Кілька тижнів, можливо, я справді вагалася, як правильно вчинити. Врешті вирішила для себе так: якщо буду бачити, що є реальна загроза життю моєї дитини, лише тоді поїду. Є дуже багато всього, що мене тримає. Насамперед чоловік. Не уявляю, як їхала б, залишаючи його тут. Хоча мама й бабуся мого чоловіка вже тривалий час живуть в Італії, вони, напевно, щодня впродовж кількох тижнів телефонували та вмовляли нас приїжджати. Але я не могла собі цього уявити.
У мене ще й є така особливість: завжди, коли їжджу за кордон відпочивати, десь на сьомий день відчуваю неймовірну тугу за домом і за українською мовою. Здавалося б, чого тобі треба, довкола дивовижна краса, чудове місто, курорт – насолоджуйся! А я хочу бачити українську людину. Я філолог, знаю кілька мов, тож з порозумінням за кордоном у мене немає жодних проблем. Не маю сумнівів, що дам собі раду з мовою у будь-якій країні. Але я сумую за українською мовою. Вона мені потрібна для щоденного спілкування, щоб відчувати оте тло – це моє, рідне. Не уявляю, як пережила б тривалу розлуку з Україною.
– Що вас оберігає від моментів відчаю, відволікає від сумних думок?
– Таким якірцем передусім є моя дитина. Практично весь час поза роботою я проводжу із сином Устимом, тому що він ще маленький – три роки. Він відчуває сильну потребу в мені, а для мене велика радість весь свій вільний час дарувати йому.
Дуже люблю читати, тож допомагають відволіктися також книги. Щоправда, тепер лише зі щасливим завершенням. Після того, як прочитала «Солодку Дарусю» Марії Матіос, вона на мене так сильно вплинула, що я не могла кілька років відкривати художню літературу. Тепер читаю лише ті книги, про які заздалегідь знаю, що вони добре закінчаться.
– Ви зауважили, що нізащо не поїхали б за кордон без чоловіка. Чому саме з цією людиною вирішили поєднати своє життя? Чим він вас полонив?
– Мій чоловік працює у нашому університеті асистентом на кафедрі хірургії №2, спеціалізується на проктології. У нього доволі незвичне ім’я – Димитрій. Так по-церковному його назвала мама, адже народився 2 листопада. Чим він мене полонив? Мені сподобалася його легкість світобачення. Я сприймаю все не так песимістично, як, мабуть, гіперреалістично. Завжди готова до гіршого, бо знаю: якщо підготуюся до гіршого сценарію, мені буде легше його сприйняти, якщо таке, не дай Боже, трапиться. А мій чоловік дуже оптимістичний, все легко сприймає. І мені та легкість, певно, була й потрібна, щоб збалансувати моє світосприйняття.
– Чи є у вас певні сімейні традиції? Яке ваше улюблене свято?
– Найбільше люблю Різдво. Ми живемо з моїми батьками в приватному будинку й досить органічно одне з одним знаходимо спільну мову. Коли готуємо Святу вечерю – всі беруть у цьому участь. Я обожнюю цей день, бо всі збираються разом. На другий день Різдва з’їжджається дальша родина. Це важливо, адже люди нині дуже рідко знаходять час на якусь додаткову комунікацію, крім телефону.
Сімейними традиціями також уже стали подорожі. Далеко ще не їздимо, бо син наразі важко переносить дорогу, але всі замки Тернопільщини вже об’їздили.
– Маєте найзаповітнішу мрію?
– Моя особиста мрія – побачити правнуків. Мені завжди так щемливо, коли я бачу прабабусю й прадідуся своєї дитини. Гадаю: що ж у них у душі відбувається? Я люблю свою дитину, але бачу, що мої мама й тато люблять внука, певно, більше, ніж мене. Яка ж тоді любов прабабусі та прадідуся? Це ж подвоєння любові щоразу! І я хотіла б це відчути.
І звичайно, дуже мрію, щоб наша Україна процвітала. Нам пророкують, що після Перемоги ми станемо однією з передових країн світу. Мрію, щоб Україна нарешті зайняла свою гідну нішу. Вірю, що так буде.
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА