Сьогоднішнє покоління медиків – це люди, які не лише опановують складні атласи анатомії під звуки сирен, а й беруть на себе відповідальність за трансформацію всієї системи охорони здоров’я. Наша героїня – Юліана Саюк, студентка 5-го курсу ТНМУ та очільниця локального представництва UMSA-Ternopil. Це розмова про те, як дитячі мрії перетворюються на залізну витримку майбутнього хірурга, чому громадська активність є невід’ємною частиною медичної етики та як зберегти людяність у світі, де помилка коштує життя.
– Юліано, кожна велика історія починається з перших сторінок у дитинстві. Якою ви були тоді: спокійною дитиною з книжкою чи тією стихійною лідеркою, яка організовувала всіх дітей навколо спільних ігор?
– Ще з найперших усвідомлених кроків моє життя було симбіозом двох, здавалося б, протилежних енергій. З одного боку, я була надзвичайно активною та допитливою дитиною, яка відчувала непереборне бажання пізнати цей світ через дію. Мені було замало просто спостерігати – я хотіла бути в епіцентрі подій. Організація ігор у дворі була для мене не просто розвагою, а першим досвідом менеджменту, де потрібно було узгодити інтереси кожного, вигадати правила та повести за собою.
З іншого боку, в мене завжди був свій тихий куточок – світ книг. Читання навчило мене рефлексії та вмінню фокусуватися. Моє дитинство минало пліч-о-пліч зі старшим братом, і це було найкраще загартування. Ми цілодобово генерували нові сценарії проведення часу, що розвивало креативність і стратегічне мислення. Танці, співи, виступи на сцені ще з дитячого садочка навчили мене не боятися публічності та уваги. Тепер розумію, що це не були просто захоплення – це були елементи великого пазла, який з роками викристалізувався в активну громадську та соціальну діяльність.
– Ви згадали про династію медиків. Чи пригадуєте момент, коли медицина перестала бути просто професією батьків і стала вашим особистим вибором?
– Складно вказати на конкретну дату, адже в сім’ї лікарів ти вбираєш медицину з повітрям. Білі халати, розмови про пацієнтів за вечерею – це був мій природний ландшафт. Проте був один епізод, який закарбувався в пам’яті назавжди. Це був день, коли я вперше потрапила до батьків на роботу не як дитина, а як заворожена спостерігачка. Я бачила цей магічний перехід від болю до надії, який дарує лікар.
Остаточний інтелектуальний вибір стався у 8-му класі. На уроці біології ми вивчали серцево-судинну систему. Пригадую, як мене вразила досконалість людського серця – цього невтомного двигуна. Саме тоді в моїй голові пролунало слово «кардіохірургія». Це звучало, як виклик, як найвищий ступінь складності. Відтоді я більше не вагалася. Вступ до медичного вишу став свідомим кроком у професію, де кожен міліметр точності має значення. І хоча з роками мої погляди на спеціалізацію проходили через різні фільтри, я жодного разу не пошкодувала про обраний шлях.
– Чому ви обрали саме Тернопільський національний медичний університет і чи став Тернопіль містом, яке резонує з вашим внутрішнім ритмом?
– Вибір університету був стратегічним рішенням. Розуміла, що медична освіта – це марафон довжиною у шість років, і середовище прямо вплине на мою професійну ідентичність. Основним чинником стали відгуки випускників ТНМУ про академічну доброчесність та потужну практичну базу.
Тернопіль став для мене відкриттям. Це місто має унікальну енергію – воно достатньо динамічне для розвитку, але водночас затишне. Моїм місцем сили стало тутешнє озеро. Коли навчання стає критичним, а громадська діяльність витягує всі ресурси, я йду до води. Саме тут можна відчути єднання з природою, яке допомагає абстрагуватися від міського галасу та відновити внутрішній баланс. Місто виправдало мої сподівання: воно стало простором, де професійне навчання гармоніює з особистісним зростанням.
– 5-й курс – це своєрідний екватор. Що в навчанні за ці роки стало для вас найважчим іспитом, а що – найприємнішим сюрпризом?
– Найскладнішою була адаптація на першому курсі. Приходиш із золотою медаллю чи амбіціями, а система вимагає тотальної перебудови мислення. Величезні обсяги інформації, латина, анатомія… Тоді здавалося, що вільний час – це розкіш, яку ми втратили. Але цей етап був необхідним, щоб відсіяти другорядне.
Найприємнішим же сюрпризом стали люди. Я завжди вважала, що медицина – це індивідуальний шлях, але виявилося, що це командна гра. Мої одногрупники стали не просто колегами, а справжньою родиною. Ми разом проходимо через «вогонь і воду» сесій, разом подорожуємо, підтримуємо одне одного. Мене також надихає взаємодія з викладачами та лікарями, які бачать у студентах майбутніх колег. Ця горизонтальна комунікація робить навчання живим і сенсовим.
– Якою бачите свою професійну вершину? Що для вас означає ідеальна реалізація в медицині?
– Перед моїми очима завжди був приклад батьків і дідуся. Для них медицина ніколи не була просто роботою з дев’ятої до шостої. Це спосіб життя. Переконана, що без емпатії та турботи лікування перетворюється на механічний процес. Моя ідеальна реалізація – стати лікаркою з великої літери. Це про рівень довіри пацієнтів.
Зараз мене неймовірно притягує хірургія. Це царина, де теорія миттєво стає практикою, а твої знання рятують життя тут і зараз. Після 2-го курсу я пройшла практику у відділенні загальної хірургії в рідному місті, де вперше відчула цю відповідальність. Цей досвід дозволив мені впевнено почуватися під час міжнародного стажування у Словаччині від UMSA. Зараз я повернулася до мрії про кардіо-хірургію, відвідуючи профільний гурток. Для мене медицина – це про служіння людям.
– Як у вашому житті з’явилася організація UMSA та що стало імпульсом вийти за межі студентської лави?
– UMSA (Українська медична студентська асоціація) – це платформа, яка інтегрує наших студентів у глобальний медичний контекст. Коли на 3-му курсі виникла ініціатива відновити діяльність організації в Тернополі, я зрозуміла: це мій шанс. Першим імпульсом було бажання бути серед тих, хто не просто скаржиться на систему, а реально працює над її вдосконаленням. Ми хотіли змінити уявлення про сучасного українського лікаря. Моя історія в UMSA розпочалася з координації комітету SCORA, а нині я – локальна президентка UMSA-Ternopil. Це роль, яка вимагає стратегічного бачення та вміння об’єднувати людей заради спільних цілей.
– Громадська діяльність вимагає величезної енергії. Заради чого ви готові жертвувати вільним часом і сном?
– Вірю, що майбутнє будують конкретні люди. Як казав В’ячеслав Липинський: «Ніхто не збудує нам держави, якщо ми не зробимо цього самі». Це стосується й медицини. Я готова жертвувати сном заради створення спільноти медиків нового зразка. Моя мета – середовище, де панує повага, де молодший колега може звернутися до старшого без страху, де помилки не приховуються, а аналізуються. Хочу бачити лікарів, які є моральними авторитетами для суспільства. Це інвестиція в інтелектуальний капітал нашої нації.
– Яким з утілених проєктів пишаєтеся найбільше?
– Найбільша гордість – наша команда, понад 50 вмотивованих студентів. Ми створюємо проєкти, які мають резонанс навіть за кордоном. Наші студенти на міжнародних стажуваннях стають амбасадорами України: говорять про війну, розвінчують міфи, показують справжнє обличчя ворога. Це і є медична дипломатія.
Особливе місце займає проєкт «Турбота про ментальне здоров’я під час війни». Ми проводимо лекції для школярів, навчаючи їх технікам самодопомоги. Коли бачиш, як дитина починає розуміти свої емоції в умовах стресу – це дає неймовірне відчуття сенсу.
– Бути активісткою у сучасній Україні – це про відповідальність, можливості чи зміну системи зсередини?
– Це синтез усього. Сучасна Україна – територія вільних людей. Громадська активність нині – спосіб життя для тих, хто розуміє зв’язок між своїм вибором і наслідками для країни. Будь-яка дія має проходити через фільтр: «Чи допоможе це нашим захисникам?» та «Чи принесе це користь майбутнім поколінням?». Ми не просто латаємо дірки в старій системі, ми закладаємо фундамент нової парадигми.
– Як ви тримаєте баланс між навчанням, асоціацією та особистим життям? Що допомагає «перезавантажитися»?
– Баланс – це мистецтво пріоритезації. Вчуся відмовлятися від другорядного. Моєю підтримкою є сім’я та друзі. Це люди, з якими я можу бути просто Юліаною. Поза медициною моє пальне – книги. Література дозволяє краще розуміти людську природу. Ціную також прогулянки на свіжому повітрі та рукоділля. Це чудова медитація, яка до того ж тренує дрібну моторику, необхідну хірургу. Дозвіл собі на відпочинок – це теж частина професійної відповідальності.
– Якщо б ви могли зустрітися з будь-якою видатною постаттю з медицини, про що запитали б?
– Нині мої герої – це військові лікарі. Це люди, які здійснюють неможливе в бліндажах і наметах. Я б запитала в кожного з них: «Як залишатися високопрофесійним фахівцем і зберігати холодний розум, коли навколо хаос, а ресурси обмежені?». Їхній досвід – це найцінніший підручник мужності.
– Яку одну головну зміну ви хотіли б запровадити в українській медицині в майбутньому?
– Мрію змінити культуру ставлення до помилок. У нас досі живі відголоски радянської системи, де помилка – це ганьба. Я ж прагну впровадження системи відкритого обговорення складних випадків (M&M conferences). Тільки через чесний аналіз ми підвищимо якість допомоги. Боротимуся також зі стереотипами щодо жінок у хірургії. Стать не має значення в операційній – мають значення лише знання, руки та серце.
– Що порадили б першокурсникам ТНМУ, які бояться, що активність завадить навчанню?
– Я б сказала: «Спробуй!». Страх – це нормально, але не дозволяй йому заблокувати твій шлях. Краще спробувати та зрозуміти, що це не твоє, ніж усе життя шкодувати. Громадська активність не забере у тебе навчання, вона дасть тобі значно більше – навички, друзів і досвід, який формує твою особистість. Хто хоче – шукає можливості, хто не хоче – виправдання. UMSA-Ternopil чекає на вас, бо саме ми змінюємо медицину на краще!
Розмова з Юліаною залишає відчуття впевненості. Якщо майбутнє нашої медицини в руках таких молодих людей – пасіонарних, інтелектуальних та емпатичних, то ми на правильному шляху. Адже медицина – це справді про людей та для людей.
Зоряна ТЕРЕЩЕНКО