У світі, де раціональність дедалі частіше витісняє чуттєвість, а фахова спеціалізація вимагає від людини повної самовіддачі, зустріти особистість, яка гармонійно поєднує у собі два полярні світи, – справжня рідкість. В аудиторіях Тернопільського національного медичного університету імені Івана Горбачевського панує латина, формули та суворий регламент фармацевтичного аналізу. Проте вечорами, коли сонце ховається за обрій Тернопільського ставу, для однієї зі студенток цей світ трансформується у простір софітів, театральних масок і глибоких психологічних метаморфоз. Наша розмова з Діаною Кльоц, акторкою театральної студії «Арт-драма» та майбутньою фармацевтинею, – це спроба зрозуміти, як поєднуються стерильна точність науки та нестримна стихія сцени.
– Діано, перш ніж ми зануримося у складні сплетіння театру та медицини, розкажіть яким було ваше дитинство та які образи рідного краю досі носите у собі, як найтепліший оберіг?
– Тернопіль для мене – це не просто точка на мапі, це передусім відчуття дому, яке неможливо витіснити жодними життєвими віхорами. Моє дитинство було простим, затишним і дуже світлим. Воно складалося з довгих прогулянок знайомими вулицями, тихих вечірніх розмов з рідними та тих дрібних щоденних радощів. Моє місто навчило мене фундаментальній речі – помічати людей та красу в простих речах. Щодо оберега, то це, мабуть, не матеріальний предмет, а внутрішній стан. Я ношу в собі відчуття внутрішньої опори й спокою. Це той тихий центр циклону, який дозволяє мені залишатися щирою, ким би я не була в конкретний момент.
– Мистецтво завжди починається з подиву. Яка емоція з дитячих років була для вас найяскравішою?
– Батьки часто водили мене до театру. Пригадую те заціпеніння, коли в залі гасло світло. У дев’ять років, коли мене вперше привели до театральної студії, я відчула таку всеосяжну радість, що час ніби зупинився. Це був момент цілковитого щастя. Гадаю, саме ця здатність щиро відчувати світ, не фільтруючи емоції через дорослий скепсис, збереглася в мені й досі. Коли виходжу на сцену, намагаюся вимкнути «аналітика» та ввімкнути ту саму дев’ятирічну дівчинку, яка вірить у кожне слово, у кожен жест. Лише зі щирим серцем можна змусити глядача плакати чи сміятися разом з тобою.
– Ваше студентське життя нерозривно пов’язане з «Арт-драмою». Пригадуєте той момент, коли вперше вийшли на сцену у складі університетської студії?
– Знаєте, страху не було, радше дивовижне відчуття спокійної впевненості. За плечима вже було сім років навчання в театральній школі, тому сцена була для мене територією знайомою, майже рідною. Чітко розуміла, як існувати в цьому просторі. Коли дізналася, що в медичному університеті є «Арт-драма», в мене не було жодних сумнівів – я маю бути там. Це було внутрішнє переконання, поклик. Театр завжди був моїм улюбленим захопленням, але в університеті він переріс у щось більше – в простір для самовираження та емоційного розвантаження, без якого моє студентське життя було б неповним.
– Акторство – це мистецтво перевтілення, часто – у цілком чужі нам характери. Яка з ролей у виставах «Арт-драми» виявилася найближчою вам за духом, а яка, навпаки, стала справжнім викликом і змусила вийти за межі зони комфорту?
– Це цікаве питання, адже актор часто шукає у собі те, чого боїться в житті. У виставі «Гуцулка Ксеня» я зіграла місіс Гелен. Це екстравагантний, дещо негативний персонаж, жінка, яка вічно всім незадоволена. Як не дивно, вона мені дуже близька. Мені взагалі імпонує робота з образами антагоністів і «злодіїв». У них є якась особлива внутрішня гострота, свобода дій та відсутність потреби подобатися всім навколо. Це дає неймовірний простір для акторської гри. Натомість справжнім іспитом на міцність стала роль у виставі «Я не лялька» за Вільямом Гібсоном, яку грала ще в акторській школі. Мій персонаж – дівчинка, яка переживає розлучення батьків і на цьому тлі смертельно хворіє. Вона дуже світла, спокійна, позитивна. Такі ролі – чисті аркуші – мені даються найважче. Вони вимагають не експресії, а тонкої внутрішньої тиші.
– Медицина і театр – на перший погляд, це паралельні прямі. Проте в медичних колах кажуть, що лікар – це теж певною мірою актор, який має володіти собою. Як сценічне мистецтво допомагає вам у майбутній професії фармацевта?
– Театр – це величезна школа емпатії. На сцені привчаєшся помічати найменші дрібниці: нервовий жест партнера, зміну інтонації, важке дихання. Вчишся зчитувати сигнали, які людина подає несвідомо. У фармації це критично важливо. Клієнт в аптеці може мовчати про власний страх чи біль, він може бути роздратованим або розгубленим. Акторський досвід дозволяє мені бачити цей підтекст. Уміння помічати ці сигнали допомагає знайти підхід до кожного, вчасно заспокоїти чи дати правильну пораду.
– Репетиції, вивчення величезних текстів, розгляд мізансцен… Як виглядає ваша внутрішня кухня та як вам вдається поєднувати театральні монологи зі складними латинськими термінами й хімічними формулами?
– Наші репетиції в «Арт-драмі» – це суміш важкої праці та неймовірного тепла. Ми не просто вчимо слова, ми препаруємо емоції, обговорюємо мотиви кожного кроку персонажа. Щодо пам’яті, то тут працює цікавий механізм. Щоб швидко вивчити текст, я розбиваю його на емоційні блоки, створюю асоціативні зв’язки. Намагаюся уявити, що цей текст – це моє життя. Цей самий метод переношу й на навчання: коли пов’язуєш складний медичний термін з конкретним візуальним образом чи ситуацією, він вкарбовується у пам’ять набагато легше.
– Мистецтво часто називають формою терапії. Чи траплялося так, що сцена допомагала вам прожити власні приховані емоції, з якими було важко впоратися в реальному житті?
– Безумовно. Театр має потужну терапевтичну силу. Особливо гостро я це відчула під час роботи над виставою «Казки крізь камені». Це історія про людей, які ховаються за внутрішніми бар’єрами – «каменями» страху, сумнівів, болю. Проживаючи роль разом з персонажем, я ніби розбирала власні внутрішні завали. Сцена дає легальну можливість вивільнити те, що ми зазвичай приховуємо під маскою вихованості чи професійної стриманості. Кожна вистава – це катарсис. Іноді саме театр «розбиває камені» всередині нас, роблячи нас щирішими та уважнішими до світу.
– Якщо б перед вами відкрилися всі театральні архіви світу й ви могли обрати будь-яку п’єсу для постановки в ТНМУ, де б зіграли головну роль, на чому б зупинився ваш вибір?
– Моя мрія – це «Гедда Ґаблер» Генріка Ібсена. Гедда – це неймовірно складний, амбітний та трагічний образ. Вона прагне контролю над усім, але водночас є заручницею власного страху перед життям. Героїня – екстравагантна, маніпулятивна, але за цією холодною маскою ховається безодня суперечностей. Мене захоплюють такі ролі, де зовнішня харизма поєднується з тонкою психологічною роботою. Це можливість дослідити, як амбіції та жага контролю руйнують людську психіку. Це роль-виклик, роль-дослідження, яку я б дуже хотіла втілити.
– Багато хто вважає, що культурне життя студента-медика – це міф, адже навчання забирає весь час. Як ви здійснюєте цей перехід з режиму навчання в режим творчості?
– Це питання перемикання уваги. Навантаження в університеті справді величезне, але театр для мене – це не робота, це кисень. Коли я приходжу на репетицію, думки про іспити та лекції відходять на периферію. Я цілком розчиняюся в емоціях свого персонажа. Це своєрідне перезавантаження мозку. Після репетиції повертаюся до навчання з новими силами, бо отримала емоційну поживу. Дисципліна допомагає структурувати час, а захоплення – наповнювати цей час змістом.
– Ви навчаєтеся на четвертому курсі навчально-наукового інституту фармації. Цікаво, що було першопричиною вашого вибору професії?
– Театр завжди був моєю душею, моїм захопленням, але я раціонально дивилася на майбутнє. Ще в школі обожнювала хімію. Мене захоплювала логіка процесів, робота з речовинами, аналітика. Збагнула, що хочу присвятити професійне життя саме цій сфері. Фармація – це ідеальне поєднання науки та допомоги людям. Я свідомо обрала ТНМУ, бо цей університет дає ґрунтовну базу. Для мене це природний симбіоз: фармація дає мені структуру, знання та професійний шлях, а театр – емоційний інтелект та розуміння людської природи.
– Чи допомагає вам акторський вишкіл під час складання іспитів чи виступів на наукових конференціях?
– Безперечно! Театр навчив мене володіти собою у стресових ситуаціях. На іспиті вмію контролювати голос, жестикуляцію, тримати увагу екзаменатора. Впевненість, яку дає сцена, допомагає чітко формулювати думки та не панікувати, коли виникають труднощі. Це навичка керування внутрішньою напругою, яка в медицині є просто безцінною.
– Окрім сцени та фармації, чим ще наповнене ваше життя? Де шукаєте спокій, коли потрібно «заземлитися»?
– Мої ресурси – це прості речі: спілкування з близькими людьми та прогулянки на свіжому повітрі. Люблю активність, спорт допомагає тримати тіло в тонусі, а думки – в порядку. Це мої способи відновити внутрішній баланс. Я також дуже люблю детективний жанр – і в книгах, і в кіно. Мене захоплює процес розгадування загадок, аналіз деталей. Остання прочитана книга чи переглянутий фільм у цьому жанрі завжди залишають у мене тривалий посмак, змушуючи аналізувати мотиви вчинків героїв.
– Що побажали б тим студентам, які мають талант, але бояться проявляти його через острах, що це завадить серйозному навчанню в медичному виші?
– Я б порадила просто відкинути страх. Творчість – це не перешкода, це ваш найпотужніший ресурс. Вона не відбирає сили, а навпаки їх дає. Саме творчість допомагає знайти той внутрішній баланс, без якого неможливо стати справжнім лікарем чи фармацевтом. Кожен талант заслуговує на життя. Не бійтеся бути яскравими, не бійтеся виходити за межі підручників. Саме радість від самовираження робить нас гармонійними та впевненими у собі. Зробіть крок назустріч своєму бажанню – й ви побачите, як ваше життя заграє новими барвами.
Розмова з Діаною залишає дивне відчуття цілісності. Можливо, таємниця успішного майбутнього медика криється саме в цій здатності поєднувати холодний розум науковця з палким серцем актора.
Зоряна ТЕРЕЩЕНКО