Цього разу у нашу «Вітальню» ми запросили людину, яка добре відома в нашому університеті. Проректор з науково-педагогічної роботи та соціальних питань, професор Олег Слабий – успішний науковець, здібний організатор, талановита особистість та віддана своїй справі людина. Сьогодні він відзначає свій ювілей. Про життя, науку, господарські справи у виші та особисті пріоритети – в інтерв’ю «Медичній академії»
«Пішов працювати санітаром на швидку допомогу»
– Олеже Богдановичу, звідки походите, в якій сім’ї минули дитячі та юнацькі роки, чим в ті часи були заповнені ваші дні?
– Народився я у селищі Залізці колишнього Зборівського району, але одразу ж родина переїхала до Тернополя, тому моє дитинство та й усі дорослі роки минули у файному місті. Батьки були службовцями. Мама – викладачка англійської мови, все життя пропрацювала у фінансово-економічному інституті (нині – Західноукраїнський національний університет), а батько – інженер. Мешкали ми на вулиці Торговиця, навчався я в школі № 13, яку, до слова, закінчив із золотою медаллю. Точні науки були моїми – математика, фізика, хімія. Особливо хімія подобалася, але й біологію теж добре знав. У шкільні роки полюбляв активні види спорту – футбол, волейбол. Щодо англійської мови, без якої важко уявити нинішнє життя, то в ті часи вона не була такою популярною, може, через те, що радянська школа аж надто завантажила її граматичними правилами, а живого спілкування практично не було. Щоправда, мама прищеплювала мені любов до англійської мови, літератури. До речі, тяга до читання в мене з дитинства, я записався майже в усі бібліотека Тернополя й читав з великою насолодою. Дуже подобалися письменники-фантасти, Джек Лондон, Генрик Сенкевич, історична тематика.
– Від мами – любов до прекрасного, а від батька що успадкували?
– Можливо, схильність до техніки, щось полагодити, відремонтувати, від найпростіших до більш складних речей, наприклад, стіни побілити чи зашпаклювати. Все в ті часи доводилося самостійно робити, життя змушувало, батьки працювали, але зарплатні завжди не вистачало. Діти завжди при ділі були. Школа, гуртки, спорт, домашня робота, а не встигаєш цікаву книжку прочитати, то ніч є. Влітку та восени разом з батьками їздив у село, працювали всі на городі, вирощували та копали картоплю, збирали овочі, сільська праця мені теж добре відома.
– Чому обрали медицину?
– Сказати, що з дитинства мріяв про цю професію було б неправдою. У старшій школі вже прийшли перші думки про цей фах. Я співчутливо сприймав якісь події, пов’язані зі здоров’ям інших людей, одразу зринало бажання допомогти, розрадити. Так прийшло розуміння, що хочу бути медиком, тому вже у старших класах посилено займався вивченням дисциплін, які потрібні для вступу. На жаль, з першого разу не вдалося вступити до нашого університету, тому пішов працювати санітаром на швидку допомогу. Робота на станції швидкої допомоги – не мед, але, напевне, це доля так мене випробовувала. Мав прибрати приміщення, підлоги помити. Карета швидкої теж на мені була – очистити від бруду, крові, бо всілякі випадки траплялися, то ж екстренка. І це був інший бік медицини – без зайвих слів, пафосу, лише важка щоденна робота. Приїздиш на виклик, а там – онкохвора на останній стадії, вимучена хворобою й усе, що їй необхідно, – «вколоти» знеболювальне. Чи покалічені після автотрощі люди, які волають про допомогу. У сімнадцять доволі боляче це сприймав і дуже переживав, важко фізично, а морально ще гірше було, зате побачив, як виглядає ця професія зсередини.
– Не вагалися, може варто було інший виш обирати?
– Ні, навпаки, розумів, що маю це випробування пройти, перейти Рубікон, так би мовити, щоб потім займатися тим, що для себе вже визначив. Мені дуже подобалася хірургія. Отож зміну відпрацював – і за підручники, готувався до вступу. Дуже велика радість була, коли побачив своє прізвище у списку тих, хто пройшов конкурс. В інституті теж добре навчався, майже всі оцінки відмінні, на дошці пошани мій портрет висів, такі тоді часи були. Але щоб отримати престижну спеціалізацію, самих оцінок замало – мав бути активним у суспільному житті, займатися в науковому гуртку, відпрацювати у студентських загонах праці, наприклад, на збиранні врожаю. Два роки я заробляв собі бали в Криму, працюючи у полі разом з однокурсниками
– І ваші старання увінчалися успіхом.
– Можна сказати, що так. Отримав диплом з відзнакою й мене запросили в нашу альма-матер на наукову роботу. Спочатку я навчався в клінічній ординатурі на кафедрі судової медицини, а згодом розпочав наукову діяльність асистентом-стажистом на кафедрі оперативної хірургії з топографічною анатомією.
– У чому суть навчання на цій кафедрі?
– Топографічна анатомія розглядає тіло людини через вікно оперативного доступу, якщо метафорично висловитися. Ця дисципліна вивчає будову тіла людини за пошаровим принципом, тобто, як певні тканини, органи, судини, нерви розташовані один стосовно іншого та на поверхні тіла. Це є основа, на якій вибудовується згодом клінічна практика, особливо у хірургії, бо це допомагає студентам зрозуміти взаємозв’язки та проєкції органів, що водночас дає змогу в майбутньому адекватно планувати операції та проводити діагностику недуг. Тобто ми вчимо студента, як він має отримати «перепустку» до певного органу – кістки, артерії, вени, але суто через вікно оперативного доступу.
Я одразу відчув, що це та наука, якою хочу займатися: проводити експерименти, навчати студентів. На нашій кафедрі в усі часи всі викладачі мали наукові гуртки, затримувалися в операційних допізна. Пригадую, якось син нашого професора записався до мене в гурток і ось одного разу нас темрява застала в операційній. О 23 годині телефонує мені батько із запитанням, чому я так довго проводжу заняття. Але ж ніхто нікого не змушує? Коли хочеш чогось навчитися, то навички потрібно не раз і не два відпрацьовувати, а якщо ще й врахувати, скільки часу йде на підготовчі моменти, прибирання приміщення, стерилізацію інструментів, то час збігає дуже швидко. Перше, чого мали навчити студента – вмінню знайти це вікно оперативного доступу, щоб «вийти» на певний орган, друге – працювати в команді. За операційним столом, де б він не був, без командної роботи просто не обійтися.
«Експериментальна медицина – дуже цікава та перспективна галузь науки»
– Що стало в полі зору ваших наукових інтересів?
– Топографічна анатомія та оперативна хірургія – це перспективні можливості для нових способів оперативного втручання, вдосконалення, зменшення травматичності, пошуку сучасних новаторських підходів у хірургічному лікуванні багатьох недуг. Є велике поле діяльності для тих, хто обрав цей шлях. Для мене він розпочався фактично з написання кандидатської дисертації щодо морфофункціональної характеристики жовчного русла печінки в умовах експериментального холестазу та різних способів його корекції. Якщо простіше – то це вивчення можливостей та термінів відновлення печінки після експериментальної механічної жовтяниці та методи його корекції. Тема, погодьтеся, актуальна в усі часи, бо холестаз – це одна з частих патологій і в Україні, і в світі, що становить серйозну медико-соціальну проблему. Дисертацію я захистив ще 1995 року, але проблема й донині не вичерпана. Хірурги завжди шукають способи вчасного оперативного реагування, бо, зрозуміло: чим довше тривають негаразди з відтоком жовчі, тим у гіршому стані печінка. Експеримент дає можливість спрогнозувати, що після оперативного втручання можна очікувати, як буде відновлюватися цей орган, тобто дослідження створюють можливості на власні очі переконатися, як насправді відбуватимуться ці всі процеси. В експерименті можна відтворити найважчі ситуації та спрогнозувати, як їх не допустити.
Узагалі експериментальна медицина – це дуже цікава та перспективна галузь науки.
– Якій темі присвятили свою докторську дисертацію?
– 2018 року я захистив докторську дисертацію, її тема: «Особливості ремоделювання камер і судинного русла серця при гіпертензії у малому колі кровообігу залежно від типів кровопостачання, гемодинаміки та вегетативної регуляції серцевого м’яза». В експерименті вивчав можливості відновлення серцевого м’яза, декомпенсації після хірургічних втручань. Легенева патологія нині є дуже поширеною – важкі пневмонії, ХОЗЛ, туберкульоз, коронавірусна інфекція теж « посприяла», тому рівень оперативних втручань на легенях упродовж останніх років залишається доволі високим, а проблема актуальною.
– Ось уже понад 30 років ваше життя нерозривно пов’язане з ТНМУ. З 1989-го ви на кафедрі оперативної хірургії і топографічної анатомії. Піднімалися такими щаблями, як старший лаборант, асистент, старший викладач, доцент кафедри, професор. З червня 2006 року до червня 2008-го виконували обов’язки проректора з навчально-педагогічної роботи і соціальних питань. А з 2008 року обійняли посаду проректора з навчально-педагогічної роботи і соціальних питань. Для когось – звична статистика, а для вас ці сухі хронологічні дані фактично ціле життя, сповнене нелегкої, але плідної праці, організаторського хисту. Власні знання ви передаєте студентам, молодшим колегам. Хто ж для вас був прикладом відданості справі?
– Доля подарувала мені чудового наукового керівника моєї кандидатської дисертації, світлої пам’яті професора Романа Йосиповича Вайду. Це був прекрасний фахівець, талановитий вчений, дуже шляхетна особистість. Лише один штрих до його портрету може засвідчити, яка це була людина: їдемо до Києва, а він в обласній лікарні у ПІТі з інфарктом, під крапельницею, під’єднаний до моніторів і пам’ятає, що має підписати документи для захисту кандидатської. Ось така це була надзвичайно добропорядна людина. Мене завжди захоплювала його відданість науці, любов до людей. Він був справжнім.
Ще одна непересічна особистість, людина невичерпної працелюбності, яка завжди у моєму серці та житті, – Михайло Степанович Гнатюк. Під його керівництвом пощастило працювати над моєю докторською дисертацією, його я вважаю своїм науковим батьком. Такої працьовитої людини годі й шукати, він завжди в науковому пошуку, справжній вчений та дуже щиросердна людина. Пригадую його повчання: «Можеш допомогти людині – допоможи!». Власним прикладом він сприяв моєму зростанню як науковця.
– Посада проректора з навчально-педагогічної роботи та соціальних питань, по суті, адміністративна робота. Вона вам до душі?
– Якщо б мені раніше хтось напророчив, що в моєму житті з’явиться ще така «спеціальність» то не повірив би, занадто далеко вона від медицини. Звісно, були труднощі на початках – але це норма життя. Назвіть людей, яким все легко? Зараз також непрості часи, але матеріально-технічне забезпечення навчального процесу має бути належним. Своєчасне забезпечення навчального процесу витратними матеріалами, реактивами, лабораторним посудом, дотримання студентами та персоналом правил проживання у гуртожитках, проведення урочистих заходів, надійність охорони всіх об’єктів університету. А ще – митне оформлення вантажів, правильність експлуатації транспорту, збереження матеріальних цінностей у навчальних корпусах, гуртожитках і підрозділах вишу, дотримання правил внутрішнього розпорядку, інструкцій з техніки безпеки та охорони праці, протипожежної безпеки та виробничої санітарії, придбання й використання матеріалів під час ремонтно-будівельних робіт. Проведення капітальних, поточних ремонтів у навчальних корпусах, гуртожитках і структурних підрозділах університету. Це ще не повний перелік зони моєї відповідальності, зрозуміло, що виконує цю роботу велика команда фахівців структурних підрозділів нашого університету – це і ремонтно-експлуатаційний відділ, ремонтно-будівельний відділ, транспортний, НОК «Червона калина», комплекс студентського харчування, академмістечко гуртожитків та інші. В умовах війни утримується матеріально-технічна база в належному стані. Водопостачання, теплопостачання, опалювальні системи, електрична мережа – все потребує уваги та має бути під контролем. Після повномасштабного вторгнення мали у стислі терміни підготувати укриття, аби отримати дозвіл провадити очний навчальний процес, окрім того університет ще має три повноцінних протирадіаційних сховища, які теж належним чином потрібно було обладнати. Це ж чималий пласт роботи: провести вентиляцію, облаштувати зручні входи та виходи, вбиральні, забезпечити системою сповіщення, прокласти Інтернет та інше. Наразі маємо 13 сховищ, три з яких протирадіаційні, сертифіковані та зареєстровані в загальнодержавному реєстрі.
Про нашу роботу в одному матеріалі розповісти неможливо, але якщо однією фразою, то ми займаємося життєзабезпеченням діяльності нашого університету. Праця, на перший погляд, не завжди й помітна. Уявіть, прийшов працівник, сів за комп’ютер, а живлення чи інтернету немає. Хто має про це подбати? Певна річ, наша служба. Запитуєте, як почуваюся в цій іпостасі? Знаєте, доволі комфортно, бо роблю все, що від мене залежить і з душею. От їду повз корпуси нашого університету й так приємно стає: тут ми ремонт провели, а там щось інше пригадується, всього й не згадаєш, але частинка моєї душі там залишилася. Тішить, що маю гарну команду, яка зі мною вже багато років, у нас є взаєморозуміння, один одного в усьому підтримуємо.
«Мрія єдина: щоб наші внуки зростали в мирі»
– Що є найдорожчим для вас у житті?
– Сім’я. Мама – Галина Іванівна, дружина Уляна – доцентка кафедри внутрішньої медицини №2, син, невістка, онуки, їх у мене двоє.
– Що може подарувати вам позитив?
– Віра в те, що ми ту ненависну русню переможемо.
– А зарядити енергією?
– Час, проведений з дітьми, внуками, родиною.
– Про що мрієте?
– У всіх зараз мрія єдина: щоб наші діти та внуки зростали у мирі. Вірю, що і Перемога буде нашою, і з часом ми все відбудуємо, а Україна стане європейською країною. У нас найкращі люди, золоті хлопці, які нині боронять нас від лютого ворога. Молодь же зробить усе, аби наша країна була незалежною та процвітала.
– Є правило, яке ви сповідуєте впродовж усього життя?
– Не бути байдужим до людського болю.
Дякую, Олеже Богдановичу, за інтерв’ю! Прийміть вітання з нагоди ювілею! З роси й води вам!
Хай доля принесе іще сповна
І радості, й наснаги, і здоров’я,
Нехай завжди в душі цвіте весна
І серце зігрівається любов’ю!
Лариса ЛУКАЩУК