Світ побачила монографія доцента ТДМУ Валерія Дідуха «Уклад життя села Волинської губернії у другій половині ХІХ на початку ХХ ст.». Пропонуємо уривок з цієї книги, де йдеться про народні звичаї та обряди Великоднього часу.
У Квітневу неділю, ударяючи зустрічних галузками верби, промовляли: «Верба б’є, не я б’ю, за тиждень Великдень. Будь здоров як вода, будь багатим як земля». Лише ту гілочку, якою ударяли, не ставили за образ, а найчастіше її застромлювали в землю, якщо ж вона приймалася, то в тому вбачали гарну ознаку. Господарі під час грози з галузками верби обходили садибу й, щоб дим розвіяв хмари, частинки гілочок кидали у піч.
У Чистий четвер принесеною з церкви свічкою накурювали хрести на дверях і середині балки хати, на будівлях.
Краяни перед сходом сонця купалися в річці та у ставках, щоб позбутися чи уникнути хвороби.
У Велику п’ятницю не готували їжу, навіть немовляті замість грудей давали «ляльку», зроблену з хліба.
Господині розчиняли тісто на паску, яку пекли у суботу зранку, хрестилися й свяченою водою кропили діжку та ночви, в яких місили тісто. Щоб паска мала гарний вигляд, процес її випічки супроводжувався різними замовляннями та пересторогами.
Упродовж Великодньої суботи люди не спали й у хатах горіли свічки.
Перша відправа у церкві називалася «Одіяніє», а наступна – «Всеношне». Краяни у кошиках, коробках чи в дерев’яних цебрах, застелених білою скатертиною з вставленою посередині свічкою, приносили для освячення, що відбувалося на світанку, паску, яйця й ковбаси. Після посвячення кожен поспішав додому, бо вірили в те, що хто раніше від інших повернеться додому, той раніше від інших віджнивує. При поверненні додому розрізали посвячене яйце та з’їдали маленький шматочок, кажучи Великодні вітання: «Христос воскрес», «Воістину воскрес». Потім пили горілку, їли шинку, ковбасу, печене порося, паску.
Посвячене у заможної людини складалося головним чином з паски, яку колись випікали на квасі, а тоді на дріжджах, і яка була сильно заправлена прянощами, особливо жовтим імбиром; з м’яса – печене порося з начинкою та хроном у зубах, ковбаса, сало, варені яйця: білі, крашанки й писанки, а також хліб з вставленою всередину грудкою солі.
Крашанки робила кожна господиня, фарбувала яйця в червоний колір у так званій «красці» із сандалового дерева чи ванілі, а темно-гранатовий – у «красці» бразильського дерева. На червоному чи темно-гранатовому тлі писанок були найрізноманітніші узори, рисунки хреста, зірок, драбинки, сокирки тощо. Жінки для забарвлення яєць використовували сушену чорницю, бруньки осики й тополі, які надавали яйцям зеленого кольору, засушені квіти мальви, лушпиння цибулі.
Жовту фарбу отримували з кори диких яблунь, чорну – з кори вільхи. Переважали кольори жовтий, зелений та червоний.
У селі Мокре Новоград-Волинського повіту для орнаментації писанок використовували мотиви з назвами «повна рожа», «дубові листки», «сорочачі лапки», «баранячі рожки».
Першій кольоровій літографії українських писанок східної Волині завдячуємо О. Косач.
Парубки ж тієї ночі розпалювали на цвинтарі біля церкви вогнище, яке підтримували до ранку. У хатах вже опівночі вогонь був загашений, а печі заставлені заслонками й побілені.
Великоднього дня люди віталися зі словами: «Христос воскрес», на що відповідали: «Воістину воскрес». При застіллі ці слова повторювали, а при інших урочистостях, коли причащали горілкою, промовляли: «Дай Боже за рік дождати».
Першого дня свят ніякі роботи не виконували, корм для худоби закладали Великодньої суботи, розпалювати піч дозволялося лише увечері. У гості того дня не ходили, а лише в наступні дні. Крім того, другого й третього дня з хати до хати посилали так зване волочильне, тобто святкові подарунки, що складалися з великодньої випічки, крашанок і писанок. Їх переважно розносили діти своїм дідусям і бабусям, хрещеним, бабі-повитусі. З волочильним ходили й жінки, проте їм за це не платили гроші, як під час колядування.
Молодь ішла до церкви; площа всередині церковної загорожі ставала своєрідним клубом. Приходили сюди дзвонити, гратися, співати й танцювати, битися яйцями. Той, чиє яйце розбивається, повинен був віддати його тому, хто розбив. Таким чином виникав своєрідний яєчний спорт. І переможцем ставав той, хто розіб’є найбільше яєць.
Наведемо одну з пісень, яку виконували у с. Косареве Дубенського повіту:
Ой на ставу, на ставочку
Вода виринає;
Ой там козак молоденький
Коня напуває.
А дівчина – повна рожа
Води підливає.
Козаченько – барвіночок
Дівчину питає:
«Ой дівчино – повна рожо!
Чи свататись можна?
«Козаченьку – барвіночку!
Хоть би в неділеньку».
«Ой дівчино – повна рожо!
В неділю не можна».
Ой ходімо, товаришу,
Ходімо до пана,
Пан розсудить
Котра буде пара.
Стоїть багач перед паном,
Червінцями сипле,
А я вбогий дівчиноньку
За рученьку тисну.
Як насипав він червінців,
Аж пан засміявся,
А я вбогий з дівчино
В неділю звінчався.
Особливе місце серед танців займав « Кривий танець», без якого не обходилися на гаївках і веснянках. Всі учасники танцю стають у ряд, взявшись за руки. Той, хто попереду (найчастіше дівчина), веде всіх за собою й кожен повинен точно повторювати ходу попереднього. Наведемо лише дві з пісень, які виконували під час танцю на Збаражчині:
- А та сивая зозуля
Не закує мені в діброві,
Іно закує мені в коморі;
Моя мати старая,
Та й до того лихая,
Казала мені робити,
Дзбаночком воду носити,
Кілько в дзбаночках водиці,
Тільки в дівчатах правдиці.
Казала мені робити,
Решетом воду носити,
Кілько в решеті водиці,
Тільки в парубках правдиці.
Кілько в решеті дірочок,
Тільки парубкам болячок.
В одному з варіантів « Кривого танцю», який називався «Зельман», у хороводі брали участь хлопці й дівчата. Підходять до хлопців, співаючи:
- Їде, їде Зельман,
Їде, їде його брат,
Їде, їде Зельманова
І вся його родина.
У цей час підходять до них два хлопці, які несуть на плечах третього«Зельмана». Дівчата, наблизившись до хлопців, так само ритмічним кроком відходять назад на своє місце.
Лава хлопців підходить до дівчат і співають:
Чого хоче Зельман,
Чого хоче його брат,
Чого хоче Зельманова
І вся його родина?
Знову дівчата наближаються до хлопців і співають:
Панни хоче Зельман,
Панни хоче його брат,
Панни хоче Зельманова
І вся його родина!
«Зельман» наближається. Коли він вже «приїхав», його беруть поміж лави й утворюють коло. Взявшись за руки, хор рухається навколо«Зельмана» та співає:
Єще панна не вросла,
Вже спідничку понесла…
(черевички, панчішки, хусточку, літничок, хвартушок тощо понесла).
А спідничка у кравця,
Черевички у шевця…
Переспівавши про весь одяг, хлопці вриваються в коло та виштовхують з нього «Зельмана» геть. Хор дівчат при цьому співає:
Іди проч, Зельман,
Іди проч, його брат,
Іди проч Зельманова
І вся його родина.
У с. Колодяжне, дівчата співали:
А в кривого танця
Та не виведу кінця,
Треба його да виводити,
Кінця, ладу ізнаходити.
Треба ж його вести,
Як віночок плести;
Веду, веду та не виведу,
Плету, плету та не виплету.
Ой, вінку ж мій, вінку,
Хрещатий барвінку,
Ой, я ж тебе плела
Ще учора звечора,
Повісила тебе
На золотім кілочку (2),
На шовковім шнурочку.
Моя матінка ішла
Та той віночок зняла (2),
Та нелюбому дала.
Ой, якби я була знала,
Була б його розірвала (2)
Та й у грязь утоптала
Червоними чобітками,
Золотими та підківками.
Валерій ДІДУХ,
доцент ТНМУ