У стінах ТНМУ завжди панував дух не лише академічної досконалості, а й глибокого патріотизму та відданості справі. Це вкотре довів нещодавній конкурс на здобуття іменної стипендії професора Богдана Бойчука – видатного випускника ТНМУ 1986 року, колишнього завідувача кафедр біології та загальної гігієни й екології, який, проживаючи з 2002 року в Канаді, до останнього подиху залишався щирим патріотом рідної землі. Родина професора, бажаючи вшанувати його світлу пам’ять, започаткувала цю стипендію, орієнтовану на першокурсників, які демонструють не лише високу успішність, а й активну громадянську позицію та багатогранність особистості.
Вимоги до претендентів були високими: необхідність подати особисто написане есе, детально заповнену анкету та підтвердження спортивних, культурних, волонтерських, наукових чи громадських досягнень. Конкуренція була значною, але спеціальна комісія одноголосно визначила переможцем – першокурсника медичного факультету (група ММ-110) Сергія Новосада. Його есе стало справжнім одкровенням, що поєднало особисту трагедію з незламною метою, вразивши членів комісії глибиною думки та зрілістю мотивації. Сергій не просто прагне стати лікарем; він бачить у цій професії свій шлях продовження боротьби за Україну, шлях, яким він віддає данину пам’яті своєму героїчному батькові.
З великою повагою публікуємо есе, яке стало ключем до перемоги, і запрошуємо вас до розмови з цим неординарним студентом.
«Вітаю, я – Сергій Сергійович Новосад. Студент ТНМУ, родом з Львівської області, міста Броди. Навчався в Бродівській школі №2, де вивчав німецьку та поглиблено вчив англійську. Протягом навчання отримував відмінні оцінки та закінчив школу з таким же відмінним результатом. Ще з дитинства цікавився біологією та медициною – й мій вибір професії був для мене очевидним вже багато років. Я не завжди розумів чи знав все, але саме щоб знати більше та втілювати ці знання на практиці, вступив до медичного університету. Ріс у сім’ї військовослужбовця. Мій батько був офіцером авіації та загинув два роки тому. В його постаті я завжди бачив приклад людини, яка допомагає іншим і працює заради України. Тож хоч я й не пішов його слідами й не обрав шлях військового, я все ще хочу захищати українців. Якщо не на фронті військовому, то на медичному. І наразі я розумію, що лікарі потрібні Україні, як ніколи. Я цілеспрямовано йду до своєї мети та вірю, що зможу стати достойним лікарем чи вченим. Будучи вірним своїм принципам, я не планую сходити з цієї стежки й вважаю, що ця стипендія допомогла б мені в досягненні моїх планів та виконанні обіцянок, які я дав собі та батьку, хоч він зараз не поруч».
– Сергію, вітаємо вас із заслуженою перемогою! Ваше есе глибоко зворушило. Ви приїхали до Тернополя з Львівщини. Розкажіть, будь ласка, як формувалося ваше світовідчуття, враховуючи часті переїзди та специфіку військової сім’ї?
– Я приїхав у Тернопіль з маленького міста Броди, що на Львівщині. Хоча народився в Ужгороді. Свого часу батьки переїхали на Львівщину, адже батько був військовим. Моє дитинство проходило дуже цікаво. Тато в моєму житті відігравав дуже велику роль, хоча, через службу, він часто їздив у різноманітні відрядження, бойові злагодження, місії. Тому ми з мамою залишалися самі, але ніколи не сумували. Влаштовували собі невеличкі свята, до нас приїжджали друзі. Все, як у більшості дітей. Дитинство згадую з усмішкою.
– Ваше есе свідчить про глибоку інтелектуальну допитливість. Чим, окрім точних наук, ви цікавилися в юні роки? Як інтереси вплинули на ваш загальний розвиток?
– Змалку обожнював навчатися. Вивчав астрономію, біологію, загалом любив читати цікаві історичні та художні книги. Цим дещо вирізнявся серед однолітків, але друзів було чимало. Цікавість до біології зокрема, стала тим містком, який привів мене до медицини, а любов до читання розвинула системне мислення та здатність до самоосвіти, що критично важливо у нашій професії. Хотів би висловити щиру подяку вчителям Бродівської СЗОШ №2 за підтримку та допомогу.
– Перехід на медичну стезю – це свідомий виклик. Що саме в біології людини стало для вас цим «спусковим гачком»? І як ви сприймаєте відомий міф про надзвичайну складність навчання в медуніверситеті?
– Мене з раннього дитинства цікавила біологія людини, як влаштований організм, як і чому ми хворіємо, і найголовніше – що з цим робити. Тож я всерйоз задумався здобути лікарську професію. Чув не від однієї людини, що навчання в медуніверситеті – це дуже непросто. А я, який не боїться викликів, вирішив спробувати, чи так це страшно, як про це мовлять. Вважаю, що саме подолання складнощів і формує справжнього фахівця.
– У медицині стратегічне бачення спеціальності формується роками. Зараз ви на першому курсі. Чи є у вас уже хоча б попередні орієнтири, чи ви цілком відкриті до всіх можливостей?
– Відкритий для будь-якої зі спеціальностей. Я навчаюся лише на першому курсі, тож можу собі дозволити вивчати все й побільше. Наразі мене надзвичайно захоплюють фундаментальні науки, але розумію, що клінічні дисципліни можуть відкрити абсолютно нові світи. Хочу бути всебічно розвиненим лікарем, тому не обмежую себе рамками.
– Щодо навчального процесу: як розподіляєте свої зусилля? Які предмети даються вам інтуїтивно легко, а над якими доводиться «посидіти» довше?
– (ред. сміється) Є таке, певна річ. Дуже добре даються медична біологія, українська, англійська мови, дуже цікава й філософія – вони вимагають більше логіки та аналізу, що мені до душі. А ось дещо важче дається хімія, але вона не менш цікава. Хімія вимагає особливої скрупульозності та запам’ятовування.
– Повернімося до стипендії. Якою, на ваш погляд, була таємниця успіху вашого есе, що саме в ньому вразило комісію?
– Я цього сам не очікував. В есе розповів про себе, своє бачення майбутнього. Мій батько – приклад мужності та самовідданості для мене. Він загинув на війні, рятуючи інших. А я прагну лікувати, рятувати людей як лікар, в подальшому зробити якесь відкриття, яке допоможе людству впоратися з певними недугами. Стати тим професіоналом, до якого можна звернутися всім і бути впевненими, що я допоможу.
– Сергію, ми глибоко співчуваємо вам з приводу такої непоправної втрати. Розкажіть яким був ваш батько?
– Батько, звати Сергій, був моїм наставником, другом, першим порадником. Хоча нам не вдавалося спілкуватися настільки часто, як цього б хотілося, але ми намагалися спільний час проводити наповну. Він був добрий, щирий та завжди намагався допомагати людям. Тато був військовим авіатором, підполковником, одним з тих, кого справедливо можна було назвати хороброю, чесною людиною. 2023 року мій батько розбився на літаку під час бойового завдання. Він завжди вчив мене відповідальності, дисципліні й найголовніше – ніколи не зраджувати своїх.
– Які основні життєві цілі та засади сповідував батько й передав вам у спадок? Який його урок вважаєте найціннішим?
– Передусім – чесність і щирість. Він завжди щиро говорив те, що думає і відчуває. Так, іноді нам було важко один одного зрозуміти, але, зрештою, після тривалих розмов ми доходили спільного консенсусу. Він завше був хоробрим і прагнув мене таким виховати, бо для нього як для військового це означало дуже багато. Він хотів, щоб я зростав достойною людиною, патріотом і цінував нашу державу так, як цінував він, і боровся за неї на своєму місці. Найцінніший урок – служіння. Він служив небу та Україні, я хочу служити людям.
– У нашій розмові ви часто кажете «ми». Тобто це ви й ваша мама?
– Так, моя найрідніша у світі мама Еріка, мій найближчий у світі друг. Ми завжди розуміємо одне одного без слів, лише з погляду відчуваємо наш емоційний стан. За освітою мама – філолог, тому саме вона прищепила мені любов до читання, кіно, культури, музики. Ми поділяємо безліч інтересів. Загалом наші друзі кажуть, що я є маленькою маминою копією. І знаєте, якщо це так, то я цим щиро пишаюся. Бо моя мама – найкраща!
– Чи підтримала мама вашу ідею стати лікарем, зважаючи на те, що це тривалий та надзвичайно вимогливий шлях?
– Певна річ! Мама не те, що підтримала, а дуже зраділа моїй ініціативі. Адже завжди мріяла, аби я здобув цей фах, бачила мою цікавість до цього. Та й загалом завжди підтримувала мої будь-які інтереси й починання.
– Стипендія професора Богдана Бойчука дає не лише фінансову підтримку, а й зобов’язує до високих результатів. Які стратегічні цілі та практичні плани поставили перед собою на найближчі роки навчання?
– Передусім, я повинен підтримувати найвищий академічний рівень. Крім того, хотів би взяти участь у волонтерстві, бо переконаний, що це важливо, корисно й украй необхідно, надто нині. І обов’язково спробую себе в написанні наукових робіт з одного, а то й з кількох предметів. Хочу сам побачити свої можливості та потенціал, може, якраз вони виявляться кращими, ніж мені видається…
– Ви ще й доволі самокритична особистість?
– У медицині, вважаю, самокритика є дуже корисною. Адже ціна помилки тут – людське життя. Завжди потрібно прагнути більшого й ніколи не думати, що ось знаєш усе, а відкривати для себе нові та нові перспективи.
– Ви вже цілком освоїлися у нашому файному місті?
– Чудове місто, чудові люди. Знайшов гарних друзів, однодумців. Тут прекрасні викладачі, які радо підтримають, покажуть, підкажуть, з розумінням ставляться до наших певних труднощів, як першокурсників. Особливо хотів би відзначити нашу кураторку Надію Орестівну Федчишин, завідувачку кафедри іноземних мов ТНМУ, професорку. Надія Орестівна не лише майстерно викладає свою дисципліну, а й присвячує нам чимало часу. Намагається приділяти нам увагу й у позалекційний час, водить нас у театр, на прогулянки. Допомагає як на заняттях, готова прийти на допомогу й поза навчанням.
– Ви людина мисляча, далекоглядна. Гадаю, вже будуєте чіткі плани та цілі на майбутнє. Чи не плануєте, бува, розвинути свою практику за кордоном?
– У тому, щоб здобути чи запозичити досвід за кордоном, не бачу нічого поганого. Навпаки, потрібно хапатися за будь-яку можливість, аби професійно зростати. Тож якщо випаде нагода навчатися за обміном досвіду чи поїхати на практику до якоїсь країни, де медицина розвивається більш стрімко, я з радістю. Але! Жити та працювати – тільки в Україні. Розвивати вітчизняну медицину, лікувати українців на найбільш високому рівні, застосовуючи світові передові технології та практики. Ось це моя мета, яка є для мене незмінною.
Зоряна ТЕРЕЩЕНКО
Світлина з особистого архіву Сергія НОВОСАДА