Цього разу до нашої «Вітальні» запросили завідувачку кафедри фармакогнозії з медичною ботанікою ТНМУ, професорку Світлану Михайлівну Марчишин. Вона – автор і співавтор майже 500 наукових праць (серед яких сім монографій, три підручники, в тому числі – один національний, один словник-довідник з екології), чотирьох навчальних посібників. Моє знайомство із Світланою Михайлівною відбулося доволі давно, отож розмова вийшла тепла та душевна. Понад тридцять років її життя нерозривно пов’язані з нашим університетом, присвячені плідним дослідженням у галузі фармакології та фармакогнозії, шляхетній місії підготовки фахівців фармацевтичної галузі та майбутніх лікарів. Спілкуючись зі Світланою Михайлівною, розпитую про наукові інтереси, наставників, які відіграли важливу роль в її становленні, та про дорогих серцю людей.
«Жодного разу не пошкодувала про власний вибір»
– Світлано Михайлівно, розпочнімо з розмови про ваше особисте. Гадаю, й студентам буде цікаво дізнатися більше про свою улюблену професорку. Як обирали професійний шлях, де зростали та що вам до душі поза межами університетських аудиторій? Але спершу про ваші родинні корені…
– Моя мала батьківщина – містечко Хоростків на Тернопільщині: тут минуло моє дитинство, шкільні роки. Тут моя батьківська хата, в якій живе моя мама. Нас у сім’ї – троє. Я маю двох сестер, які також пов’язали своє життя з медициною та фармацією. Одна – завідувачка відділення реабілітації в одній з поліклінік Львова, міський фізіотерапевт, друга займається практичною фармацією. Батьки жодного стосунку до медицини та фармації не мали. Мама закінчила Львівський технікум харчових технологій і за скеруванням приїхала на роботу на спиртзавод до Хоросткова. Працювала завідувачкою лабораторії, де й познайомилася з батьком. Батько був місцевим, пройшовши всю війну, повернувся додому й теж працював на цьому підприємстві. Згодом вони побралися. У нас була надзвичайно дружня та гарна родина, саме той тандем, коли всі навколо щасливі. Зростали ми у любові. Батьки завжди були разом: на роботі, в побуті, спільно вирішували всі життєві питання. Здавалося, ніщо не може порушити цю сімейну ідилію. Але батько захворів і згодом помер. Для мене це стало великою трагедією. Я важко пережила смерть тата.
Щодо мого навчання, то я була здібною ученицею, закінчила школу із золотою медаллю. В ті часи медалістів було небагато, наприклад, у нашому випуску лише троє – я, моя товаришка та ще один хлопець, який нині мешкає у Львові, став військовим лікарем. Я мала гарні знання з української мови та літератури, добре писала твори, тому мені пророкували майбутнє, пов’язане з філологією. Пригадую, як вчителі та директор школи, філолог за фахом, Михайло Степанович Гук радили вступати до Кременецького педагогічного інституту на філологічний факультет. Але я обрала кардинально протилежний фах. Адже дві товаришки моєї мами були провізорами: одна працювала в Копичинцях завідувачкою аптеки, друга – в Тернополі. Я дуже любила їздити з мамою до аптек. Особливо мене приваблювала тамтешня атмосфера: полиці, на яких вишиковувалася неймовірна кількість скляночок, пляшечок з різними ліками. В ті часи аптекарі багато лікарських засобів виготовляли власноруч. Усіх і не перелічити: мазі, порошки, капсули, емульсії, суспензії, настої, порошки, навіть косметичні креми для жінок. Я уважно та з цікавістю за цим спостерігала. Навіть сам аптечний запах заворожував мене, наче якісь вишукані парфуми. В ті часи професія фармацевта була престижною. Отож обрала фармацію, захотіла стати провізором. Батьки бачили мене лікарем, радили вступати до Тернопільського медінституту, куди, власне, потрапила, але вже значно пізніше. Так, обравши фармацевтичний факультет Львівського медичного інституту, і склавши один іспит на «відмінно», стала студенткою. Відтак, пройшовши професійний шлях від практичного провізора до професора в галузі фармації, жодного разу не пошкодувала про власний вибір. Про це завжди кажу своїм студентам, щоб не відступали від мети, а сміливо зреалізовували власну мрію.
«Студентське життя вирувало, було насиченим і надзвичайно цікавим»
– Так розпочався новий, студентський період у вашому житті. Як навчалися майбутні фармацевти? Наука важко давалася?
– Хоча й дисципліни на фармацевтичному факультеті доволі складні, але навчалися з легкістю, можливо, тому, що з 12 студентів нашої групи десять мали золоті та срібні медалі, тобто володіли зі школи базовими знаннями. Відпочивали також усією групою, багато подорожували Карпатами, насолоджувалися природою в Яремче, Брюховичах, а також один до одного в гості часто навідувалися. Наші зустрічі випускників тривають й донині. Ми вже всі люди в зрілому віці, але це не заважає нам зорганізовувати студентські «посиденьки». До речі, перша зустріч через шість років відбулася в мене, у Тернополі. Приїхали чи не всі мої одногрупники, хтось з дружиною чи чоловіком, навіть і дітей із собою взяли. Ввечері того дня святкували зустріч у колишньому ресторані «Україна», ділилися спогадами про студентські роки, фотографувалися на пам’ять. Відтоді зустрічаємося чи не щороку: збиралися в одногрупниці в Києві, Львові, їздили в Яремче, Ворохту, Славське, Чернівці, на Чернігівщину, відпочивали разом у Буковелі, Почаєві.
У нас було дуже насичене й цікаве студентське життя. Я брала активну участь у громадському житті інституту, у художній самодіяльності. Зі шкільних років грала на бандурі, а в інституті ми зорганізували ансамбль бандуристок. Тодішній ректор медінституту, професор Михайло Даниленко дуже заохочував студентів до творчості. Так я по- бувала на багатьох сценах. Окрім інститутської, виступала на сцені Львівської опери, і це мене надзвичайно надихало. Також мала нагоду познайомитися за лаштунками з багатьма відомими співаками. У нашому інститутському ВІА ще на зорі своєї виконавської кар’єри співав Іван Попович. Мала щастя зустрітися з Володимиром Івасюком, який останні курси навчався в нашому інституті, й ми разом бували на студентських вечірках. У нашому гуртожитку також зорганізовували танцювальні вечори. Оскільки на фармфакультеті навчалися здебільшого дівчата, то до нас приходили хлопці з медичного, педіатричного, стоматологічного факультетів. Багато з них пізніше поєднали свої долі.
– Як у вашому житті з’явився Тернопіль?
– Мала скерування до аспірантури, бо закінчила інститут з червоним дипломом і на «відмінно» захистила свій дипломний проєкт, над яким працювала під керівництвом професора В. Крамаренка та доцентки О. Акопян. Тож мала шанс залишитися в інституті. Вступ до аспірантури розпочинався лише через півроку. Я приїхала до Тернополя й влаштувалася на роботу в аптеку № 122, що на вулиці Юрія Федьковича. У нас був чудовий молодіжний колектив, ним вміло керувала Лілія Петрівна Титар, яка була мудрим наставником, авторитетним фахівцем, доброзичливою та чуйною людиною. Саме вона стала моїм першим провідником у професії й прищепила любов до фітотерапії, адже володіла ґрунтовними знаннями, знала тонкощі, особливості, старовинні рецепти лікарських рослин.
«Переконана: добрі традиції вітчизняної школи фармації матимуть продовження»
– У свідомості людей ще здавна сформувався погляд на аптеку, як на храм здоров’я, місце, куди йдуть за надією, вірою. І вам пощастило працювати в цій аурі компетентності, високого професіоналізму. Як оцінюєте нинішнє життя аптечних закладів?
– Шкода, що екстемпоральне, тобто виготовлення лікарських засобів за індивідуальними прописами лікаря, яке було в кожній аптеці, відійшло в минуле. Тоді це було так: пацієнт приходив з рецептом, а провізор першого столу розглядав і таксував його, аналізував дозування, хімічну та фармакологічну сумісність складників і давав фармацевту для виготовлення.
У часи, коли я працювала в аптеці, в нас були постійні відвідувачі, які їхали до нас через усе місто, щоб проконсультуватися зі своїм провізором, віталися з нами на вулиці, спілкувалися. Пригадую, як одна поважна пані, якій було вже далеко за 80, уподобала косметичний крем для обличчя, що ми виготовили для її значно молодшої подруги. Але бажаного ефекту цей засіб на її зморшки, звісно, не справив, про що вона двічі наголосила моїм колегам. На третій раз «спілкуватися» з відвідувачкою відправили мене. Я з такою пристрастю розповідала, який це чудовий крем, які необхідні чудодійні складники ми додали, що вона повірила. І що ви думаєте? Вже наступного дня прийшла ця пані і з порогу радісним голосом вигукнула: «Можете, якщо хочете! На десять років помолодшала!». От і виходить, мав рацію Сократ, коли казав, що словом можна людину піднести до небес, але можна й убити… Цю історію, розповіла, щоб привернути увагу до постаті провізора, його важливої ролі на сучасному ринку фармацевтичних послуг.
Переконана: добрі традиції вітчизняної школи фармації будуть мати продовження, але вже в новому сучасному вимірі.
– Уже багато років ви працюєте у галузі фармації. Як і де зародилася ця любов до вивчення лікарських рослин?
– На третьому курсі інституту ми проходили практику з фармакогнозії й мене захопив цей напрямок фармації. В інституті мала можливість поїхати на практику в найвідоміші ботанічні сади колишнього Союзу. Так побувала в місті Кобулеті в Аджарії (Грузія), на Полтавщині у Лубнах. Там розташований відомий в Україні інститут лікарських рослин. Мала можливість, як краща студентка факультету, проходити практику у Всесоюзному інституті лікарських рослин (ВІЛАР) у Москві. І нині це – один з провідних науково-дослідних закладів, де вирощують велике розмаїття лікарських рослин. Проходила практику під керівництвом відомого вченого, професора Любові Яківни Ладної. За місяць практики дізналася багато про лікарські рослини світу, особливості їх вирощування, освоїли методики інтродукції та культивування лікарських рослин.
Так розпочалася моя фахова біографія. Почала цікавитися фармацевтичною наукою, провела доволі багато часу в провідних бібліотеках Львова, Києва, Москви, читаючи наукові та науково-популярні статті про лікарські рослини, збираючи старовинні народні прописи. До речі, з науково дослідним інститутом у Москві я ще тривалий час підтримувала професійні зв’язки: ми спілкувалися, консультувалися, обмінювалися досвідом. Коли працювала над кандидатською дисертацією під керівництвом професора Миколи Петровича Скакуна, сировину культивованого виду арніки листяної для фармакологічних досліджень надали мені саме у ВІЛАРі. Також вони поділилися зі мною розсадою арніки листяної, яка є аналогом арніки гірської, що в Україні занесена до Червоної книги. Я вперше в Україні арніку листяну ввела в культуру, про що свідчать мої публікації. Ми й зараз на аптекарському городі університету культивуємо цю рослину.
– Звідки бере початок ваша трудова біографія в нашому університеті?
– Тодішній ректор медичного інституту Іван Ілліч Гетьман часто навідувався до аптеки № 122, я була знайома з ним. Він якраз шукав кандидатуру на посаду завідувача аптечним складом інституту й запропонував мені цю посаду. Мала велике бажання займатися наукою, тому прийняла цю пропозицію. Згодом долучилася до наукової школи відомого вченого-фармаколога, професора Миколи Петровича Скакуна. Під його керівництвом 1983 року в І Московському медичному інституті імені І.М. Сєчєнова захистила кандидатську дисертацію на тему «Способи виділення фенольних сполук арніки гірської і арніки листяної, їх фармакодинаміка і ефективність при ураженнях печінки». Деякий час я працювала на кафедрі фармакології в медінституті на посаді асистента.
13 років трудилася у Тернопільському педагогічному інституту: спочатку на підготовчому відділенні, а згодом – на природничому факультеті, викладала екологію, фізіологію рослин, екологію людини. 1993 року отримала звання доцентки. В ці роки вийшла моя книга «Словник основних екологічних термінів і понять». Українською мовою це було одне з перших видань у вільній Україні з цієї тематики. В ньому скомпонувала інформацію про екологічні проблеми, що існують на нашій планеті, приміром, поняття озонової діри, парникового ефекту, антропогенних факторів, тобто всіх цих термінів, які використовують в екології.
«За час роботи на фармацевтичному факультеті мені вдалося сформувати свою наукову школу»
– 2000 рік став для мене знаковим – я знову повернулася до Тернопільського медінституту (тоді – академії). Хоча й співають, що двічі в одну річку не ввійдеш, але це не про мене. Пригадую той день, коли мені зателефонував проректор, професор Ігор Романович Мисула та сказав, що ректор, професор Леонід Якимович Ковальчук хоче зі мною поспілкуватися щодо створення фармацевтичного факультету. Я була єдиним кандидатом фармацевтичних наук на Тернопільщині, тому вирішила погодитися на пропозицію ректора. Спочатку не мала наміру залишати педінститут, де працювала на кафедрі загальної біології під керівництвом професора Василя Васильовича Грубінка. В нас були дружні стосунки в колективі, ми спілкуємося й тепер.
Прийшовши до Леоніда Якимовича з упевненою думкою відмовитися від цієї пропозиції, я вийшла з його кабінету вже з усвідомленим бажанням працювати над створенням фармацевтичного факультету. Вочевидь він мав такий дар – переконувати, а в мене завжди був потяг до чогось нового та незвіданого. Звісно, фармація – це було моє, тому, мабуть, й не відмовилася. Так з першого січня 2000 року я повернулася в медичну академію та зробила разом з ректоратом усе, щоб фармацевтичний факультет запрацював. Це був складний період: ліцензування, міністерські погодження документів, добір і запрошення кадрів з інших вишів, створення кафедр, програм. Ми розгорнули серйозну агітаційну роботу, багато їздили Україною, щоб зробити перший набір студентів. 1 вересня 2000 року фармацевтичний факультет медакадемії прийняв своїх перших студентів, а я стала першим деканом. Аж не віриться, що минуло вже стільки літ і наступного року святкуватимемо ювілей. За ці роки я пройшла шлях від доцентки до професорки та завідувачки кафедри фармакогнозії з медичною ботанікою, яку очолюю вже десять років. Щаслива, що тоді не побоялася труднощів і ризикнула, повернулася у свій фах, своє середовище, в якому мені комфортно. Я викладаю дисципліни, які мені особливо до душі, – фітотерапію та фармакогнозію, що є фаховою фармацевтичною дисципліною, наукою про лікарські рослини, лікарську рослинну сировину. Дуже люблю спілкуватися з молоддю, готуюся до кожного заняття, лекції, щоб бути цікавою студентам, дати їм розуміння того, яку важливу роль у лікувальному процесі відіграють рослинні препарати (фітопрепарати).
Окрема сторінка мого наукового життя пов’язана з Національним фармацевтичним університетом. Уперше переступила поріг цього вишу 1977 року, де познайомилася зі Світланою Мефодіївною Дроговоз, випускницею та почесним професором ТНМУ. Дуже пишаюся нашими теплими дружніми стосунками з цією видатною вченою-фармакологом, моєю наставницею у житті, людиною з великою літери. В цьому університеті я познайомилася зі своєю науковою консультанткою – професоркою Ларисою Василівною Яковлєвою. Саме за її підтримки я захистила докторську дисертацію. Тут я знайшла своїх однодумців, друзів, з якими спільно працюємо для розвитку фармацевтичної науки. Вже десятиліття я є членом спеціалізованої вченої ради із захисту кандидатських і докторських дисертацій з фармакології при НФаУ.
Пишаюся, що мені вдалося сформувати свою наукову школу, маю багато учнів, які продовжують мою справу, займаються дослідженням лікарських рослин. Наразі двадцять моїх учнів успішно захистили дисертації та стали кандидатами наук. Два талановитих науковці під моїм керівництвом працюють над виконанням докторських дисертацій, сподіваюся, що вони успішно захистять свої роботи й поповнять плеяду докторів наук нашого університету. Кожного року на кафедрі виконують багато дипломних робіт з дослідження лікарських рослин. Тішить, що молоде покоління – наші студенти займають призові місця на конкурсі наукових робіт серед інших вишів України. Вже десятиліття співпрацюю з Малою академією наук і також кожного року під моїм керівництвом талановиті школярі отримують високі нагороди в Україні.
У мене чудовий колектив однодумців, з якими робимо одну справу. Вірю, що вони не дадуть згаснути науковій думці та продовжать мої починання.
– У вас є коронний фіторецепт? Актуальне для нинішньої пори року питання – чим запобігаєте застуді?
– Для своєї сім’ї з профілактичною метою готую трав’яний чай, до якого додаю суцвіття чорнобривців. Ця українська квітка-символ ще й дуже гарний лікар, отож рекомендую її своїм друзям, приятелям, студентам. Чорнобривці покращують імунітет, мають протизапальну, імуностимулюючу, жовчогінну та цукрознижуючу дію, зменшують рівень холестерину. Отож у заварювальний чайничок на літр окропу даю по дві столові ложки квіток ромашки і листків м’яти перцевої, чайну ложку будь-яких плодів з рослин родини селерові (фенхелю, кропу, кмину), двадцять суцвіть чорнобривців. Залишаю настоюватися протягом пів години, проціджую, а потім вже можна вживати – з медом, цукром, як кому смакує.
«Батьківський дороговказ – «Робити людям лише добро» намагаюся нести по життю»
– Що додає натхнення у роботі?
– Моя родина. Це найкращий подарунок долі. З чоловіком познайомилися ще коли вступали до медінституту. У мене було дві довгих розкішних коси, от він мене й помітив. Не віриться, що вже 46 років разом. Ярослав Гнатович закінчив педіатричний факультет Львівського медичного інституту. Працював спочатку педіатром, а потім багато років очолював нефрологічне відділення обласної дитячої клінічної лікарні. До речі, він пропрацював у цій лікарні все своє трудове життя, звідти пішов на пенсію. Донька Надія – кандидат педагогічних наук, працює на кафедрі української мови в нашому університеті, а син закінчив ТНЕУ, захистив кандидатську дисертацію, він кандидат економічних наук. У мене двоє внуків – моє найбільше щастя, вони в мене на перших позиціях. Старший Юрко найбільше чекає мене з відряджень чи із засідань спецради у Харкові, бо обов’язково везу йому якісь подарунки. Він завжди точно знає, куди і коли я їду, коли повернуся. Тішуся, що в мене теплі й щирі взаємини із сестрами, ми тісно сплетені між собою думками, вчинками, поглядами, життєвою позицією. Це – мамина школа, її наука – цінувати щирість людських стосунків. До слова, моїй мамі 91 рік. Мені пощастило: я і бабуся, і донька водночас. Я часто буваю у Хоросткові, де вона мешкає із сім’єю сестри. Це місце, яке додає мені сили, радості та життєвої енергії. Знаєте, як приємно на Святий вечір поспішати до мами на вечерю, а на Великдень зібратися усією дружньою родиною та святкувати з відчуттям постійної маминої турботи й ласки.
– Яким справам віддаєте перевагу у вільний час?
– У мене робота – на першому місці. Люблю в тиші посидіти, поміркувати, спланувати майбутнє наукове дослідження, написати статтю чи прочитати розділ майбутньої праці, тому часто після робочого дня в моєму кабінеті горить світло. Люблю активно відпочивати: подобається подорожувати Україною та Європою, відкривати для себе нові місця. Вже кілька років поспіль оздоровлююсь у м. Хайдусобосло (Угорщина), рекомендую всім читачам спробувати для себе цю унікальну місцину. Раніше разом із сім’єю часто відпочивали в Криму, на Кавказі, у Карпатах, звідки родом мій чоловік.
До речі, Ярослав Гнатович змолоду захоплюється мистецтвом, зокрема, живописом, поезією. Тож наше сімейне життя проходить в оточенні людей мистецтва. Ми активно відвідували творчі вечори, імпрези, концерти, зустрічі, виставки. Часто в нашому домі гостинно приймали видатних людей України: кобзаря Миколу Литвина, Ігоря та Оксану Білозірів, Дмитра Павличка, Левка Крупу, Ігоря Герету, Богдана Хаварівського, тернопільських митців Дмитра Стецька, Ярослава Новака, Богдана й Ганну Ткачиків, Івана Марчука. Раніше Іван Марчук часто приїздив до нас у гості, чоловік їздив з ним на Ланівеччину, на батьківську хату, бував він і в його Київській майстерні. Коли художник приїздив до нашої оселі, то просив приготувати йому картоплю з квашеними помідорами й огірками, він, до речі, дуже невибаглива в побуті людина, хоча й увійшов до списку «ста геніїв світу». Пан Іван подарував нам дві картини, виконані у техніці «пльонтанізму».
Ще один вид мого відпочинку – це спілкування з моїми друзями, яких, на щастя, назбирала протягом життя. Це – мої одногрупниці, з якими крокую життям, колишні та теперішні колеги, з якими радо зустрічаємося, обмінюємося професійними й сімейними здобутками, ділимо разом радість і горе, підтримуємо один одного. Люблю та маю з ким співати українських пісень, яких знаю багато, згадувати пісні своєї молодості.
Окремий вид мого відпочинку – поїздки зі студентами та викладачами у цікаві місця України. Щороку відвідуємо ботанічний сад ім. М.Гришка в Києві, ботанічний сад Львівського медичного університету ім. Данила Галицького та Львівського національного університету ім. Івана Франка, були у Медоборах, на екскурсіях Вінницею, Львовом, Києвом.
– У вас є якесь кредо чи правило, від якого нізащо не відступите?
– Це батьківський дороговказ, який намагаюся нести через життя: «Робити людям лише добро».
Лілія ЛУКАШ