Ще в давнину народні лікарі передавали свої знання від покоління до покоління, примножуючи досвід, назбираний віками. Часи минулися, а от традиція передавати справу свого життя від батьків до дітей залишилася. Юліана Грубар продовжує наслідувати батька та старшого брата й теж хоче стати ортопедом. Зараз вона – на першому курсі інтернатури в ортопедо-травматологічному відділенні.
– Батько одразу підтримав моє бажання обрати ортопедію, а от брат, навпаки, казав, що це нежіноча справа, спробував відмовити. Але коли я на третьому курсі університету прийшла в ортопедичне відділення, зрозуміла: це те, чому б хотіла присвятити власне життя. Хоча, коли вступала до університету, гадала, стану педіатром, втім згодом збагнула, що це не та галузь, яка мені близька, – розповідає Юліана.
– Працювати пліч-о-пліч з батьком і братом, чи не складно? Не боїтеся їх підвести?
– Мені спокійніше, бо знаю, що будь-якої хвилини маю до кого звернутися за слушною порадою. Звісно, розумію, що до мене прискіпливіша увага у відділенні, тому стараюся не підвести.
– Які батько давав вам настанови, коли вирішили обрати його шлях?
– Аби вчилася, вчилася та ніколи не зупинялася на досягнутому. Медицина, любить повторювати він, не стоїть на місці й лікар повинен завжди бути в тонусі, встигати за лікарняними інноваціями. Радив багато читати, не лише про новації в медицині, а й старі підручники, там багато корисного.
– Маєте зараз настільну книгу?
– «Асоціація остеосинтезу. Принципи лікування переломів» Томаса Рюді, Річарда Баклі, Крістофера Морана. Також «Атлас анатомії» Френка Неттера. Ще люблю дивитися відео в інтернеті з ортопедії та різні вебінари.
– Як змінилося ваше ставлення до лікарського фаху, коли потрапили на інтернатуру?
– Завжди знала, що це дуже відповідальна професія. Одначе на практиці побачила, яку вагу має рішення лікаря. Він просто не має права на помилку. Перш ніж призначати лікування, потрібно зважити на певні чинники, позбутися ризиків, які можуть спровокувати супутні патології. Коли ж трапляються непередбачувані ситуації, скажімо, привозять людей після ДТП чи нещасних випадків, треба керуватися холодним розумом і вмінням приймати блискавичні рішення, щоб врятувати життя пацієнтові.
– Які випадки вам запам’яталися?
– Одного разу до нас привезли хлопця з понівеченою ногою. Він травмувався через мотоблок, не дотримався техніки безпеки. Інший – потрапив під колеса власного трактора. Інколи розумієш, що нещастя можна було оминути, якщо б бути обачнішим, проте…
– Що, на ваш погляд, найважливіше в лікарській професії?
– Передусім не нашкодити, розуміти, що ти все зробив для того, щоб допомогти людині.
– Без яких якостей неможливо працювати в медицині?
– Відповідальності, точності та необхідних фахових знань. Коли лікар заходить в операційну, все перестає існувати, є тільки пацієнт і медперсонал. Потрібно бути надзвичайно зібраним і чітко знати алгоритм дій. Важливе ще взаєморозуміння між колегами, щоб кожен виконував поставлені завдання.
– За що любите свою роботу?
– Коли пацієнт приходить до нас, йому важко, а минає якийсь час і лікування дає свій позитивний ефект, він повертається додому щасливим. Тоді розумієш, що працюєш недаремно, що твоя праця приносить користь іншим.
– Не з усіма хворими завжди легко, як вам вдається налагодити контакт? Загальновідомо, взаєморозуміння між лікарем і пацієнтом – запорука вдалого лікування…
– З усіма намагаюся бути щирою. Інших рецептів не знаю. Щирість – це шлях до будь-якого серця.
– Чим завдячуєте своїй роботі? Які якості вдалося набути?
– Навчилася бути терплячою. Завжди намагаюся поставити себе на місце пацієнтів і ставитися до них так, як би хотіла, щоб ставилися до мене.
– Маєте рецепт гарного настрою?
– Займатися тим, що любиш! Щоб тримати себе в тонусі, займаюся спортом. Кілька разів на тиждень ходжу до спортзали й на плавання. Адже щоб допомагати комусь, треба передовсім самому бути здоровим. Окрім того, вдома в мене є домашній улюбленець – собака породи англійський бігль. Вранці й ввечері з ним гуляємо. Це дарує позитив та наповнює енергією.
– Оглядаючись назад, обрали б медицину?
– Беззаперечно! Про цей вибір у житті ніколи не шкодувала.
Мар’яна СУСІДКО