Сьогодні гостею нашої «Вітальні» є Валентина Шадріна – доцентка кафедри акушерства та гінекології факультету післядипломної освіти Тернопільського національного медичного університету, кандидатка медичних наук, лікарка з понад 40-річним досвідом. Її життя – це історія відданості професії, поєднання лікарської майстерності, наукових пошуків і педагогічного таланту.
Від мрії – до перших кроків у професії
– Як обрали медичну професію?
– Я народилася 22 червня в Тернополі, місті, яке для мене завжди асоціювалося з теплом, зеленню та домашнім затишком. Мої батьки були державними службовцями, їхня працьовитість та відповідальність стали для мене прикладом. Навчаючись у Тернопільській середній школі №10, я довго вагалася між двома напрямами: юриспруденцією, яка приваблювала можливістю відстоювати справедливість, і медициною, яка вабила своєю гуманністю та можливістю допомагати людям на найглибшому рівні. Чому обрала медицину? Це було внутрішнє покликання, хоча я й досі не можу точно пояснити цей вибір. Проте жодного разу не пошкодувала про власне рішення.
1972 року я вступила до Тернопільського державного медичного інституту з мрією стати хірургинею. Мене захоплювала ідея працювати в операційній, де кожне рішення має вагу життя. Але на п’ятому курсі, коли ми почали вивчати акушерство та гінекологію, зрозуміла, що ця спеціальність поєднує хірургічну майстерність з унікальною можливістю бути причетною до народження нового життя. Акушер-гінеколог не лише лікує, а й супроводжує жінку на всіх етапах: від виношування дитини до збереження здоров’я в зрілому віці. 1978 року закінчила інститут з відзнакою та отримала скерування до Херсона, де розпочала роботу акушеркою-гінекологинею у центральному пологовому будинку. Цей період став для мене справжньою школою життя, де я вчилася відповідальності, швидкому прийняттю рішень і вмінню працювати в команді.
– Якими були ваші студентські роки?
– Студентські роки в медичному інституті були сповнені радістю, викликами та дружбою. Наша група була особливою: з 11 студентів восьмеро були відмінниками. Ми не лише наполегливо вчилися, а й створювали міцну спільноту. Пригадую, як ми разом готувалися до іспитів, ділилися конспектами, а у вільний час виїжджали на природу. Ми влаштовували пікніки за містом, подорожували до Риги, Таллінна, інших цікавих міст. Ці поїздки розширювали наш кругозір, вчили цінувати красу та різноманітність світу. Ми часто проводили вечори за душевними розмовами, мріючи про майбутнє, уявляючи, як станемо лікарями та допомагатимемо людям. Ці роки сформували в мені не лише професійну базу, а й уміння працювати в команді, бути відкритою до нового та знаходити баланс між напруженою працею й відпочинком. Я досі з теплом згадую ті часи, коли ми, молоді та сповнені ентузіазму, вірили, що можемо змінити світ.
– Як виглядали ваші перші кроки в професії?
– Після шостого курсу навчалася в субординатурі з акушерства та гінекології, а потім – рік в ординатурі. За скеруванням інституту поїхала до Херсона, де працювала в центральному пологовому будинку. Це був важливий етап у моєму житті. Головна лікарка, кандидат медичних наук стала для мене справжньою наставницею. Вона підтримувала молодих спеціалістів, заохочувала до навчання та впровадження нових методик. Я пропрацювала там шість років, і за цей час зарекомендувала себе як відповідальна та талановита лікарка. Пацієнтки довіряли мені, а колеги поважали.
Коли я вирішила повернутися до Тернополя, головна лікарка намагалася мене вмовити залишитися, пропонуючи кращі умови. Але відчувала, що моє місце – в рідному місті, де я могла б поєднати практичну роботу з науковою діяльністю та зробити внесок у розвиток акушерства. Цей період у Херсоні став для мене цінним досвідом, адже я працювала з лікарями, які були на передовій медицини, й привезла ці знання до Тернополя.
– Чому повернулися до Тернополя?
– Тернопіль – це моє рідне місто, де я виросла, де все наповнене теплом і затишком. Зелені парки, сади, які квітують до пізньої осені, створюють особливу атмосферу. У Херсоні, де в травні вже все вигорало під палючим сонцем, мені бракувало цієї природної краси. Я сумувала за рідним містом, його спокоєм і теплом. Але головною причиною повернення було прагнення професійного розвитку. У Херсоні я працювала з лікарями, які регулярно їздили всією країною на курси підвищення кваліфікації, опановували передові методики, як-от нові підходи до ведення пологів чи профілактики ускладнень. Я бачила, як ці знання покращують результати, і хотіла застосувати їх у Тернополі, щоб підняти рівень акушерської допомоги. 1984 року вступила до клінічної ординатури в Тернопільському медичному інституті на кафедру акушерства та гінекології факультету післядипломної освіти, де й залишилася працювати на все життя. Цей крок дозволив мені поєднати практичну роботу, наукові дослідження та викладання.
Поєднання теорії з практикою
– Як розпочалася ваша наукова діяльність?
– Під час клінічної ординатури з 1984 до 1986 року потрапила під опіку професорки Мікрони Борисівни Розуменко, завідувачки кафедри акушерства та гінекології. Вона побачила в мені потенціал і порадила зайнятися науковою роботою. Моя кандидатська дисертація називалася «Роль цитохрому С у патогенезі та лікуванні пізнього гестозу вагітних». Це була клініко-експериментальна робота, яку я проводила під керівництвом двох наставниць – Мікрони Розуменко з акушерства та Олени Маркової, завідувачки кафедри патфізіології.
Ми досліджували як антигіпоксанти, зокрема цитохром С, можуть знімати гіпоксію та покращувати обмін речовин у вагітних. Експерименти проводили на щурах у віварії, рентгенологічному відділенні та на кафедрі патфізіології, де був апарат для вимірювання рівня насичення киснем в органах. Я створювала модель гіпоксії, вводила препарат і спостерігала за змінами. Ця робота вимагала величезної уваги до деталей: годинами аналізувала дані, порівнювала показники, перевіряла результати. Наприклад, ми виявили, що цитохром С покращує кровопостачання плаценти, що може запобігти ускладненням. Клінічну частину я проводила на базі пологового будинку Тернопільської міської лікарні №2, де вивчала історії хвороб і результати лікування. За три з половиною роки завершила дисертацію й 1988 року захистила її в Київському НДІ педіатрії, акушерства та гінекології. 1989-го отримала диплом кандидата медичних наук, і це стало важливим етапом у моєму професійному житті. Щиро вдячна своїм наставницям за підтримку та віру в мене.
– Знаємо, що ви є улюбленицею серед інтернів. Як почали викладати?
– Після закінчення ординатури я два роки працювала старшою лаборанткою на кафедрі, де мені довіряли проводити практичні та семінарські заняття для інтернів і лікарів-курсантів. Це був початок моєї викладацької діяльності. 1993 року стала асистенткою кафедри акушерства та гінекології факультету післядипломної освіти, а 2005-го отримала звання доцентки, на цій посаді працюю й досі. Викладання для мене – це не лише передача знань, а й можливість надихати молодих лікарів. Я курую цикли трирічної інтернатури та тематичного удосконалення за темами: «Екстрагенітальні захворювання у вагітних», «Патологія шийки матки та кольпоскопічний метод діагностики», «Невідкладні стани в акушерстві та гінекології».
Пригадую, як на одному з перших занять вчила інтернів основам кольпоскопії. Багато хто боявся зробити помилку, але я пояснювала, що головне – це уважність і практика. З часом вони ставали впевненішими, і це було для мене великою радістю. Моя мета – навчити не лише технічним навичкам, а й умінню бачити за кожним випадком людину, її історію та потреби. Завжди наголошую, що лікар має бути не лише професіоналом, а й емпатичною людиною, яка вміє слухати та підтримувати.
– Як змінилася робота кафедри за останні роки?
– З 2010 року кафедру очолює професорка Алла Володимирівна Бойчук, яка принесла новий, прогресивніший підхід до роботи. Ми двічі на рік проводимо науково-практичні конференції, запрошуючи провідних фахівців з усієї України. У довоєнний період ми також знайомили гостей з мальовничими куточками Тернопільщини, показуючи їм красу нашого краю – від Дністровського каньйону до старовинних замків. Ці конференції – це не лише обмін досвідом, а й можливість залишатися на передовій науки. Ми вивчаємо нові методики, як-от лапароскопічні та гістероскопічні втручання, кольпоскопію, та передаємо ці знання інтернам і лікарям-курсантам.
Наша кафедра базується в Тернопільській міській лікарні №2, де є сучасне гінекологічне відділення, пологовий будинок і жіноча консультація. Всі викладачі поєднують викладання з практикою: ми проводимо обходи, консультуємо складні випадки, беремо участь в операціях, пологах і кесарських розтинах. Наприклад, я регулярно веду прийоми в жіночій консультації, несу ургенцію в пологовому будинку, проводжу оперативні втручання. Цей досвід дозволяє нам навчати студентів на реальних прикладах, а лекційний матеріал ми постійно оновлюємо, щоб відповідати сучасним стандартам медицини. Пишаюся, що за ці роки ми випустили багато талановитих лікарів, деякі з яких очолили пологові будинки, але продовжують підтримувати зв’язок з нашою кафедрою.
– Які ваші наукові інтереси нині?
– Мої наукові інтереси зосереджені на профілактиці й лікуванні акушерських та екстрагенітальних ускладнень вагітності, внутрішньоутробному інфікуванні, гінекологічній ендокринології, патології шийки матки, неплідді та порушеннях менструального циклу. Особливу увагу приділяю сучасним методам діагностики, таким, як кольпоскопія, яка дозволяє виявляти передракові стани на ранніх етапах. Досліджую й профілактику післяопераційних ускладнень, адже це критично важливо для відновлення жінок після кесарських розтинів чи інших втручань. Наприклад, ми з колегами розробили рекомендації щодо використання антибіотикопрофілактики, які допомогли зменшити кількість післяопераційних інфекцій. Наука для мене – це основа прогресу в медицині, тож прагну, щоб мої дослідження допомагали лікарям і пацієнткам.
Довіра, підтримка та допомога жінкам
– Як ви поєднуєте ролі лікарки, науковиці та викладачки?
– Ці три ролі для мене нероздільні, як три нитки, що сплітаються в міцну основу. Викладання дає змогу ділитися знаннями та надихати молодих лікарів. Я люблю читати лекції, бачити, як студенти починають розуміти складні патогенетичні механізми. Моя філософія – починати лікування з розуміння причини захворювання. Знаючи патогенез, можна не лише вилікувати, а й запобігти рецидивам. Наприклад, завжди наголошую, що при лікуванні гестозів потрібно звертати увагу на обмін речовин і кровопостачання плаценти, а не лише на симптоми.
У практичній роботі супроводжую пацієнток роками. Деякі приходили до мене ще вагітними, а тепер я допомагаю їм у клімактеричний період. Пригадую жінку, яка звернулася до мене з проблемою непліддя. Після обстеження ми виявили порушення менструального циклу, пов’язане з гормональним дисбалансом. Завдяки тривалому лікуванню вона народила здорову дитину, її вдячність стала для мене великою нагородою. Наукова робота допомагає мені залишатися в курсі новітніх методик і застосовувати їх у практиці. Все це – частини одного цілого. Люблю кожен аспект своєї роботи.
– Чого навчаєте студентів, окрім професійних навичок?
– Перше, що я прищеплюю студентам, – це людяне ставлення до пацієнток. Кажу: «Ставтеся до кожної жінки так, як хотіли б, щоб ставилися до вашої мами, сестри чи доньки». Треба вникнути в проблему, вислухати, заслужити довіру. Жінки часто приховують деталі через сором чи страх, але від їхньої відкритості залежить успіх лікування. Наприклад, вчу студентів, як правильно провести бесіду, щоб пацієнтка відчула себе в безпеці та розповіла про всі свої скарги.
Друге – це прагнення до високої кваліфікації. Лікар має не просто зняти симптоми, а знайти першопричину, вилікувати етіологічно та патогенетично. Вчу студентів бути допитливими, постійно вчитися, адже медицина – це поле, де зупинка означає відставання. Найбільша нагорода – це коли пацієнтка, зустрівши мене на вулиці, каже: «Дякую, я здорова!» Ці слова – сенс нашого покликання.
– Як війна вплинула на вашу роботу та вагітних жінок?
– Війна внесла багато змін у нашу роботу. Кількість вагітних значно зменшилася: багато жінок виїхали за кордон, а інші бояться народжувати через невизначеність і страх. Ті, хто наважується, перебувають у стані хронічної тривоги, що може спричинити ускладнення, такі, як гестози чи передчасні пологи. Ми намагаємося заспокоїти їх, пояснюємо, що стрес шкодить і матері, і плоду. Зараз ми частіше проводимо огляди, використовуємо сучасні методи, як-от токографію плода після 30 тижнів, яка дозволяє оцінити стан дитини. Якщо є сумніви, ми шпиталізуємо вагітну для підтримки.
На щастя, завдяки зусиллям наших фахівців, кількість викиднів не зросла. Через зменшення кількості вагітних у нашій лікарні з двох пологових відділень залишилося одне. Завжди намагаюся знайти час для розмови з кожною пацієнткою, вислухати її страхи та переконати, що ми зробимо все можливе для її здоров’я та безпеки її дитини.
– Як саме ви підтримуєте жінок у цей складний час?
– Підтримка вагітних жінок під час війни – це особлива місія. Ми не лише лікуємо, а й допомагаємо знайти спокій. Раджу своїм пацієнткам ділитися переживаннями, не тримати страх у собі. Якщо жінка розповідає, що її турбує, ми можемо призначити безпечні заспокійливі препарати або порадити психологічну підтримку. Наприклад, одна з моїх пацієнток боялася повітряних тривог, що впливало на її стан. Ми розробили для неї план з частішими оглядами та психологічною підтримкою, і вона успішно доносила вагітність.
Ми також дбаємо, щоб кожна жінка відчувала себе в безпеці в пологовому будинку. Сучасне обладнання, як-от апарати для кардіотокографії, дозволяє нам точно стежити за станом плода. Наші лікарі готові до будь-яких викликів. Переконана, що наша підтримка допомагає жінкам зберігати віру в майбутнє та наважуватися народжувати нових українців.
– Що побажали б українкам у цей складний час?
– Найперше – мирного неба над головою кожному українцю. Жінкам бажаю сили, віри та внутрішнього стержня, щоб не втрачати надію. Українки – неймовірно сильні, вірю, що ми збережемо та примножимо наш дітородний фонд. Народження кожної дитини – це внесок у майбутнє України. Після перемоги нам доведеться багато відбудовувати, але, впевнена, що ми впораємося, адже в нас прекрасні люди, талановиті діти та величезне бажання жити й творити. Жінкам, які планують стати мамами, бажаю сміливості та впевненості, що ми, лікарі, завжди будемо поруч.
– Розкажіть про власну сім’ю та захоплення.
– Моя сім’я – це моя опора. На жаль, я рано овдовіла: мій чоловік помер у 48 років, він працював інженером на заводі «Ватра» у Тернополі. Цей біль допоміг мені пережити мій син Семен, якому зараз 34 роки. Він закінчив Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського, а магістратуру здобув у Варшаві. Там він з дружиною Вікторією, своєю одноліткою, створив міцну сім’ю. Вони обоє знайшли перспективну роботу, а головне – стали батьками моєї онучки Лілі, розумної та чарівної дівчинки, яка приносить радість усій нашій родині…
У студентські роки я захоплювалася спелеологією. Ми з групою досліджували горизонтальні печери Тернопільщини, а на останніх курсах поїхали до Криму, де я наважилася спуститися у вертикальну печеру глибиною понад 60 метрів. Це було випробування: дві години спуску й підйому без належної підготовки, але сила волі допомогла мені впоратися. Цей досвід загартував мій характер і навчив не боятися викликів. Пригадую, тоді далеко не всі хлопці зважилися на такий крок… Нині моє головне захоплення – це моя робота. Обожнюю спілкуватися з інтернами, ділитися досвідом з лікарями-курсантами та допомагати своїм пацієнткам. Кожна врятована вагітність, кожна здорова дитина, кожна вдячна посмішка – це те, що наповнює моє життя сенсом. Тішуся, що маю нагоду бути причетною до народження нових професіоналів, які водночас допомагатимуть жінкам у всій країні приводити в цей світ усе нових і нових українців. Певна, в нас попереду світле майбутнє, головне – аби закінчилася війна.
Зоряна ТЕРЕЩЕНКО