Доцентка кафедри дитячих хвороб з дитячою хірургією Уляна Мудрик, розповідаючи про свій шлях в ТНМУ, зізнається, що про науку ніколи не мріяла. Хотіла лікувати та допомагати людям. Але доля приготувала їй інший шлях, де органічно переплелися і наука, і педагогіка, і медицина. Точніше – педіатрія, куди вона потрапила з благословення патріарха української педіатрії, професора Івана Семеновича Сміяна. В науковому доробку Уляни Михайлівни – 95 навчально-методичних і наукових публікацій, серед яких – п’ять посібників, інформаційні листи, раціональні пропозиції.
«Батьки завжди вірили в нас»
– Уляно Михайлівно, незабаром у вас ювілей. Про вік з етичних міркувань згадувати не будемо, а от про те, звідки беруть початок ваші родинні корені, про це цікаво почути…
– Мені здається, що це найкраще місце на Землі – мальовниче село Сидорів поблизу Гусятина. В минулому воно було оборонним містечком на межі двох імперій, що розділялися річкою Збруч. Перша згадка про Сидорів відноситься до XIV століття. Життя тут колись било ключем – у місцевій читальні діяли філії українських товариств «Просвіта», «Січ», «Сокіл», «Луг», було дві школи. Ще коли я була ученицею, в нашій школі було 300 чи 400 учнів, зараз залишилося лише півсотні. Шкода, що моє рідне село, як більшість в Україні, занепадає, залишилися хіба літні люди. Багато моїх односельців, це десь 30 чоловіків, добровільно пішли захищати Україну від московських окупантів.
– Кажуть, що спогади, як птахи, й з ними можна поринути будь-куди. А в дитинство часто «літаєте»?
– Ой, часто, бо з віком людина завжди тягнеться до того місця, де її корені, де вона народилася, зростала, мріяла про майбутнє, коли здавалося, що все життя ще попереду. Моє дитинство припало на той час, коли радянська ідеологія заперечувала існування Бога, переслідувала за відвідування церкви, дотримання християнських традицій. Попри це, ми завжди мали Святу Вечерю, святкували Різдво, Воскресіння, щоправда, не так відкрито, як інші.
– В якій родині ви зростали?
– Мені із сестрою Лесею дуже пощастило з батьками. Нас виховували у любові та повазі до старших, національних традицій, рідного краю. Батько, Михайло Петрович, вчитель фізики і математики, більшу частину свого життя працював директором школи. Десятки років свого педагогічного хисту інвестував у гідність і душі своїх учнів, довгожитель, восени йому виповнилося 92 роки. Він обожнює родинні свята, намагається передати любов до точних наук онукам і правнукам.
Мама, Мирослава Йосипівна, мала економічну освіту, вона закінчила Львівський сільсько-господарський інститут. Людина від Бога, професіонал, берегиня нашого роду, велика працелюбка, а ще – вишивальниця, її роботи заслуговують на художні виставки. На жаль, її вже немає поруч. Залишилися лише старі світлини та спогади. Вона дуже любила квіти. З ранньої весни й до пізньої осені наш будинок потопав у різнобарв’ї краси: чорнобривці, айстри, жоржини, запах витав неймовірний. Для мене й донині пахощі матіоли – це особливий спогад про маму. На моєму підвіконні завжди цвітуть квіти дитинства, бо то були найкращі часи. З мамою був дуже тісний зв’язок, ми відчували одна одну на відстані, вона була моєю найкращою порадницею й підтримкою. Дуже цінувала родину, можливо, через те, що ніколи не бачила свого батька, бо народилася через місяць від початку Другої світової.
– Як вас виховували?
– Власним прикладом. Батьки завжди вірили в нас, наші сили, не забороняли мріяти, дозволяли помилятися, знаходити власний шлях. А це для особистості, яка формується, дуже важливо. Мама мені завжди повторювала: «Ти сильна, ти зможеш!». Лише три слова, але вони наповнювали вірою у себе. В нашій родині і перемога, і поразки ділилися на всіх. Мами немає поруч, але я повсякчас відчуваю її присутність. Материні риси обличчя, характеру, любов до життя відкликаються в дітях та онуках. А ще у нас була чудова бабуся Стефанія по материнській лінії. Вона залишилася вдовою у 25 років, виховала двох прекрасних дітей. Вся її любов перейшла на нас із сестрою та двох двоюрідних братів, які всі канікули проводили разом з нами у селі. Бабуся мала прекрасний голос, навчила нас колядок, щедрівок, веснянок, передала віру в Бога. Від неї дізналися про упівців, «визволителів», «стрибків». У нашому садку, під грушею, був вхід до криївки.
– З вибором професії також батьки допомогли?
– Не вважаю, що роль батьків у тому, щоб «підштовхнути» чи наказати дитині обрати саме той шлях, бо кожна людина народжується з якимось талантом і завдання тата й мами – розпізнати та розвинути його. Я, наприклад, із самого дитинства любила домашніх тварин, завжди приносила до нашого обійстя «безхатченків» – собак, котів. Одного разу натрапила на лелеку з пошкодженим крилом. Він і став моїм першим пацієнтом. Мама зауважила мої старання й придбала аптечку «Лікар Айболить». Це, напевне, й був перший крок до моєї майбутньої професії.
У дитинстві я часто хворіла, лікувалася в дитячому відділенні Гусятинської ЦРЛ, моєю лікаркою була прекрасна педіатриня та чуйна людина Леся Костянтинівна Дорожовська. Я так хотіла бути на неї схожою.
«Навчалася разом з чоловіком і донечкою Іринкою»
– Отож питання, куди піти вчитися, зрозуміло, не виникало. Лише медінститут?
– Мій шлях у медицину був довгим. Спочатку – Чемеровецьке медичне училище на Хмельниччині, яке, до слова, закінчила з відзнакою. До Тернопільського медичного інституту вступала тричі. Працювала медичною сестрою у відділенні торакальної хірургії Тернопільської обласної лікарні. Це була добра як медична, так і життєва школа. Рік провчилася на природничому факультеті педагогічного інституту, залишила його й лише тоді вступила до омріяного вишу. Митарства долі? Може, й так, але з приємним бонусом – науки, викладання.
– Студентські роки часто згадуєте? Якими вони були?
– Найкращими. Мені досі сниться, що я на лекціях, практичних в інституті… Скільки часу проведено в «анатомці», читальній залі, тоді головним було знайти інформацію, законспектувати її, дістати підручник. Мені все вдавалося, я «літала». Зараз все по-іншому, безперебійний доступ до інтернет-ресурсів, відеоматеріалів. Чи завжди прогрес на користь?! На мій погляд, полегшений доступ до інформації викликає «цифрову амнезію», мозок перестає запам’ятовувати, покладаючись на пошук в інтернеті, вмикається короткотривала пам’ять, знижується здатність до концентрації уваги, що заважає формуванню довготривалих спогадів.
Навчалася я не сама, разом з чоловіком і донечкою Іринкою, яка народилася після першого курсу. Найчастіша фраза з її дитинства: «Мама вчиться». Спочатку інститут, потім написання магістерської роботи, кандидатської дисертації, підготовка до лекцій, практичних занять, хворі, чергування… Іноді відчувала вину, чи віддала їй всю материнську любов?! Гадаю, що так, бо вона також у медицині.
«Педіатри, як діти»
– Якщо можна було б змінити цей непростий шлях, було б усе, як тоді?
– Так. Я навіть не уявляю інакше!
– Чому саме педіатрія? Чим вона вас полонила?
– Педіатрія – мій свідомий вибір і це не лише про медицину. Це і про вміння налагодити довірливий контакт з маленькими пацієнтами, їхніми батьками, родинами. Першим моїм медичним підручником був «Дитячі хвороби» за редакцією Л.О. Ісаєвої. Мої улюблені – лекції з педіатрії члена-кореспондента НАМН України, професора І.С. Сміяна. На шостому курсі, натхнена професорським обходом Івана Семеновича, наважилася підійти до нього й попросити про сприяння в проходженні інтернатури з педіатрії. Якою була моя радість, коли Іван Семенович запропонував навчання в магістратурі. Так розпочалася моя подорож у цікавий світ педіатрії тривалістю в ціле життя. Спочатку магістерська, кандидатська дисертація, асистентка, доцентка кафедри педіатрії. Мені завжди таланило на Вчителів, бути ученицею професора Сміяна для мене велика честь і відповідальність. Його знання, його досвід – ціла епоха вітчизняної педіатрії. Вдячна йому безмежно.
Звісно в моєму професійному житті було й наразі є багато прекрасних педіатрів, які надихали, в них я набиралася досвіду, запозичувала найкраще – це професори Боярчук О.Р., Федорців О.Є., Лобода В.Ф., Самборська Г.О., Сабала Р.М., Євтушенко С. В. Для мене педіатрія – це мистецтво, а воно не знає меж досконалості.
– Найскладніші випадки з власної практики часто згадуєте?
– Ніколи не забуду, як отримала «бойове хрещення» на першому ж чергуванні в інфекційно-боксованому відділенні Тернопільської дитячої обласної лікарні. Дівчинці провели апендектомію на тлі вітряної віспи, а потім у неї сталася зупинка дихання. До приходу реаніматолога, я вже завершила штучну вентиляцію легень. Нині врятована дівчинка працює педіатром в Івано-Франківську. Всі випадки складні, неординарні, дитина не зменшена копія дорослих, завжди треба прораховувати кожен крок. Були і септичні хворі, і пацієнти з тяжкими кишковими, респіраторними та екзантемними інфекціями, туберкульозним менінгітом, порушенням живлення, спадковими захворюваннями. Ми повинні залишатися клініцистами, завжди наголошую студентам, бо лабораторно-інструментальні методи це додаткові дослідження, а детально зібраний анамнез – половина встановленого діагнозу.
– Добрий педіатр, який він насамперед?
– Професіонал і, якщо хочете, фанат своєї справи. Лікар повинен постійно вчитися, вдосконалюватися у своїй галузі, в кожному пацієнті бачити свого ближнього: власну дитину, маму, тата, бабусю, сестру…
– Кажуть, що спілкування зі студентами надихає, не дає засиджуватися та стимулює…
– Так. Іноді хочеться безтурботності, молодечого запалу, грандіозних планів, здорових амбіцій. Існує думка, що педіатри, як діти, а коли педіатр постійно спілкується зі студентством, то він вічний студент. От звідки в мене улюблений сон…
«Якщо щодня зробити щось добре, принаймні не нашкодити, то світ став би прекрасним»
– Чи продовжили діти вашу стежку?
– Старша донька Ірина – дитяча неврологиня в Києві, її чоловік, Володимир, – ортопед-травматолог у відділенні, де надають допомогу переважно військовим. Молодша донька Софія захоплюється мовами, історією, художнім фото. Студентка Українського католицького університету, вивчає психологію, вибирає між клінічною та військовою психологією. Племінники та їхні половинки, близькі родичі також лікарі, в нас вже ціла когорта медиків різного профілю. Лише чоловік Юрій має музичну освіту, розбавляє наші сімейні консиліуми.
– Чим любите займатися на дозвіллі?
– Люблю природу, пішохідні прогулянки, верхову їзду, читати, проводити час з родиною, особливо – з внуками, їх у мене двоє – Святославчик та Орестик. Гарні, чемні, допитливі хлопчики, джерело мого натхнення.
– Які людські якості найбільше цінуєте?
– Мудрість, чесність, надійність, милосердя, співчуття.
– Що може «зробити» ваш день?
– Зустріч з друзями, в мене їх не багато, але справжні.
– Що таке на ваш погляд «віра»?
– Це особисті стосунки з Богом та довіра Його благодаті. Переконана, нічого в житті людини не відбувається без його участі.
– У чому, на ваш погляд, сенс життя?
– У самореалізації, служінні іншим, духовному розвитку, гарних стосунках, родині. Якщо щодня зробити щось добре, принаймні не нашкодити, то світ став би прекрасним. Не таким жорстоким, як зараз…
– Про що ваші мрії?
– Як і кожен з нас, мрію про Перемогу, мирне небо. А ще? Щоб діти й внуки були щасливі та здорові, не здригалися від тривог і ракет.
Лариса ЛУКАЩУК
Роздуми про педіатрію в контексті вітчизняної медицини доцентки Уляни Мудрик
– Сучасний стан здоров’я дітей та підлітків в Україні в поєднанні з демографічною кризою вимагає серйозних заходів на всіх рівнях охорони здоров’я. Непокоїть зростання вродженої та перинатальної патології, високий відсоток хронічних захворювань – порушення постави, зору, серцево-судинні проблеми, ожиріння у школярів, низький рівень соматичного здоров’я в багатьох підлітків, зростання рівня інвалідності та погіршення ментального здоров’я через стресові чинники, а також поширення шкідливих звичок. Вплив інформаційних технологій, залежність від ґаджетів, соціальна нестабільність, наслідки воєнного стану, пандемії – це ті нагальні проблеми, які потребують комплексних рішень у сфері охорони здоров’я та виховання. Потрібне формування культури здоров’я, мотивації до здорового способу життя, заняття спортом, посилення профілактичної роботи, особливо донозологічної діагностики в критичні періоди розвитку дитини, впровадження програми сексуального виховання та профілактики залежностей.
У мене як дитячої інфекціоністки велике занепокоєння викликають інфекційні захворювання, бо їх рівень може суттєво впливати на результат воєнного конфлікту. Руйнування інфраструктури призводить до погіршення санітарно-гігієнічного стану населених пунктів, об’єктів життєзабезпечення та ускладнення епідемічної ситуації. Створюється середовище, сприятливе для поширення небезпечних інфекційних хвороб людей у місцях масового скупчення цивільних. Воєнні дії створюють сприятливі умови для поширення збудників, а також появи нових штамів вірусів і бактерій, які можуть спричинити нетипові для України інфекції. Високий травматизм призводить до можливості вторинного інфікування та зростання захворюваності на правець. В умовах значної міграції населення (як внутрішньої, так і зовнішньої) інфекційна безпека відходить на другий план, що викликає серйозне занепокоєння медиків України. Порушується контроль за інфекціями та їх реєстрацією, що також призводить до їх поширення. Саме тому нині збільшився ризик захворіти на COVID-19, дифтерію, менінгококову, стрептококову, тифо-паратифозну, герпетичну, ентеровірусну інфекції, кашлюк тощо. Найбільш уразливими до інфекцій завжди є діти.
Ще одна проблема – зниження кількості вакцинованих осіб у зв’язку з тим, що під час війни порушується логістика доправленя вакцин і доступ до них, через це значно ускладнюється профілактика керованих інфекцій. Незадовго до повномасштабного вторгнення в Україні зареєстровано спалах поліомієліту. На заході України, зокрема на наших теренах, відбувається скупчення внутрішньо переміщених осіб, велика кількість яких звертається за медичною допомогою саме з приводу інфекційних захворювань.
Пацієнтоорієнтована модель – орієнтир сучасної медицини. Нині дедалі частіше можна почути про важливість стандартизації медичної допомоги та медичних послуг. Призначаючи діагностичні й лікувальні заходи, лікарі керуються вітчизняними та міжнародними протоколами – доведеними й відпрацьованими на практиці схемами лікування певної хвороби. Не менш важливим залишається індивідуальний підхід до лікування, який існував від початку розвитку медицини. Ще Гіппократ казав, що потрібно «давати різні ліки різним пацієнтам; те, що добре для одного, може бути шкідливим для іншого; лікувати необхідно не хворобу, а хворого». Дотримання цієї засади дозволяє орієнтуватися не лише на основний діагноз, а й на такі індивідуальні характеристики пацієнтів, як вік, маса тіла, супутні захворювання, біохімічні показники, сімейний анамнез, спосіб життя тощо, дає змогу підвищити ефект лікування. Відбувається трансформація медицини «один підхід для всіх» до лікування конкретної людини, а не лише діагнозу. Протоколи лікування створювали так, щоб працювати «у більшості випадків». XXI століття – епоха даних молекулярної біології та штучного інтелекту. Кожна людина має унікальний набір генів, ферментів, імунних реакцій і навіть бактерій, що живуть в її організмі. Саме на цьому й базується персоналізована медицина – новий підхід до діагностики, профілактики та лікування хвороб.
Створення пацієнтоорієнтованої системи охорони здоров’я, в якій поєднуються індивідуальний підхід до лікування пацієнта з вибором і дотриманням стандарту надання медичної допомоги особливо актуальне в педіатрії. Інтегрований підхід до пацієнта має стати кредом кожного педіатра, яке повсякчасно втілюється у життя. Cучасний лікар повинен і мислити, і діяти по-новому, постійно тримаючи руку на пульсі наукових досягнень.
У цьому контексті хочу згадати про аномалії конституції в дітей, відомі як діатези, це спадкові особливості організму, а не хвороби, що вказують на схильність до певних захворювань, таких, як алергії (ексудативно-катаральний), часті інфекції, синдром «раптової смерті» (лімфатичний чи лімфатико-гіпопластичний) або порушення обміну речовин (нервово-артритичний). Вони проявляються гіперреакцією імунної системи на подразники, вимагаючи корекції способу життя, харчування та догляду за дитиною для запобігання хронічних патологій у майбутньому. Дуже прикро, що ці важливі аспекти знань про дитину не ввійшли до навчальної програми факультетської та шпитальної педіатрії. Аномалії ж конституції є наріжним каменем як індивідуального підходу до лікування педіатричних пацієнтів, так і здійснення профілактичних заходів. Неможливо мовити про персоналізовані підходи в педіатрії, не згадуючи також про анатомо-фізіологічні особливості дитячого організму в різні вікові періоди, супутні захворювання, генетичну схильність, соціальний статус тощо. Під час практичних занять з майбутніми лікарями бачу їхню велику зацікавленість у цих питаннях.