Цьогоріч у списку лавреатів престижної премії «Людина року-2025» з’явилося ім’я, яке для багатьох стало символом незламності молодого покоління українців. Віталій Гакало – не відомий бізнесмен чи політик. Він – студент Тернопільського національного медичного університету імені Івана Горбачевського, майбутній лікар, який замість затишних аудиторій обрав бліндажі Покровського напрямку. Нині Віталій – військовий медик 67-ї окремої механізованої бригади. Його шлях – це історія про те, як юнацькі мрії про медицину трансформувалися у щоденну боротьбу зі смертю під акомпанемент важкої артилерії.
Спілкуватися з Віталієм непросто – не через характер, а через обставини. Телефонний зв’язок на фронті примхливий, а графік медика стабілізаційного пункту не передбачає вихідних. Ми розмовляли, доки він мав кілька хвилин перепочинку між безкінечними операційними змінами.
Від сільських вулиць – до екстреної допомоги
Віталій народився у мальовничому селі Заруддя, що неподалік Збаража. Це місце, де життя тече розмірено, а кожен знає один одного. Саме тут, серед природи Тернопільщини, формувався характер майбутнього лікаря. Але головним орієнтиром для нього став не краєвид, а людина. Його дядько, Петро Гакало, був медиком, якого знала вся округа. Спочатку фельдшер на ФАПі, потім – на «швидкій» у Збаражі.
«Я часто приїжджав до дядька, – згадує Віталій. – Дивився, як він спілкується з пацієнтами. У нього була особлива здатність – заспокоювати людей одним лише голосом, ще до того, як діставав медичну сумку. Я бачив вдячність в їхніх очах і зрозумів: хочу бути таким же корисним. Це не було миттєве рішення, це було усвідомлення, яке зміцніло до восьмого класу».
Після закінчення 2020 року Кременецького медичного коледжу Віталій не шукав легких шляхів. Уже за два тижні після отримання диплома він був зарахований до штату Центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф у Тернополі. Робота фельдшером на «швидкій» стала для нього ідеальним полігоном.
«Я за натурою гіперактивний, – зізнається хлопець. – Щоденщина, одноманітність мене вбиває. На «швидкій» же кожен виклик – це рівняння з багатьма невідомими. Ніколи не знаєш, що за дверима: гіпертонічний криз, ДТП чи пологи. Це постійний стрес, який навчив мій мозок працювати в режимі граничної концентрації. Там я навчився зберігати спокій, коли навколо паніка. Це пізніше врятувало мене на фронті».
Навіть вступ до ТНМУ не змусив його покинути роботу. Він став старостою групи, поєднуючи нічні зміни в кареті швидкої з денними лекціями. «ТНМУ – це найкращий університет, а Тернопіль – місто, яке мене заряджає енергією. Наша група стала для мене сім’єю».
Перші кроки добровольця
Повномасштабне вторгнення Віталій зустрів так, як і належить медику екстреної служби – після важкої нічної зміни. Прокинувся від телефонних дзвінків і новин. У територіальному центрі комплектування йому сказали: «Залишайся в місті, ти потрібен тут. Потік переселенців величезний, навантаження на медицину катастрофічне».
Віталій залишився, але його волонтерська діяльність набула небачених масштабів. Він допомагав розселяти людей, організовував дитячі клуби для малечі, яка втікала від обстрілів, збирав медикаменти. Проте внутрішній поклик тягнув його туди, де біль найгостріший. Невдовзі він став частиною батальйону «Госпітальєри», а згодом – Української добровольчої армії.
Одним з найсильніших спогадів того періоду стала спроба евакуації поранених з оточеного Маріуполя. «Ми стояли в Запоріжжі, чекали на зелений коридор. Колони швидких з усієї країни. Коли стало зрозуміло, що окупанти не пропустять нас, ми не могли просто повернутися з порожніми руками. Ми забрали важкопоранених з Дніпра й везли їх до Тернополя. Тоді я вперше побачив очі людей, які пройшли пекло війни, адже поранених привозили просто з передової. Це змінило мене назавжди».
Фронтові будні на Покровському напрямку
20 жовтня 2025 року служба Віталія стала офіційною. Він підписав контракт із 67-ю окремою механізованою бригадою. Зараз працює на посаді фельдшера, але реальність війни диктує свої правила. За домовленістю з командуванням, він виконує обов’язки хірурга на лікувально-стабілізаційному пункті.
«Ми зараз на Покровському напрямку, що на Донеччині. Роботи стільки, що дні зливаються в один безкінечний потік крові, заліза та надії. Офіційно я ще не хірург, бо не маю диплома, але асистую при найскладніших втручаннях. Іноді мені довіряють етапи операцій, які в цивільному житті довірили б лише досвідченому інтерну чи ординатору».
Навчання при цьому не зупиняється. Це здається фантастикою, але Віталій продовжує вчитися в ТНМУ за індивідуальним графіком. «Буває, між операціями є 15-20 хвилин. Хтось іде палити, хтось лягає просто на підлогу, щоб заплющити очі, а я відкриваю планшет і читаю лекцію. Намагаюся вчасно складати тести. Дякую викладачам, які розуміють ситуацію. Знання – це те, що заберу з цієї війни, крім шрамів на душі».
Історії з операційного столу
Коли просиш Віталія розповісти про врятовані життя, він на хвилину замовкає. Тисячі облич пройшли через його руки. «Запам’яталася торакотомія – операція з відкриттям грудної клітки. Був приліт, у хлопця уламок пробив легеню й зачепив серце. Ми працювали під канонаду, стабілізаційний пункт здригався. Я асистував, коли лікарі зашивали саме серце».
Ще один випадок – ювелірна робота з обличчям воїна. Уламки перетворили живу плоть на місиво. «Я шив його обличчя кілька годин. Намагався кожну ниточку покласти так, щоб він потім не соромився дивитися в дзеркало. Коли згодом побачив його на реабілітації лише з двома маленькими шрамами, відчув таке щастя, яке не дасть жодна нагорода. Розумієш, що повернув людині не просто життя, а й особистість».
Були й зустрічі, які Віталій називає доленосними. Одного разу на фронті він оперував воїна з гострим апендицитом. Звичайний випадок для цивільного життя, але на війні – ризик інфекції величезний. Прооперував, виходив. Через певний час Віталій мав коротку відпустку в Тернополі й узяв зміну на «швидкій». «Привожу хворого в лікарню й тут до мене підходить чоловік. Дивиться здивовано: «То ви, лікарю?». Це був той самий воїн. Він не міг повірити, що я і там, і тут. Ми обійнялися мов рідні».
Проте війна – це не лише дива. Віталій із сумом згадує випадки, коли смерть виявлялася сильнішою. Найважче – втрачати своїх. «Ми боролися за життя нашого колеги – лікаря із Сум. Він рятував поранених і сам потрапив під обстріл. Його привезли до нас у критичному стані. Поранення живота, легень, величезна крововтрата. Ми перелили йому 17 літрів крові! Ви можете собі це уявити? За операційним столом стояли найкращі аси, це була справа честі. Але… поранення були несумісні із життям. Того дня ми всі трохи померли разом з ним».
Віталій розповідає, що на фронті йому пощастило працювати з професіоналами медицини, багато з яких – випускники його рідного університету. Едуард Ремезюк, Микола Романчук, Сергій Макар, Сергій Заячківський, Ярослав Матійців, Олег Зімич, Оксана Мартинюк, Людмила Мандзюк – для Віталія ці імена тепер синоніми професіоналізму. «Я завдячую їм усім. Вони діляться знаннями не за підручником, а в реальному бою».
Побут на межі виживання
Війна – це не лише операції, а й виснажливий побут. Віталій згадує зиму 2024 року на Донеччині. Бахмут, Лиман, Невське. Постійні обстріли стали фоновим шумом. «Найважче було з водою. Питну привозили в пляшках, а технічної не було зовсім. Неможливо помитися, неможливо почистити зуби тижнями. Це виснажує психологічно більше, ніж страх перед ракетами. Одного разу по нашому стабпункту вдарили з «Урагана». Вилетіли вікна, пилюка стояла стіною, нічого не видно. У нас дев’ять важких поранених на столах. Нам кажуть: «Летить друга ракета, йдіть в укриття!». Жоден лікар не пішов. Ми просто накрили собою поранених і продовжували працювати. Слава Богу, друга ракета не прилетіла».
Ці екстремальні умови допомогли Віталію визначитися з майбутнім. Хоча спочатку він мріяв про ортопедію та травматологію, зараз його дедалі більше тягне в загальну хірургію. «Я побачив силу хірургічного втручання. Тепер точно знаю: моє життя належатиме операційній. Чи буде це військова медицина, чи цивільна – покаже час. Пріоритет – цивільне життя, але якщо державі буду потрібен у пікселі, я залишуся».
Світлий погляд у майбутнє
«Навіщо я тут? Моя війна – це захист людських життів. Я бачив, як легко життя втратити. І якщо можу бодай трохи мінімізувати ці втрати, буду це робити до останнього. Але хочу звернутися до тих, хто в тилу. Українці мають бути єдиними. Досить розраховувати, що хтось приїде з-за кордону й розбудує нашу країну», – твердо мовить молодий лікар.
Віталій висловлює занепокоєння через відтік молоді. «Багато хто виїхав, багато хто воює. Ставку потрібно робити на тих, хто залишився і готовий працювати тут. Нам після війни знадобляться не герої з плакатів, а професіонали: сильні, чесні, відповідальні. Ті, хто будуть піднімати професії на високий рівень і нищити корупцію. Це і є справжній патріотизм – бути кращим у власній справі».
Студентам-медикам Віталій радить не нехтувати теорією. «В окопах ви не встигнете вивчити анатомію судин. Це треба знати на рівні інстинкту. Кожна прочитана лекція нині – це врятоване життя завтра. Поєднуйте теорію з практикою, шукайте можливості волонтерити, працювати на «швидкій». Лише так стають лікарями».
Нині Віталій Гакало продовжує свою службу. У його планах – завершити контракт, повернутися в рідні стіни ТНМУ, отримати диплом і піти в інтернатуру. Він мріє про мир, але бачить реальність на власні очі, тому не плекає ілюзій. Він просто робить свою роботу – кожного дня вириває людські життя з лап смерті. І саме тому він – Людина року. Не лише 2025-го, а кожного року цієї важкої війни.
Біографічна довідка
Віталій Гакало народився у с. Заруддя на Тернопільщині. Закінчив Кременецький медичний коледж (2020 р.). Працював фельдшером у Тернопільському центрі екстреної медичної допомоги. Студент ТНМУ ім. Івана Горбачевського. Учасник бойових дій, медик 67-ї ОМБр. Лавреат премії «Людина року-2025».
Ірина КУЛІШКО
Світлини з особистого архіву Віталія Гакала