У нашій «Вітальні» сьогодні особливий гість – людина, чиє життя є втіленням незламності духу, відданості науці та Україні. 9 листопада відсвяткував своє 80-річчя ветеран ТНМУ, колишній завідувач кафедри патологічної анатомії з секційним курсом та судовою медициною, доктор медичних наук, професор Ярослав Ярославович Боднар. Його шлях – це епічна оповідь про виживання, боротьбу за правду, становлення в науці та безмежну любов до своєї родини й рідної землі. Пройшовши 53-літній трудовий шлях від аспіранта до професора, очолюючи кафедру 28 років, працюючи проректором, членом спеціалізованих вчених рад, Ярослав Ярославович демонстрував унікальний організаторський талант, фахову майстерність, чуйність та невичерпний творчий потенціал. Сьогодні ми маємо унікальну нагоду зазирнути в глибини цієї надзвичайної біографії.
Дитинство в засланні та шлях додому
– Ярославе Ярославовичу, розкажіть, будь ласка, про ваші витоки, про те, як минало ваше дитинство, що сформувало ваш незламний характер?
– Народився я на Львівщині у селі Торгів, що на Поморянщині. Батько, Ярослав Григорович, був вправним ковалем. Дід Григорій Васильович скерував його на науку до коваля до Зборова, а згодом він склав іспити в ремісничій школі Тернополя, отримавши спеціальність коваля. У садку біля хати ми мали кузню, замовлень не бракувало. Люди знали: якщо Ярослав Боднар зробить рало, то це – на віки. Мама, Ганна Федорівна, теж походила із селянської родини. Вони побралися 1932 року, після повернення батька з польського війська, де він служив уланом у кінноті в Бродах. Коли я з’явився на світ, в мене вже було троє старших братів – Геннадій, Олег та Ігор.
Батьки не цуралися важкої роботи, статки родини міцніли, а головне – вони дуже любили одне одного, тож у нашій хаті завжди панував лад і спокій. Але в квітні 1944-го, після відступу німців, повернулися радянські війська, а з ними і карально-репресивні органи. Більшість сільської молоді пішла в підпілля. Там перебував і мій батько та троє його братів.
– Якими були наслідки цих подій для вашої родини?
– 1945 року тато потрапив у засідку та його, пораненого, схопили. До суду утримували в тюрмі у Львові. Мама, вагітна мною, теж чекала арешту. Я народився 9 листопада 1945 року. Щоб батько мене побачив, мама пішки прийшла до львівської тюрми зі мною на руках. Його судили за статтею 58.1 – зрада Батьківщині. Вирок: п’ять років таборів та довічне поселення в магаданській області. Перед відправленням на каторгу тато з кольорових ниток зробив кутасик, прив’язав до нього записку й викинув з вагона, коли потяг минав Зарваницький переїзд. Записку знайшов колійний обхідник і передав мамі. Так вона дізналася, що тата вислали на копальні Магаданської області.
Через деякий час прийшли й за нами. Оголосили рішення особливої наради при МДБ СРСР: маму, як «ворога народу, та її четверо неповнолітніх дітей» вислати на довічне спецпоселення в Кемеровську область. Дали пів години, на збори. Зі збірного пункту у селі Плугів нас доправили машинами до залізничної станції в Золочеві. Там ми прожили тиждень без харчів і під охороною. Потім усіх загнали в товарні вагони – без вікон, дверей, туалету та опалення. Поїзд рушив на схід. Їсти не давали, лише зрідка на станціях у вагон кидали кільку та гнилі оселедці. Від голоду й холоду люди хворіли та помирали. Під час цієї жахливої подорожі я захворів на поліомієліт і дивом вижив, але ускладнення спричинили інвалідність на все життя.
– Це просто неможливо уявити… Як вашій мамі вдалося вижити та врятувати дітей у тих нелюдських умовах?
– До Прокоп’євська Кемеровської області ми їхали два тижні. Там виснажених людей поселили в холодні та брудні бараки. Мама пішла працювати на вугільну шахту, де шахтарям видавали 400 грамів хліба на день. Щоб нас прогодувати, вона міняла на харчі речі, які встигла забрати з хати, – вишивки, рушники, обруси, сорочки…
Прокоп’євські шахти були малопотужні й багато сімей почали переселяти в колгоспи, що потребували робочих рук. Рятуючи нас від голоду, мама зважилася на переїзд у село Коливон Іжморського району, де працювала чабаном. Старші брати Геннадій та Олег наймалися за їжу на будь-яку роботу, переважно рубали дрова. Дехто з господарів за день роботи платив відром картоплі. Так і перезимували. Навесні почалися окоти овець, можна було надоїти трохи молока й приправити ним їжу з лободи…
– Як складалося ваше життя далі?
– До першого класу я пішов у Коливоні, де була середня школа. У березні 1953 року помер Сталін. Тоді багато хто плакав не стільки зі суму, скільки з радості, що, можливо, повернуться додому…
Тим часом тата звільнили з ув’язнення без права повернення на Батьківщину. Він влаштувався на роботу в центральні ремонтні майстерні селища Гастелло Магаданської області, купив половину хати, де жили отці-василіани Конюшко та Савчин, й почав клопотатися щодо возз’єднання сім’ї. Улітку 1954 року під наглядом енкаведистів нас знову доправили на залізничну станцію. Поїздом ми доїхали до бухти Ваніно на західному березі Охотського моря, а звідти у трюмі суховантажного корабля «Ілліч» – до бухти Нагаєво Магаданської області, де нас зустрів тато.
Нарешті, вся сім’я знову була разом. Тато працював ковалем біля мартенівських печей, брати Геннадій та Олег – обкатниками бульдозерів, мама була домогосподаркою, Ігор та я навчалися у середній школі селища Омчак.
У селищах Гастелло, Омчак і сусідніх мешкало багато політв’язнів, колишніх полонених радянських воїнів, учасників російської визвольної армії (РВА) генерала Власова, священників греко-католиків, які не прийняли православ’я. Всі вони гуртувалися, а якщо походили з однієї області або району, це вже були майже як брати й сестри. Ще до нашого переїзду тато взяв до себе жити малолітнього Петра Кузя, нашого краянина, засланого до Сибіру за те, що написав поему «Моя Теребовля». Знайшла притулок у моїх батьків й учасниця ОУН з Вінниччини Тетяна Бідюк. Щонеділі в нашій хаті священики-василіани проводили Богослужіння, підпільно хрестили дітей, вінчали подружжя. У них брали шлюб батьки Лесі Іванівни Романчук-Коковської, доцентки кафедри акушерства та гінекології №1 ТНМУ, відомої письменниці. Пізніше ж у нашій хаті хрестили новонароджену Лесю.
Можливість покинути сибірську тундру з’явилася лише в часи «хрущовської відлиги». Після виходу постанови Ради Міністрів СРСР про реабілітацію незаконно репресованих осіб нашу родину звільнили зі спецпоселення з правом повернення на Батьківщину. 24 серпня 1956 року ми повернулися в рідне село Торгів. Я продовжив навчання в середній школі, яка була в сусідніх Поморянах, за сім кілометрів від Торгова. 1964 року закінчив 11 клас зі срібною медаллю. До слова, у Поморянській школі на той час було два випускних класи, в кожному – по 25 учнів. А медалі – одну золоту та три срібні – отримали лише четверо.
Наука як справа життя
– Що зіграло вирішальну роль у виборі вашої медичної професії?
– Мабуть, дитячі спогади. Коли жили в Магаданській області, тато повів мене до досвідченого лікаря-хірурга, який теж був з репресованих і відбував заслання. Після перенесеного поліомієліту мені важко було ходити. Лікар сказав, що мене прооперує й я знову стану на ноги. Але присутній у кабінеті кагебіст сказав: «Нет, мы детей врагов народа не лечим». Я дуже важко це пережив. Прооперували мене вже у Львові після нашого повернення. Цей епізод, можливо, й став тим поштовхом.
У медичний виш приїхав вступати до Тернополя, бо тут на залізниці працювали два мої старші брати. Подав документи. При вступі проблемним для мене був іспит з української мови. Твір я писав на тему «Прагнення селянства до світлого майбутнього в образі Маланки з твору М. Коцюбинського «Фата моргана». До наступного іспиту я не готувався. Чекав на результат твору, сподівався на волю Божу. Отримав 4 бали. Послідовні іспити з хімії та фізики склав теж добре і набрав 12 балів, що був прохідним.
Студентський гуртожиток містився в корпусі, де нині розташований фармацевтичний факультет. Зі мною в кімнаті мешкали ще четверо студентів. Жили дружно, почергово готували їсти. Загалом студентське життя залишило незабутні спогади. З багатьма однокурсниками дотепер підтримую зв’язок, як, зокрема, зі старостою нашої групи Іваном Барабухом, який після закінчення альма-матер багато років працював начальником медсанчастини Рівненської АЕС.
– Коли ж розпочалася ваша наукова діяльність?
– Одногрупник Анатолій Туркот запропонував стати разом з ним членами студентського наукового гуртка. Нашим керівником була доцентка кафедри патологічної анатомії Лідія Михайлівна Давидова. Мені подобалося виготовляти гістологічні препарати, особливо застосовувати елективні методи забарвлення. Тобто, проявився потяг до малювання. Починаючи з третього курсу, я дедалі більше уваги надавав науковим дослідженням. Одночасно працював у вечірній час й у вихідні маніпуляційним медбратом.
1970 року я взяв участь у роботі VII студентської наукової конференції медичних і фармацевтичних вишів УРСР. Посів друге місце, що відкривало мені шлях в аспірантуру. Того ж року був рекомендований вченою радою інституту на навчання в аспірантурі. З цього часу моя науково-педагогічна діяльність нерозривно пов’язана з кафедрою патологічної анатомії з секційним курсом та судовою медициною як аспіранта (1970- 1972 рр.), асистента (1972-1993 рр.), доцента (1993-1994 рр.), професора (з 1994 р.) та завідувача кафедри (з 1994 р. до 2023 р.).
Після закінчення вишу я був рекомендований на наукову роботу, потім отримав пропозицію вступити до аспірантури. Через два роки захистив кандидатську дисертацію на тему «Патологічна анатомія та деякі питання патогенезу хронічних неспецифічних бронхопневмоній». Моїм науковим керівником був професор, завідувач кафедри патологічної анатомії ТДМІ Онисим Тимофійович Хазанов. Захист відбувся в Донецьку.
У подальшому об’єктом моїх досліджень стали особливості морфологічних проявів ураження серця при порушенні водно-електролітного обміну організму. Ще в 1990 року подав на міжнародний конгрес у Москві тези доповіді щодо морфології передсердних секреторних гранул. Це був цілком новий у морфології напрям дослідження й викликав велику зацікавленість у членів конгресу.
У залі був присутній директор Інституту морфології людини, академік Академії медичних наук СРСР Олександр Авцин. Після засідання Олександр Павлович запросив мене до свого кабінету, поцікавився іншими моїми дослідженнями, запитав, чи пишу докторську. Я відповів, що докторська майже готова. «Миколо Костянтиновичу, – звернувся господар кабінету до присутнього при розмові академіка АМН СРСР Миколи Перм’якова, – будеш науковим консультантом молодого колеги?». Коли наступного разу я приїхав до Москви, Микола Костянтинович переглянув мою роботу та оцінив її позитивно, зазначивши, що результати й висновки переконливі, та дав кілька слушних порад. Так розпочалася наша багатолітня наукова співпраця.
– Проте, знаємо, що захист докторської дисертації мав свої перешкоди. Що стало на заваді?
– Причина – моя біографія. Згідно з документами я народився й закінчив школу на Львівщині. Про те, що батьки були репресовані, там не вказувалося. Та коли в 1970-х роках зміцнів дисидентський рух – розпочалися перевірки, що торкнулися, зокрема, й наукової інтелігенції. В автобіографії, яку мені запропонували написати, я виклав усе, як було, додав документ про реабілітацію батьків. У підсумку почув: «Працювати – працюй, але про захист забудь, є більш гідні кандидати».
– Це, мабуть, було дуже демотивувальним?
– Ні, я продовжував працювати над докторською, займатися викладацькою та науковою діяльністю. Роботи було багато, тож віддавав їй увесь час. Бо головне – це справа, а все решта… Докторську дисертацію захистив в Інституті морфології Академії наук СРСР 1991 року.
У серпні 1992 року під час відпустки мені зателефонувала секретарка ректора І. С. Сміяна, щоб я приїхав на аудієнцію. Іван Семенович запропонував мені зайняти посаду проректора з навчальної роботи. З цього часу розпочалася моя адміністративна робота. Це були важкі часи, коли працівники інституту не отримували заробітної платні, щоб зберегти кадри, переводили на пів, а то й на чверть ставки. За таких умов необхідно було впроваджувати реформування вищої медичної освіти. Водночас вдалося отримати статус академії, на всіх кафедрах впровадити обов’язковим викладання українською мовою. Інститут отримав звання ім. І.Я. Горбачевського й було відкрито факультет з підготовки медичних сестер.
З 1993 року я керував кафедрою патологічної анатомії з секційним курсом та судовою медициною. Виконував обов’язки члена спеціалізованих вчених рад у ТНМУ та Львівському медуніверситеті. За цей період мені вдалося підготувати одного доктора наук і 15 кандидатів. Постійно протягом 10 років виконував обов’язки вченого секретаря спеціалізованої вченої ради у ТНМУ та члена спецради у Львівському національному медичному університеті ім. Данила Галицького. Загалом мій підпис як відповідального секретаря стоїть на авторефератах 240 науковців майже всіх вищих медичних закладів освіти України. Мій науковий доробок налічує понад 450 наукових праць, у тому числі п’ять підручників, дев’ять посібників, дві монографії, 16 патентів на винахід.
Працював у нашому виші до 2023 року. І, можливо, працював би й донині. Бо моя робота була частинкою мого життя, мого серця, я вкладав у неї всього себе. Та, на жаль, проблеми зі здоров’ям зробили своє, лише через це я змушений був покинути стіни нашого любого університету.
Між суспільною активністю та родинним щастям
– Окрім вашої надзвичайної наукової та педагогічної кар’єри, відомо, що ви були причетні до дисидентського руху…
– Окрім участі в науковому гуртку, я брав участь у спілці однодумців з поширення дисидентської літератури, яким керував Василь Семенович Лісовий. Василь Семенович працював викладачем на кафедрі марксизму-ленінізму, але був активним дисидентом-шістдесятником. Займався розмноженням і поширенням самвидаву серед аспірантів та науковців. На стінній газеті розміщували твори Ліни Костенко, Миколи Вінграновського, Василя Симоненка, Івана Драча та інших шістдесятників. А твори В’ячеслава Чорновола, Василя Стуса, Миколи Холодного поширювали у вигляді друкованих на машинці листівок. Особливо активними були Георгій Петрук-Попик та Степан Бабій. Після захисту дисертації Василь Семенович Лісовий переїхав до Києва, де був арештований та ув’язнений на 11 років за відкритий лист на захист заарештованих «шістдесятників». Арешт відбувся за тиждень до народження їхнього сина Оксена. До честі Василя Семеновича, треба зазначити, що нікого зі створеного ним гуртка однодумців на допитах у КДБ не виказав.
– Це був дуже сміливий та небезпечний вчинок. А що ви вважаєте своїм головним досягненням у житті?
– Основним моїм досягненням – це є моя сім’я. 1975 року одружився з Людмилою Петрівною Чернявською, яка стала моєю головною порадницею та помічницею. З нею я познайомився на кафедрі під час навчання її на 3 курсі. Моя дружина Людмила Петрівна – кандидатка медичних наук, лікарка- пульмонологиня, доцентка кафедри внутрішньої медицини №3.
Донька і син – лікарі. Роксолана – кардіологиня, захистила кандидатську дисертацію, доцентка кафедри внутрішньої медицини №2, заступниця декана факультету іноземних студентів. Зять, Сиваківський Михайло Анатолійович, працював лікарем-анестезіологом у Тернопільській міській лікарні №2, а зараз учасник бойових дій – захищає Україну на війні. Син Петро – доктор медичних наук, професор, судинний хірург, завідувач кафедри хірургії №1 з урологією та малоінвазивною хірургією імені Л.Я. Ковальчука. Невістка – Тетяна Вікторівна теж судинна хірургиня, доцентка кафедри хірургії №1 з урологією та малоінвазивною хірургією імені Л.Я. Ковальчука, працює на тій же кафедрі, що й Петро. Маю трьох онуків. Святослав закінчив Києво-Могилянську академію, працює юристом. Тарас – першокурсник у нашому ТНМУ, а наймолодший Ярослав – восьмикласник, та вже нині мріє, що в майбутньому неодмінно стане кардіохірургом. Моя родина – мій надійний тил, опора та підтримка.
Розмовляла Зоряна ТЕРЕЩЕНКО
Колектив кафедри патологічної анатомії із секційним курсом і судової медицини вітає мудрого та доброго наставника Ярослава Ярославовича Боднара з ювілеєм і звертається зі словами вдячності та найщирішими побажаннями незгасної життєвої енергії, міцного здоров’я, нових творчих здобутків, радості від рідних і близьких, від кожного прийдешнього дня! Нехай Вас оточують людська теплота та прихильність долі! Нехай Господь посилає Вам ще багато світлих літ у мирі, щасті та добробуті! Низький уклін від Ваших учнів!