Якщо будете раптом неподалік Тернопільської обласної дитячої лікарні, не пошкодуйте часу, підійдіть до центрального входу, де на фасаді розмістили меморіальну дошку на честь лікаря-ортопеда Ярослава Жебелюка. Вклоніться та віддайте останню шану Герою. Лікар, який мав лікувати й жити – віддав своє життя на цій клятій війні.
Жодного разу не бачила Ярослава, але всі, хто його знав, стверджують, якою світлою, радісною, доброю людиною він був – співчутливим, талановитим лікарем, відданим сином, найкращим братом і татусем для своїх діточок. А ворог забрав його молоде, сповнене життєвих планів, життя. 8 квітня 2023 року Ярослав Жебелюк – випускник медичного факультету нашого університету загинув у селищі Хромове неподалік Бахмута на Донеччині. Три роки тяжкого болю, скорботи, смутку.
«Щоб не сталося, йти до мети»
Він народився 24 травня 1992 року в місті Хоростків. Ярослав був дуже довгоочікуваною дитиною. Перший хлопчик у сім’ї помер під час пологів, тому його народження стало великою радістю та справжнім Божим благословенням для всієї родини. «Коли дізналися, що я знову при надії, це була надзвичайно радісна новина. Ми з нетерпінням очікували його появи на світ, – розповідає мама Ярослава Жебелюка Ольга Тарасівна. – Я чомусь наперед знала, що це буде хлопчик, і він з’явився – маленький, лише три кілограми, світленький, такий делікатний дуже. Над тим, яке ім’я дати дитині, ми з чоловіком не замислювалися, бо в родині Жебелюків усіх новонароджених називали на честь дідуся. В родині його по-всякому кликали, але для мене він назавжди залишився «Славунею».
Який за характером був Ярослав? «Залежно від ситуації, – каже мати. – Серйозним, веселим, але дуже доброї вдачі, бо з усіма знаходив порозуміння. Зі мною – завжди щирим, відвертим, між нами простяглася та невидима нитка любові, що пов’язує маму та сина, ми розуміли один одного навіть з погляду».
Коли Ярославу виповнилося три рочки, в родині з’явилася дівчинка, сестричка Христина. Він змалечку дбав про неї, допомагав батькам і завжди був поруч, коли вона потребувала уваги. Христина пригадує, як у ті часи мама була за кордоном, батько працював, а брат, щоб не залишати сестру саму вдома, брав її із собою на заняття в музичну школу. У неї було дуже довге волосся, тож, аби сестричка виглядала гарно, Ярославу потрібно було її заплести: «Він старався, як міг, але одного разу зробив мені таку «зачіску», що потім волосся розплутували майже тиждень. Напевно, то був його перший та останній досвід перукаря. Але навіть у цьому відчувалася його турбота – він просто хотів, щоб я була поруч і щоб усе було добре».
Ярославу було п’ятнадцять, коли він закохався у дівчинку Зоряну зі своєї школи, згодом вони вступили до медичного університету. Батьки сподівалися, що він обере військову справу, яка ще змалечку викликала в нього зацікавлення. Але в останній рік навчання в школі якось сказав мамі, що хоче бути лікарем. Пані Ольга, звісно, дуже була здивована, бо не знала, чи встигне за цей час син підготуватися. Ярослав ретельно засів за хімію, біологію, українську мову, займався з репетитором і з першого разу вступив. Ось такий він був – наполегливий та цілеспрямований. І так в усьому, навіть життєве правило мав: «Щоб не сталося, йти до мети».
«2013 року Ярослав із Зоряною одружився, почали будувати свою родину, наповнену любов’ю, взаємопідтримкою та маленькими щоденними радощами. Їхній дім швидко став місцем сміху, тепла й затишку, де кожен день був сповнений турботи одне про одного, – розповідає сестра. – 24 січня 2017 року в їхньому житті сталося маленьке диво – народилася донечка Емілі. Ярослав із самого початку був для неї надійною опорою: він лагідно вкладав її спати, грався з нею, навчав першим словам і крокам, радів кожному її сміху та сльозинці. Кожен день з донечкою був для нього святом, а її щирі обійми та маленькі рученята дарували йому неймовірне щастя. 14 лютого 2020 року родина отримала ще одне велике щастя – народився син Лук’ян. Його поява зробила дім ще яскравішим, наповнила серця батьків новою любов’ю й новими турботами, які вони приймали з радістю. Ярослав з ніжністю спостерігав за кожним його рухом, першим сміхом і першим словом, старався оберігати та дбати про кожну дитину. Для Ярослава сім’я завжди була сенсом життя. Він хотів, щоб його діти росли в любові, відчували турботу та безпечне плече тата, щоб кожен день був сповнений радості, лагідності та тепла. Маленькі моменти – перші кроки, смішні витівки, вечірні казки перед сном – усе це робило їхнє життя справжнім щастям, і Ярослав щодня дбав про те, щоб у родині панувала любов, довіра й затишок».
Свою професійну діяльність Ярослав розпочав в Тернопільській обласній дитячій лікарні ортопедом-травматологом, самостійно проводив операції, оволодів сучасними методиками ортопедичних втручань. Знайшлося трішки вільного часу й він вирішив влаштуватися на роботу до дитячого будинку, не так для заробітку, як для допомоги діткам, які не мають батьків. Команда ортопедо-травматологічного відділення дитячої обласної лікарні прийняла його дуже тепло, він швидко знайшов спільну мову і з колегами, і з батьками маленьких пацієнтів. Колектив ортопедо-травматологічного відділення та адміністрації лікарні, коли Ярослав пішов на війну, допомагали підрозділу, де він служив, навіть автомобіль придбали. Нині ж на стіні біля центрального входу в обласну дитячу лікарню видніється меморіальна дошка, на якій викарбовано портрет Ярослава. Колектив трепетно зберігає пам’ять про Героя. Тут завжди живі квіти, приходять співробітники, однокурсники, навідується й сестра Христина, щоб не забували. Часто телефонують мамі й батьки маленьких пацієнтів, яких він оперував, співчувають, дякують за сина, який рятував їхніх дітей.
Ярослав пішов на війну добровольцем. Про своє рішення повідомив мамі, коли вже проходив військово-лікарську комісію. Спочатку він потрапив у сухопутні війська, потім, очевидно оцінивши його здібності, призначили у військову розвідку. Найчастіше він телефонував мамі й дітям, сестрі та бабусі. Коли ж не мав можливості говорити, то писав повідомлення. Перед тим, як іти у розвідку, завжди попереджав: «Мамо, не хвилюйся, я кілька днів на зв’язок не виходитиму. Дуже переймався, бо знав, що їй спокою, доки він у відрядженні, не буде. «Не переживайте, я Вам обов’язково дам знати, коли повернуся», – заспокоював.
«Він завжди буде нашим янголом-охоронцем»
Перед загибеллю брата, сестра ніби відчувала щось недобре. Ярослав надіслав їй відео, на якому він їде у Бахмут. Коли вона його переглядала, то їй здалося, що брат не такий, як завжди, – у його голосі й погляді було щось не те, як зазвичай. Після перегляду вона відчула, ніби Ярослав прощається. Одразу вийшла на контакт з мамою й запитала, чи вона нічого не зауважила, але мама сказала, що ні. «Тоді я зателефонувала Ярославові й запитала: «Ти що, прощаєшся з нами?», – розповідає Христина, – але він відповів: «Ні, не думай про погане. Все буде добре». Я намагалася заспокоїтися, але це відчуття не покидало мене».
Через тиждень після того випадку Христина дізналася страшну новину: її брат загинув. Зателефонували військові й повідомили: «Ваш брат загинув» і назвали час. Спочатку вона не повірила й запитала, як можуть це довести, а потім зателефонувала на номер брата й попросила, щоб підняли слухавку. Коли на його номер відгукнулися, зрозуміла, що справді. Потім повідомила про загибель Ярослава маму. Це був один з найважчих моментів у її житті. «Тиждень тіло сина лежало на передовій, – каже пані Ольга. – Його ніяк не могли звідти забрати, моє серце розривалося, але я нічого не могла вдіяти. Надію вселяли лише слова командира: «Ми своїх не залишаємо». За Ярославом вирішили йти його побратими. Тіло сина, яке тиждень пролежало на полі бою, вдалося повернути. Розпізнати його змогли лише за татуюваннями: на одній руці була Панда – його позивний, на іншій – дати народження його дітей».
Але попереду на жінок чекало ще більше випробування – впізнання тіла. До тернопільського моргу їхали троє – мати Ольга Тарасівна, сестричка Христина та двоюрідна сестра Наталя, яка приїхала зі США. «Коли ми зайшли, я відразу впізнала його, – каже Христина, – серце стискалося від болю – це було страшно та неймовірно важко. Мама, побачивши Ярослава, одразу втратила свідомість. Я завжди була сильною людиною й намагалася не показувати своїх емоцій біля мами, щоб їй було трохи легше. Коли ми вийшли на вулицю, вона крикнула мені: «Доню, скажи, що це не він». Я спочатку мовчала, бо не могла підібрати слова. Але потім тихо сказала: «Мамо, це він. Це наш Ярослав». Цієї хвилини я відчула всю неминучу реальність втрати. Коли залишалася сама, сльози самі текли, а біль розривав зсередини. Було відчуття, що серце розривається на шматки, а весь світ став порожнім. Ніколи не забуду того моменту – цього неймовірного суму, цієї втрати й водночас безмежної любові до такої рідної людини. Він назавжди залишиться у моєму серці, назавжди моїм. Ярослав був моїм братом, моїм захисником, моїм героєм. Вірю, що він береже нас і зараз. Навіть коли його немає поруч, я відчуваю його любов і підтримку. Він завжди буде нашим янголом-охоронцем».
Спогадами поділилася Інна Назарова, ортопед-травматолог, колега Ярослава Жебелюка:
«Нас звела доля 2015 року, коли разом проходили інтернатуру в Тернополі. Закінчували різні університети, але потоваришували одразу після першого знайомства. Взагалі ж я була однією дівчиною в групі, всі інші – хлопці, які взяли мене під свою опіку. Ярославові вдавалося будь-кого до себе прихилити – він володів бездоганним почуттям гумору, вмів дуже влучно пожартувати, мав веселу товариську вдачу. Але попри всі ці якості, ще й велику жагу до навчання, практичного оволодіння фахом. Він з нетерпінням чекав на те, коли ж уже стане до місця праці. Під час інтернатури намагався частіше бувати на чергуваннях, асистувати під час операцій. Пригадую, як розповідав, що «знову чергував зі своєю улюбленою лікаркою Тетяною Станіславівною», яка мала величезний досвід практичної діяльності, а він придивлявся, вивчав стиль роботи. Його часто можна було побачити в травмпункті лікарні швидкої допомоги, де ми проходили інтернатуру, Ярослав вчився, оглядав травмованих, ловив кожне слово старших колег під час лікарських обходів. Щоб отримати спеціалізацію з дитячої травматології та ортопедії, вишколи пройшов у Харкові. Коли Ярослав вже розпочав самостійну практику в обласній дитячій лікарні, то завжди ділився зі мною результатами своєї роботи, брав найтяжчих пацієнтів, наприклад, з побутовою, опіковою травмою. Він навантажував себе роботою і мав величезну енергію все це здолати, може, через те, що володів неабиякими хірургічними здібностями. Між нами зав’язалася справжня дружба, яка тривала вісім років, ми телефонували одне одному, ділилися новинами, професійними знаннями. Нині, коли вже три роки він не з нами, немає ні дня, ні хвилини, коли б я його не згадувала. Дуже важко, бо він залишив у моєму житті все найкраще, частинку тепла, увагу, щирість, велике серце. Ярослав був з тих, хто справжній. У нього все було істинне – якщо любив, то навіки, якщо дружив, то віддано, він не з тих, хто лицемірить. Якщо навіть щось неприємне, то лише в обличчя, а не позаочі, а для цього потрібно мати сміливість. У житті іноді така риса дуже заважає, але найчастіше він використовував її, коли треба було заступитися чи захистити когось. Він міг сміливо озвучити те, про що більшість думає, але боїться висловити вголос.
Пишаюся цією дружбою, але це неможливо прийняти, бо серце розривається від болю, бо неможливо й досі повірити, що його вже ніколи не буде поруч. Пригадався день, коли залунала перша повітряна тривога. Він одразу ж зателефонував мені: «Ти не боїшся? Ти в укритті?» Був на зв’язку щохвилини. Ми часто контактували телефоном, розповідали одне одному про те, як минув день, обговорювали цікаві клінічні випадки, навіть кулінарними рецептами ділилися. Ярослав дуже не любив цибулі, то я вишуковувала рецепти без неї, а от мамині пельмені просто обожнював, вона їх готувала із запасом у морозилці й коли він бував в рідній хаті, то сам готував. Взагалі ж у них з мамою були надзвичайно теплі стосунки, він навіть про це у розмовах згадував, як сильно він любить маму та своїх діток.
Про те, що він вирішив іти на війну, й словом не обмовився, просто якось зателефонував мені, я й запитала: «Де ти зник?». «Як де? Служу». Я, певна річ, втратила дар мови від такої новини. Про себе ж подумала, як зможе він – такий життєрадісний, веселий, добрий, щирий серед пилу, бруду, крові, на війні, де вбивають. Пригадалося, як він любив тварин, навіть позивний собі «Панда» обрав, а вдома у нього черепашка довший час мешкала, котиків доглядав. Його коронна фраза, коли ми ще були в інтернатурі: «До зустрічі. Я біжу в кошик». А от соціальні мережі не любив, вважав їх повною нісенітницею, хоча з комп’ютером , як мовиться, був на «ти». Вважав, що краще спілкуватися наживо, ніж віртуально. Ще одна його пристрасть – водіння авто, він відчував себе за кермом суперово, якось навіть вголос висловив таку думку, що до тридцяти років, мабуть, не доживе, бо його швидкісна їзда може згубити. Але забрала його від нас не швидкість, а ненависна русня.
За два дні до трагедії мені наснився сон, від якого я прокинулася з тяжкими неспокійними думками. Спочатку гадала, що може трохи перенервувала на роботі, чи якісь новини взяла близько до серця. Але коли побачила телефонний дзвінок від Ярославового товариша, то одразу здогадалася в чому річ.
Зараз Ярослав часто сниться живий – гарний, усміхнений, енергійний, такий, як був у житті. Але, на жаль, він у небесному війську. Дякую, Ярославе, за все, дякую, що ти був у моєму житті. Світла пам’ять тобі».
Лариса ЛУКАЩУК