Професія журналіста особлива тим, що дарує і, зауважте, доволі часто, зустрічі з особливими людьми. Спілкування з ними може тривати годинами, і воно таке живе, захоплююче та надзвичайно цікаве. З Мирославом Миколайовичем Закалюжним ми спілкувалися в редакції «Медичної академії». Він у 1995-2000 роках очолював кафедру української та іноземних мов ТДМУ, згодом, зважаючи на великий професіоналізм і багатий досвід, його призначили на посаду професора кафедри філософії, суспільних дисциплін та іноземних мов. Затамувавши подих, вловлюю кожне його слово, а уява малює картини студентського та наукового життя понад півстолітньої давнини. Наша розмова пересипана латинськими прислів’ями, афоризмами та перлами-спогадами поважного професора. І не просто професора, а людини, за плечима якої – ціла епоха….
«Народився в селянській, але не бідній родині»
– Мирославе Миколайовичу, у вас доволі незвична професія – викладач латинської мови. У нинішні часи фахівців з класичної філології дуже мало, а що вже казати про часи, коли ви обирали цю професію..
– І до мене така ідея прийшла не одразу, бо ж у селі Черепинь на Львівщині, де я виріс, зрозуміло, що про латинь ніхто й гадки не мав. Щоправда, потяг до літератури, прагнення вивчити кілька мов у мене закладено ще з дитинства. Пригадую, як зовсім малим був, але з таким трепетом слухав вірші, які мені напам’ять декламувала бабуся. Читала вона без окулярів навіть у дев’яносто, й була доволі самодостатньою людиною. Так народна мудрість, мовлена її вустами, переходила у мою дитячу голівку. Дідусь Григорій також був шанованою людиною, сільським війтом. У його лексиконі яких лише приказок і примовлянь не було. Часто любив повторювати, що на одного марнотратника все село не напрацюється. Поважав людей праці та не любив лінивців. У нас була велика господарка, реманент, багато худоби, тобто бідною нашу родину не вважали. І коли мені доводилося в автобіографії писати стандартне: народився в бідній селянській родині, то я завжди оминав слово «бідній», бо інакше дідусь з того світу мене б насварив. Отож, гадаю, на генетичному рівні вже були закладені певні риси. Любов ж до праці прищепили самою ж таки працею – з чотирьох років у мене був обов’язок вигнати гусей на пасовище, а ввечері їх «пригнати» здоровими та ситими додому. А ще з братом на жорнах мололи пшеницю, в’язали ячмінь. Пригадую, як мені все не вдавалося сплести перевесло, а тато побачив і закинув мені, що я нетямущий, мене це, звісно, образило. І ввечері, коли вже всі роботи були виконані, я простелив перед татом газету та кажу: «Давай-но позмагаємося, хто краще напише її назву «Вільна Україна» – ти чи я.» І ось тут тато замислився, попросив вибачення та лагідно обійняв мене за плечі.
Думка ж про вступ на факультет класичної філології, де власне, й викладають латинську мову, з’явилася доволі несподівано.
«Лише після четвертої спроби став студентом Львівського університету»
– Як батьки сприйняли таке сміливе рішення сина?
– Батьки вважали, що краще мені бути лікарем, бо лікаря люди поважають, цінують. Батько, хоча й університетів не закінчував, але твердо знав, що шматок хліба у мене завжди буде, яка б влада не прийшла. «Ти, сину, чув чи, може, десь читав, що якийсь лікар помер з голоду?», – таке риторичне питання тата мало налаштувати мене саме на цей вибір. Звісно, батьки чудово розуміли, що сільському хлопчині, незважаючи на добрі оцінки в атестаті, все-таки важкувато буде вступити до медінституту. Тому я подався до Львівського медичного училища, щоб розпочати шлях у медицину з професії фельдшера. Але на вступних іспитах, коли писав твір, то «не достатньо розкрив тему», отож довелося шукати роботу. Місце знайшлося швидко – влаштувався санітаром на станцію швидкої допомоги у Львові. Там і познайомився зі студентом Львівського медичного інституту, який підробляв у моїй зміні. Коли траплялася вільна хвилина, я ділився з ним своїми планами, розповідав, що цікавлюся мовами, люблю поезію. «То у чому ж річ, вступай до Львівського університету на факультет іноземних мов, де є відділення класичної філології. «Чому класичної?», – поцікавився я. «Бо там викладають давньогрецьку та латинську мову», – почув у відповідь. Ось так «його величність випадок» вплинув на вибір мого професійного шляху. Щоправда, вступив не одразу, адже конкурс був неймовірний, приймали лише п’ять осіб на курс, а заяв від абітурієнтів надходило 30 чи 35. Але можу похвалитися, що жодної трійки на вступних іспитах не отримав, усе не вистачало одного бала для зарахування. Тамтешні викладачі мене вже добре знали й коли бачили у коридорі, часто запитували: «Ви на якому курсі, юначе». Лише через чотири роки, 22 річним першокурсником я зміг переступити поріг Львівського державного університету ім. Івана Франка. Уявляєте мою радість, коли оголосили про зарахування до лав студентства. Але роботу на «швидкій» я не міг залишити, бо батько у колгоспі заробляв сім чи вісім карбованців на місяць, отож працював у нічний час, по кілька змін поспіль, аби не почуватися в матеріальній скруті. Навчався легко, з великим бажанням здобути нові знання, крім латини, вивчав ще й німецьку мову. На третьому курсі мене призначили секретарем відділення наукових студентських робіт, я й сам почав займатися науковими пошуками, готував тези наукових праць. Захопився ідеями античної педагогіки, зокрема, римського педагогічного мислителя Марка Фабія Квінтіліана, мене обрали старостою наукового студентського гуртка на кафедрі педагогіки. 1965 року опублікував наукову розвідку під назвою «Педагогічні та методичні погляди Квінтіліана» у збірнику «Тези доповідей XVIII студентської наукової конференції». Ця тема й була покладена в основу дипломної роботи, яку я успішно захистив, а на виробничу практику мене скерували до Тернопільського медичного інституту, ректорат та кафедра дозволили мені понад місяць працювати. До Львова мені повернутися за розподілом не довелося – дякуючи щасливому випадку, залишився у Тернополі, але вже на постійному місці викладача латинської мови. Отримав диплом 1967 року, а працювати почав з 1966-го, відтак маю на один рік трудового стажу більше, ніж у моїх однокурсників.
«Кістьми ляжу, а дисертацію не дам «зарубати»
– Так у ваше життя увійшов Тернопільський медичний інститут, а відтак медицина та педагогіка тісно переплелися…
– Так. Розпочавши науково-педагогічну роботу під час навчання у Львівському університеті, отримав безцінний досвід, а також чудового наставника. Доцент Федір Іванович Науменко був висококваліфікованим педагогом, науковцем. Ще 1936 року він працював у Московському науково-дослідному інституті педагогіки разом з Надією Крупською. За його порадою та настановами я вирішив розпочати роботу над кандидатською дисертацією. Її назва звучала так: «Антична педагогіка і розвиток української педагогічної думки». Захист кандидатської дисертації надавав право працювати у будь-якому вищому навчальному закладі, а також відкривав ширші можливості для наукових пошуків. Я чудово розумів, що викладацька діяльність у вищій школі вимагає наукового ступеня, щоб вільно почуватися в цьому середовищі. Отож 1972 року дисертація пройшла попередню апробацію в Тернополі, але в науково-дослідному педагогічному інституті у Києві, де мав відбутися офіційний захист роботи, на мене чекала доволі прикра несподіванка. Як з’ясувалося, вчені мужі радянської вищої школи вважали, що антична педагогіка має право на життя, але винятково в тісному тандемі найперше російської, а тоді вже української та білоруської педагогічної думки. На що я навів доволі рівноправну, на мій погляд, парадигму: «Перепрошую, але якщо вам відомо, то український борщ і борщ в Україні – то є різні речі». І звісно, поплатився за це висловлювання – до офіційного захисту мене не допустили, ніхто навіть не поцікавився, а про що, власне, йдеться у моїх дослідженнях. У часи радянського тоталітаризму на перших позиціях була не цінність наукової думки, а здатність пристосовуватися в цій системі. Я повернувся до Тернополя, а мій науковий керівник Федір Іванович Науменко мене трохи заспокоїв і дав адресу свого товариша в Москві, гадав, що там я зможу «пробитися». Коли приїхав до столиці тодішнього СРСР і знайшов його друга у науково-дослідному інституті педагогіки, то він надзвичайно тепло мене зустрів, обійняв, зрадів вітанню від мого вчителя. Ми недовго з ним розмовляли, але коли я сказав, що хочу завітати до науковців у відділ історії педагогіки, то він відповів, що мені важко буде з ними порозумітися, бо вони жодної мови, крім російської, не знають. Відтак дав рекомендацію у Рівне, до його колеги, доктора педнаук, запевнивши, що той обов’язково допоможе. Дістався я Рівного, зустрівся з професором, але знову біда – в науковому відділі отримав відмову, і все через те, що назва була «неправильна». Можете уявити в якому нервовому потрясінні я тоді опинився, адже результати моїх наукових пошуків звели нанівець, гадав, обіллю зараз цю працю спиртом і нехай горить «синім полум’ям». Але ж рука не підіймалася, щоб знищити всі 280 сторінок, над якими трудився в поті чола, ночами писав, витратив стільки часу та енергії. З новими силами зібрався, щоб продовжити незавершену справу, а тут – ще одна «радісна» звістка. За новими вимогами ВАКу всі дисертаційні роботи потрібно подавати російською мовою. Можете уявити, скільки часу та терпіння знадобилося, щоб зробити переклад, а також видрукувати кожну сторінку на друкарській машинці, комп’ютерів тоді ж не було, ще й коштів пішло чимало. Втім, це не відвернуло мене від науки чи наміру розпочати все знову, казав, що «кістьми ляжу», але дисертацію не дам «зарубати». Тоді ще навіть не здогадувався, що цієї події мені доведеться чекати тривалих 17 років. За цей час довелося всяке пережити, мене навіть звинувачували в… патріотизмі, якось викликали у КДБ і кажуть: «Від вас «пахне» націоналізмом, ви забагато читаєте Шевченка». Я у відповідь: «А хіба Шевченко у нашій країні заборонений, і як його можна не читати». Або ж учергове не допускали мене до захисту, мотивуючи тим, що в дисертаційній роботі мало цитат класиків марксизму-ленінізму. Лише за п’ятим разом цих митарств мені вдалося протистояти бюрократичній машині радянської науки. Захист відбувся 1987 року, коли в країні настало відносне політичне «потепління». Нова назва дисертації російською звучала так: «Русско-украинско-белорусские взаимосвязи в развитии отечественной педагогической мысли XVI-XVIII веков». Сама процедура пройшла добре, адже я цитував уривки з джерел, що використані в дисертаційній роботі, мовами оригіналу, приміром, німецькою. Тільки один член комісії був «проти», а всі інші «за». Ось так завершилася ця тривала епопея мого наукового визнання. Це додало мені сил та енергії продовжувати наукові пошуки, та й взагалі працювати у педагогічному просторі.
«Завжди давав студентові шанс виправити ситуацію»
– У вас відкрилося друге дихання, про що свідчать написані вами та у співавторстві статті та підручники.
– Саме на цей час припадає початок моєї співпраці з професором Михайлом Андрейчиним, трудилися разом над «Посібником з анатомічної та клінічної термінології» та видали його 1993 року. Через шість років побачив світ підручник для вищих медичних навчальних закладів I-II рівня акредитації «Латинська мова і основи медичної термінології». В різні роки були написані статті «Петро Могила – український просвітитель першої половини XVII ст.», «Античні рецепції в педагогічно-філософській спадщині Г.С. Сковороди», «К.Д. Ушинський – один з найвизначніших українських педагогічних мислителів» та інші. Саме в ці роки бере початок й педагогічний напрямок моєї викладацької діяльності. Оскільки я мав уже вчений ступінь, то мені проректор з навчальної роботи запропонував вибрати теми й прочитати кілька лекцій з педагогіки вищої школи для непрофільного ВНЗ. Але оскільки ця галузь була ще «в пелюшках», і дуже мало було напрацювань, то я знову поїхав у Львів до свого керівника й ми обговорили тематику моїх майбутніх лекцій. Отож я розпочав цю захоплюючу роботу. Пригадую деякі теми, приміром, «Вплив педагогічних ідей античності на формування педагогічного світогляду О.В. Духновича», «Педагогічна думка античного світу і Г.С. Сковорода». Хочу зауважити, що багато найкращих представників української педагогічної думки радянська держава позиціонувала, як російських. І нині ми відкриваємо для суспільства ці імена. Ще пригадав одну свою інновацію в нашій альма-матер, коли я запропонував створити науково-педагогічний кабінет, де можна було б зібратися для обговорення якихось актуальних питань, заслухати майбутніх дисертантів, але вже у руслі української педагогічної школи. Чомусь пригадався випадок, коли на першу лекцію з цієї тематики зібралося багато поважних викладачів, професура, а я зайшов в аудиторію та сів поруч професора кафедри патологічної анатомії О.Т. Хазанова. Він не знав, що саме я доповідатиму й так іронічно до мене промовив: « Ну наконец-то, нас будуть учить, как учить». Мене це, звісно, трохи збентежило, але мій виступ виявився вдалим і після лекції слухачі тиснули руку та дякували. Взагалі ж у своїх публічних виступах я намагався дати конкретні поради з приводу того, як має діяти лектор, аби його не втомлювалися слухати. Приміром, робити педагогічні паузи, це може бути якийсь жарт чи анекдот на хвилину-дві, щоб полегшити сприйняття інформації. Є й багато інших лекторських прийомів, хоча варто зізнатися, що не всі з легкістю сприймали мої настанови, були й противники. Якось один з професорів закинув мені, що нібито хочу перетворити лекцію на концерт. А я дав відповідь, що, не дай Боже, концерту, бо інакше порвемо всі нитки між лектором та слухачами, але ми мусимо пам’ятати: молода аудиторія швидко втомлюється й нервова система студентства ще не настільки сильна, аби протистояти великим навантаженням.
– Про ваші заняття зі студентами ходять справжні легенди. Чим вдавалося захопити молодих людей, бо, як відомо, латина таки нудна мова?
– Латинську мову викладають у медичних ВНЗ лише на першому курсі, тож її вивчають ті, хто ще вчора сидів за шкільною лавою. Трапляється, що приходять і випускники медичних училищ. Свою першу лекцію я, як правило, починав з привітання, але латиною: «Doctissimi vi ri, clarissimi medici et honestissimi rectores, decani et professores! Високовчені мужі, славні лікарі та гідні високої честі ректори, декани й професори! Щиро вітаю вас у стінах вашої майбутньої альма-матер». На що студенти починали сміятися, а я відповідав, що це нині вони студенти, а в майбутньому, минуть роки, я їх бачу в таких іпостасях. Щоправда, мушу вам зізнатися, цю фразу я запозичив у одного мислителя XVI століття, який, кажуть, так починав свої лекції. Мені це сподобалося, вирішив поширити цей досвід.
Узагалі ж зі студентством у мене були дружні стосунки, вони мене не боялися, бо знали, що не буду сварити, коли хтось чогось не вивчив. Просив завчасно попередити, щоб не ставити незадовільної оцінки. Завжди давав студентові шанс виправити ситуацію.
Минуло багато відтоді й ось одного разу йду поруч адміністративного корпусу ТДМУ, а назустріч мені високий кремезний чоловік. Обійняв мене міцно-міцно та каже: «Впізнаєте, Мирославе Миколайовичу? Я приїхав на річницю закінчення інституту, сорок шість років вас не бачив. Ми ходили на латину як на свято». Для мене почути таке визнання та й ще через 46 років – велика радість. Хіба може бути вища оцінка моєї праці! Були студенти, яким я не міг не поставити «двійку», але робив це не зі злістю, а навпаки – зі спокійним гумором: «Вибачте, колего, але я не маю ні морального, ні юридичного права обманути державу». Вони у відповідь плескали в долоні та сміялися, але на багатьох це діяло краще, ніж якісь образливі слова чи крик. Я завжди дотримувався принципу: викладач не повинен порушувати людську гідність студента.
«Біблія для лікаря»
– Ви вийшли на заслужений відпочинок, але й надалі трудитеся. Особливої уваги заслуговує посібник «Клінічна латина з англійськими та українськими відповідями» у співавторстві з академіком НАМН України, професором Михайлом Андрейчиним та доцентом Романом Коморовським, яку видали в нашому видавництві нещодавно. Чула, що на її написання ви витратили майже десять років….
– Але, знаєте, не дарма. Це праця, про яку я довго мріяв і от, нарешті, мені вдалося її зреалізувати. Ще й склалося так, що посібник побачив світ за кілька днів до мого 77-річчя. Кращого подарунка годі й чекати. Цю потужну і за розміром, і за внутрішнім наповненням книгу ми замислили разом з академіком Михайлом Антоновичем Андрейчиним. Своєю ідеєю він поділився зі мною, коли ще працював на посаді проректора з наукової роботи. Але спочатку ми вирішили підготувати «Посібник з анатомічної та клінічної термінології», який згодом видрукували у видавництві «Здоров’я». Це й стало своєрідним стартом чи підготовкою до потужнішого видання, яке б умістило не лише анатомічну термінологію, а й перелік діагнозів, клінічних термінів. Запросили до цієї роботи фахівця, який знає добре медичні терміни та може викласти їх англійською мовою. Отож третім автором став доцент Роман Коморовський, який упродовж багатьох років читає лекції для іноземних студентів по-англійськи. На мій погляд, нам вдалося досягнути мети. Така книга має бути на полиці в кожного сучасного лікаря, адже українська медична практика та наука розширює свої обрії – медики нині відвідують міжнародні конференції, симпозіуми, обмінюються досвідом із зарубіжними колегами. Тому мусять опанувати медичну термінологію англійською, яка, по суті, є робочою мовою лікарів усього світу. Отож ми вирішили подавати медичні терміни трьома мовами – латиною, англійською та українською. Загалом тут викладено понад чотири тисячі діагнозів з розмаїтих медичних напрямків – гінекології, акушерства, психіатрії, онкології та інших. Наш посібник має 832 сторінки, він у твердій обкладинці. Наприкінці видання подали індекси українських відповідників клінічних термінів. Створювали це видання так, як цього вимагають правила укладання наукових термінологічних словників. Я приніс цю книгу до редакції «Медичної академії», хоча вона і важкенька трохи, але не можу не похвалитися. Це справжня Біблія для лікаря.
– А що за картина на її обкладинці, здається, якогось середньовічного художника…
– Насправді це полотно належить пензлю Пабло Пікассо. Михайло Антонович довго «ходив Інтернетом» і нарешті підібрав, на мою думку, дуже вдалий варіант, бо сюжет картини ніби є своєрідною візитівкою, коли йдеться про клінічну латину. Серед розрекламованих робіт Пікассо її важко побачити, бо це маловідома картина «Знання та милосердя», яку художник написав у 15 років. Вона не прикметна для його творчості, бо тут зображені реальні герої – лікар, родичі біля ліжка хворого. Сподіваюся, наш посібник стане настільною книгою для лікарів і служитиме гарною підмогою в навчанні та вдосконаленні ще багатьом поколінням.
«Латина, хоч і нежива мова, але вона, як і музика, – вічна»
– Які ваші улюблені крилаті вислови, афоризми латинською, адже відомо, що їх є незлічена кількість, щоправда, ми за незнаннями обмежуємося двома-трьома.
– Використовую відомі латинські сентенції в повсякденному мовленні. Але, певна річ, відповідно до ситуації, як спаде на думку. От, приміром, хтось каже, що він може зробити не так або ж краще від тебе, тоді можу промовити: «Feci quod potui, faciant meliora potentes». У перекладі: «Я зробив все, що міг, хто може, нехай зробить краще». Це парафраза формули, якою римські консули закінчували свою звітну промову, передаючи повноваження наступникові. Ще одна фраза, яку «приписують» чомусь німцям, хоча насправді вона походить ще з Стародавнього Риму – «Гроші правлять світом», бо римляни також були небайдужі до цього найбільшого винаходу людства.
– Що, крім наукової роботи та філології, звісно, приносить вам насолоду в житті. Як проводите свій вільний час?
– Коли працював у ТДМУ, вільного часу було обмаль, бо і до лекцій потрібно підготуватися, а ще хотів викласти свої напрацювання на папері, годин у добі не вистачало. Вільної хвилини люблю посидіти у кріслі з цікавою книжкою, часто нині друзі кличуть у ліс на тихе полювання або ж порибалити, то їду з ними, бо природа – це найкращий у світі релаксант. Удома займаюся тренуваннями, роблю ранкову руханку, часто збираємося на неквапливі прогулянки з друзями аж до «Циганки», щоб підтримувати фізичну форму. Насолоду в житті приносить спілкування з донькою, вона, до слова, обрала лікарську професію та стала педіатром. Часто бачуся з молодшим онуком, старший же – за кордоном. Мені вже чимало літ, але нині я відчуваю, що прожив їх, як належить, бо завжди моє серце та душа відкриті до людей. З усіма намагаюся бути щирим у стосунках, навіть у хвилини непорозумінь чи прикрощів, я не бажаю комусь зла, а прошу Бога наставити людину на шлях істини. Щодо професії, то вона зі мною все життя. І нехай кажуть, що латина – це мертва мова, але вона, як і музика, – вічна.
Лариса ЛУКАЩУК