Ім’я доцента кафедри онкології, променевої діагностики і терапії та радіаційної медицини ТНМУ Юрія Угляра добре відоме в нашому краї, багатьох мешканців Тернопілля він успішно прооперував, підтримав, а комусь вселив надію в одужання. «Бо не лише скальпель, а й добре слово рятує», – переконаний Юрій Васильович. Нещодавно він відзначив славний 70-ий день народження.
«Мені дуже приємно працювати зі студентами»
– Щиро вітаємо, Юрію Васильовичу, з ювілеєм. Пригадую, як вам свого часу доводилося виконували цю приємну місію…
– Так. Понад сім років був головою об’єднаного профкому нашого університету, тож серед багатьох інших доручень, було й таке – вітати ювілярів ТНМУ. Це відбувалося на спільному засіданні ректорату та профкому, в урочистій святковій атмосфері, з квітами та вітальними адресами, грамотами, цінними подарунками. Вважаю, що люди, які віддали університетові значну частину власного життя, варті такої уваги, й ми намагалися створити для них відчуття свята, бажали всіляких гараздів, наукових, творчих успіхів. Дуже славно було.
– Собі б чого побажали? Що вас найбільше може втішити?
– Найбільше бажання – це наша Перемога. Звісно, хотілося б попросити у Бога ще трохи здоров’я, щоб допомогти родині, побачити становлення своєї внучки, вона зараз в дев’ятому класі, готується стати лікарем і продовжити нашу династію. Є й професійні задуми, робота зі студентами, яким я теж побажав би впевненіше йти до своєї мети, займатися науковою роботою. На жаль, з початком війни всі наукові активності в межах всеукраїнського простору припинилися, мрію, коли це відновиться.
– До речі, про студентів. Як вони ставляться до онкологічного напряму, в якому ви вже понад тридцять років? Охоче обирають цю сферу?
– Розпочну з того, що сама професія онкохірурга вимагає добрих теоретичних знань, повного занурення в роботу на багато років і самовіддачі, розуміння, що ніхто інший за тебе цього не зробить. Це нелегка професія й у тому сенсі, що почасти пов’язана з професійним вигоранням – великий обсяг оперативних втручань, навантаженість, важкі пацієнти, стреси. Все це вимагає додаткових затрат, отож потрібно знати, як віднаходити життєвий ресурс. Хірургія – це та професія, якої потрібно навчати, на практичних заняттях, в операційній. Мені дуже приємно працювати зі студентами, передавати власний досвід, відчувати, що зростає гідна зміна. Зрозуміло, не всі вони будуть хірургами, але це час для того, щоб знайти свою нішу, набути досвіду, практичних навичок, які завжди стануть у нагоді. Втішно, що всі, кому я сприяв у виборі цього фаху, стали гарними спеціалістами, удосконалюються, не зупиняються на досягнутому, запозичують досвід у вітчизняних і закордонних фахівців. Це тішить.
– Як ви обирали медичну стежку, пригадуєте?
– Це було так давно. Я родом з Хмельниччини, тож вступив до Чемеровецького медичного коледжу, тоді ще училища, яке закінчив з відзнакою. Згодом пішов до війська, хоча з дипломом з відзнакою мені був відкритий шлях до медінституту, але я так вирішив. Коли демобілізувався, взяв скерування на підготовче відділення Тернопільського медичного інституту, хотів поновити знання та адаптуватися після армії.
– Хтось надихнув на цей фах?
– Мамин дядько, який був фельдшером і часто приїздив до нас у гості. Чи не всі сусіди та родичі тоді до нього за допомогою зверталися, а я за всім спостерігав. Якось з роками й мені припав до душі цей фах, а в один слушний момент прилинула думка: а чому б й собі не стати медиком? Так обрав цю професію. Батьки погодилися з моїм вибором. Вони були простими сільськими людьми, мама працювала в колгоспі, батько – на залізниці, до медицини не мали жодного стосунку, але коли я оголосив про своє рішення, не були проти.
«Переважали позитивні емоції від роботи»
– Як прийшла у ваше життя хірургія? Хто заклав любов до цієї професії?
– Коли вступив до інституту, то спочатку мене поглинули науки, дотичні до хірургії, – анатомія, оперативна хірургія, топографічна анатомія. Така дисципліна, як хірургія – вона була загальна, факультетська, спеціальна, взяла у свій полон дещо пізніше. Її викладали відомі науковці, професори – Григорій Антонович Сардак, Юрій Теофілович Коморовський, Анатолій Антонович Герасименко, легенди української хірургії, й мені пощастило в них навчатися. До завідувача кафедри загальної хірургії Анатолія Антоновича Герасименка я часто намагався потрапити на операції, він був дуже вимогливим, але зумів мене захопити, змотивувати. Григорій Антонович Сардак також залишив по собі багато приємних спогадів. Блискучий хірург, він володів широким спектром оперативних втручань – і в абдомінальній, і в судинній, і торакальній хірургії, тож було великим щастям у нього навчатися. На кафедрі госпітальної хірургії Григорій Антонович вів гурток, який я відвідував усі роки, починаючи з третього курсу. Мав за честь стояти з ним за одним операційним столом, асистувати, запозичувати досвід. Це був талановитий хірург і не менш талановитий лектор. Пригадую його заняття, які були настільки захопливими, насичені матеріалом, цікавими випадками з практики, що ми не помічали, як миттєво збігає час. Мав гарну пам’ять і коли розглядали якусь тему, то чи не на кожне заняття він приносив наочні матеріали, рентгенівські знімки. Більшість ще кількарічної давнини, і як не дивно, він кожен з них пам’ятав – де, коли, звідки цей пацієнт. Григорій Антонович працював у Вінниці, Львові, Івано-Франківську та створив величезний архів наочних матеріалів, які використовував у своїх лекціях. Коли я був вже на 6 курсі, а він перейшов на кафедру хірургії ФПО, то під його контролем провів свою першу апендиктомію. Дуже запам’яталося аорто-стегнове шунтування, де я був уже в ролі асистента. Операція тривала довго, але втоми майже не відчував, бо її переважили позитивні емоції від роботи. «Я зміг, тут є частинка й моєї праці», – такі думки витали наді мною, коли дуже стомлений, але надзвичайно щасливий повертався в гуртожиток після операції. Це незабутні моменти.
– Але ж не навчанням єдиним живуть студенти.
– Певна річ, цікавого й поза навчанням теж чимало було – концерти, художня самодіяльність. Володію грою на чотирьох музичних інструментах – баяні, сопілці, саксофоні, трубі. В музичній школі жодного дня не був, а грати самотужки навчився. На шостому курсі керував музичним гуртом «Відлуння Карпат», який започаткував світлої пам’яті доцент ТНМУ Іван Чонка. Де ми тільки в ті часи не побували – на різних фестивалях, концертах, якось брали участь у пісенному конкурсі, де зайняли 14,7 балів з 15 можливих. Виконували тоді твір «Весняна хора» Володимира Раду. Дуже пам’ятним був концерт, який організувало Міністерство охорони здоров’я України в Національному академічному драматичному театрі ім. Івана Франка.
– Хлопці, які співають і грають, часто користуються популярністю у дівчат…
– Є таке, але я не можу сказати, чим привабив свою дівчину, яка згодом стала моєю дружиною. Познайомилися ми на першому курсі, але не на концерті, а на польових роботах, збирали картоплю в тодішньому Зборівському районі. Так зародилася наша дружба. Згодом, коли повернулися на навчання, допомагав їй з латинською мовою, яку вивчав ще в училищі, а вона мені з хімією впоратися, мені добре давалася топографічна анатомія, а їй біохімія, так мали підмогу один від одного. На третьому курсі побралися. На четвертому курсі в мене з Раїсою народилася донечка Тетяна.
«Аж самому лячно стає, яке розмаїття операцій виконував»
– Після закінчення вишу, куди проліг ваш шлях?
– Інтернатуру проходив у місті Дунаївка в хірургічному відділенні на 80 ліжок. Після закінчення інституту був наповнений мріями, що здатний гори перевернути. Коли прибув на місце праці, то потрапив у чудовий колектив хірургів, які проводили розмаїтий спектр оперативних втручань. Ніхто не лишався осторонь новоспечених фахівців, навпаки, всі намагалися ділитися досвідом, і я вбирав у себе цей хірургічний дух. Моїм наставником був відомий хірург, завідувач хірургічного відділення, заслужений лікар України Володимир Степанович Садлій. Багато в нього я тоді запозичив. Пропрацював в цій районній лікарні три роки й це була найкраща пора. На роботу ж мене скерували в колишній районний центр – село Миньківці, теж на Хмельниччині, й одразу завідувачем хірургічного відділення. Лікарня була на 135 ліжко-місць, з них 30 – хірургічних і гінекологічних, таку я прийняв господарку. Зрозуміло, до операційного столу одразу не став, але з часом все налагодилося. Приїхав із сім’єю, тож почали обживатися, винайняли житло. Перші операції принесли успіх, у мене ж був добрий вчитель під час ординатури, а у селі чимало жінок з варикозною хворобою, яких конче потрібно було оперувати, бо багатьох вже виразки роз’їдали. Зрозуміло, що вони дуже боялися, але моє лікування дало результат, отож пацієнтів побільшало. Проводили широкий спектр оперативних втручань, в яких брали участь і колеги з районної лікарні. Часто асистував і під час гінекологічних операцій, бо ж відділення спільне. Запам’ятався випадок, коли гінекологиня поїхала на курси удосконалення кваліфікації, а тут роділля з проблемами невідходження плаценти. Ніч, акушерка ради не може дати, а я саме був на чергуванні й успішно впорався, врятувавши жінку від масивної кровотечі. Такі миті в пам’яті назавжди. Чимало було випадків травмування людей, зокрема й з летальними наслідками під час автотрощ, бо Миньківці розташовані на автошляху на Нову Ушицю. Згадуючи ті часи, мені зараз аж самому лячно стає, яке розмаїття операцій я виконував. Але тоді не було як над цим замислюватися, бо коли пацієнт на операційному столі, то часу на роздуми немає. Звісно, молодість, бажання допомогти людям, творчий запал все це також відіграло свою роль.
– Чому переїхали до Тернополя?
– Десять років я пропрацював в цій лікарні, а потім вступив до клінічної ординатури з хірургії й у такий спосіб повернувся у свою альма-матер. Спочатку сам мешкав у файному місті, в гуртожитку на вул. Олени Теліги, а після закінчення ординатури й сім’ю перевіз, мені запропонували місце на кафедрі сестринської справи.
Є також такий факт у моїй біографії, як робота завідувачем хірургічного відділення в лікувально-діагностичному центрі ТНМУ. Це був новостворений підрозділ нашого університету, де надавали хірургічне лікування мешканцям Тернополя й усієї області. Такий своєрідний спосіб надання допомоги спочатку у стаціонарних умовах, а після виписки вдома. До хворого приїздив патронажний хірург, проводив перев’язки, знімав шви тощо.
– Такий діагностичний центр міг би бути гарною альтернативою університетській клініці, особливо в нинішні часи, коли більшість наших кафедр позбавлені клінічних баз. Як вважаєте?
– Той досвід, який здобули наші викладачі в лікувально-діагностичному центрі, цілком можна використати в діяльності великої університетської клініки. Чимало викладачів клінічних кафедр брали участь у лікувальному процесі й роль науковців з великим практичним досвідом, на мій погляд, варта уваги. Нині маємо ситуацію, коли кафедральні працівники з великим багажем клінічної роботи, не лише в медзакладах Тернопільщини, але й усієї України, по суті, потрапили за лаштунки лікувального процесу в медичних закладах. Чинні директивні документи не передбачають реєстрацію викладачів у лікарському реєстрі НСЗУ, що позбавляє їх права доступу до пацієнтів, консультування, проведення оперативних втручань.
– Нині місце вашої наукової, педагогічної, лікувальної діяльності – кафедра онкології, променевої діагностики і терапії та радіаційної медицини…
– Мене запросив світлої пам’яті професор Володимир Іванович Дрижак, який в ті часи був завідувачем кафедри. Свого часу він відповідав від профспілкового комітету за художню самодіяльність, а я ж активний учасник, то ми були добре знайомі. Розпочинав з асистента кафедри, асистував та проводив з Володимиром Івановичем широкий спектр оперативних втручань. Він оперував на шлунку, стравоході, молочній залозі й це також була для мене добра школа професійної майстерності. Наразі в мене вже є власні досягнення, за багато років практичної діяльності певні здобутки, зокрема й завдяки ще одному моєму наставникові – світлої пам’яті академікові Григорію Васильовичу Бондарю з Донецького національного медичного університету. Опанував сучасні методики та проводжу операції з приводу пухлин молочної залози, шлунку тощо.
«Джерело моїх життєвих сил та енергії – родина»
– Що найбільше сприяє продуктивній праці, на ваш погляд?
– Командна робота. Я маю на увазі продуктивну працю з лікарями онкологічного диспансеру, коли відчуваєш взаєморозуміння, підтримку, коли є синергія теорії, практики та стосунків.
– Як відпочиваєте від напруженої роботи, де ваша зона комфорту?
– Люблю природу. Я завзятий грибник. Коли в Карпатах розпочинається сезон грибного полювання, то для мене це найкращий релакс і відпочинок від буденних справ. Таке захоплення в мене від дідуся. Завжди жартую, що ходити та збирати гриби я навчився одночасно. Маю ще одне хобі – сауну, відвідую її разом з однодумцями, як їх називаю, це друзі, які розділяють моє захоплення. Не всі знають, що суха пара, зокрема фінська лазня, дуже корисна для нашого організму й цьому є наукові підтвердження. Це ціла наука, є монографії, де прописано як і що лікувати, які недуги. Ще з часів Гіппората відомо, що гаряча вода корисна для організму, тож раджу всім так оздоровлюватися. Природа – найкращий наш лікар.
– Музика залишилася серед ваших захоплень?
– Дуже зрідка беру до рук інструменти, тепер більше слухаю. Музика супроводжує мене все життя й коли чую професійне виконання, то не стримую емоцій, сліз. Вона розбурхує почуття й це невимовне душевне задоволення, такий вир відчуттів. Коли їду в авто на далекі відстані, то вмикаю завжди класичну музику, а ще люблю гру духових оркестрів. У мене приятельські стосунки з керівником тернопільської «Оркестри Волі», то часто буваю в них на концертах, я поціновувач їх творчості.
– Що для вас є найдорожчим в житті?
– Джерело моїх життєвих сил та енергії – родина. Уже з плином літ розумію, що це найбільший скарб, особливо це відчутно, коли збираємося в родинному колі, обговорюємо якісь події, спілкуємося. Приємно, коли донька продовжує твій професійний шлях і навіть у чомусь вже тебе перевершила. Вона з успіхом виконує пластичні хірургічні операції.
– Про що ваші теперішні мрії?
– Щоб нарешті закінчилася ця клята війна й якомога швидше наші воїни повернулися додому. Наша ж молодь, безсумнівно, зробить усе для того, щоб Україна процвітала. Хочеться також, аби українці були здоровими, щасливими й жили у мирі та спокої.
Лариса ЛУКАЩУК