Академік, урядовець, посол, директор – чотири сторони життєвого та професійного простору. А ще він гідний продовжувач слави відомої української родини. І це – Сергій Васильович Комісаренко, який уже три десятиріччя очолює Інститут біохімії ім. О.В. Палладіна НАН України. Дуже приємно, що сьогодні – він гість нашої «Вітальні».
Зі славетного роду
– Сергію Васильовичу, етимологія вашого прізвища, на перший погляд, зрозуміла, якщо не йти далі знань більшовицької історії. Не цікавилися, звідки воно пішло?
– Ви не перший дошукуєтеся походження мого прізвища. Дається взнаки вивчення радянської історії. В липні 1990 року мені запропонували посаду заступника Голови Ради Міністрів УРСР. Під час засідання Верховної Ради народні депутати стали цікавитися, звідки в мене таке прізвище, чи часом не залишила на ньому чіткий відбиток більшовицька доба. І тут слово бере відомий письменник Іван Драч та каже, що комісари були ще на Запорізькій Січі. Так називали послів, які представляли інтереси козаків в інших державах. Мій рід походить із села Черняхів на Київщині. Прізвище Комісаренко, знаю, носив мій дідусь, який народився 1874 року народження, помер під час Голодомору. Батько прийшов на білий світ 1907 року, про більшовицьких комісарів тоді ще ні сном ні духом не відали. Згадалася мені щойно одна історія, яку нікому ще не розповідав. 1975 року я повернувся з Парижа, де рік працював в Інституті Пастера. Вирішив з дружиною відпочити в Криму. Сів за кермо власних «Жигулів» і – поїхали. На півострові якийсь водій, що був у стані сп’яніння, не зміг вчасно загальмувати й вдарив у задню частину мого легковика. З’ясовувати обставини ДТП, звісно, почали даівці. Був подивований, що капітан міліції теж виявився не ким іншим, як Сергієм Комісаренком. Дізнався, що походить він аж із Зеленого Клину. Виходить, що царат загнав Комісаренків ще й на Далекий Схід.
– Яким залишився у вашій пам’яті батько?
– Свого батька – Василя Павловича дедалі більше шаную з віком. Знаєте, що існують стосунки «батьки-діти». У мене з татом ніколи не було проблем, хіба раз чи два дав мені стусана. Крім генетики, батько, як я вважав, на мене не мав великого впливу, бо його мало бачив удома. Він дуже багато працював. Треба сказати, що тато активно просувався щаблями кар’єри. Сільський хлопець став навчатися в Київському фельдшерському училищі, яке закінчив з відзнакою. Певний час попрацював на селі. Потім вступив до Харківського медінституту. Надалі була аспірантура, захист кандидатської дисертації. В 30 років очолив Харківський інститут ендокринології. Відтак переїхав до Києва, де отримав посаду начальника управління науки та освіти Наркомздраву УРСР, у 33 роки став заступником наркома (міністра) охорони здоров’я радянської України. Звичайно, працював над докторською дисертацією, яку захистив у червні 1941 року. В післявоєння мого батька обрали спочатку членом-кореспондентом Академії наук, потім – академіком, він був також головою Товариства «Знання» України й водночас завідувачем відділу в Інституті фізіології ім. О. Богомольця та кафедри патофізіології: спочатку Інституту вдосконалення лікарів, потім – Київського медінституту. Тобто одразу займав кілька посад. У серпні 1953 року він переніс перший інфаркт, а потім – ще два, але Бог його вберіг. 1965 року засновує науково-дослідний інститут ендокринології та обміну речовин, який нині носить його ім’я, та паралельно керує Українським комітетом захисту миру. Незважаючи на всі високі регалії, батько був скромним і людяним. Більше часу проводити з ним я міг хіба влітку, коли був на дачі, він мене навчив любити природу, брав на полювання. Я бачив, як він працює, ходив інколи на його виступи, знав, що він робить. Велике враження на мене справили знайомства, спілкування та спостереження за його друзями, зокрема, медиками Левком Медвідем, Платоном Шупіком (свого часу були міністрами охорони здоров’я УРСР), братами Коломійченками, а також письменниками Максимом Рильським, Павлом Тичиною, Миколою Бажаном, Олександром Корнійчуком, артистами Наталією Ужвій, Амбросієм Бучмою та іншими.
– 2003 року, коли я брав інтерв’ю у вашого старшого брата Ігоря, він сказав, що «батько був людиною ініціативною, діловою, дуже любив рідну Україну, завжди носив вишиванку».
– Так, батько часто одягав вишиванку, це засвідчують, зокрема, і численні фотографії.
– Батькове ім’я вам допомагало в житті?
– Бувало, допомагало, інколи, й заважало. Мені підкреслювали: твій батько – академік, зараз побачимо, що ти сам вартуєш. Були в тата, напевно, й вороги чи ті, які заздрили йому. Я це теж відчував. Гадаю, все, чого я домігся у власному житті, це завдяки батьковій та маминій генетиці й своїй роботі, бо теж дуже багато працюю.
– Ваша мати також була науковцем?
– Коли батько почав навчатися у Харківському медінституті, написав листа своїй майбутній дружині, але підманув її: «Любо, приїжджай до мене, ти зможеш без іспитів вступити до інституту народного господарства», вона ж у Києві закінчила торгівельно-економічне училище. Приїхала, але іспити довелося терміново складати. Блискуче їх склала до Інституту наргоспу. У Харкові тато з мамою побралися 1930 року, тут народився мій старший брат Ігор. Мама в мене була талановита жінка, захистила кандидатську дисертацію, працювала старшим науковим співробітником Інституту економіки АН УРСР. Вона не зробила наукової кар’єри, бо треба було доглядати дітей та й про чоловіка дбати.
– Вашим місцем народження стала Уфа. Зважаючи, що на цей світ ви прийшли 1943 року, не важко догадатися, що батьки були в евакуації. Чи не так?
– Батько був у армії, а родину евакуювали до башкирської столиці, де до 1944 року були майже всі інститути Академії наук УРСР. Я народився в Уфі й пробув тут, як мені потім мати розповідала, до грудня, опісля з місяців зо два сім’я жила в Москві й у лютому 1944 року повернулися до Києва. Після того й донині мені якось не випадало побувати в Уфі.
– Невже ніколи не хотілося побачити місто свого народження?
– Я, як правило подорожував, крім деяких випадків, лише з певною метою – не туристичною, а службовою. Було надто мало вільного часу.
– Ви навчалися в Київському медінституті, а потім стали студентом механіко-математичного факультету університету ім. Т. Шевченка. Яка була потреба?
– Не потім, а одночасно. Школярем я вчився у київській школі № 92. Колись це була колегія Павла Галагана, яка мала й капличку. В цій каплиці саме вінчався Іван Франко з Ольгою Хоружинською. Отож я навчався в школі ім. Івана Франка, що була в Києві першою з поглибленим вивченням української та англійської мов. Вчитися там мені подобалося, представляв заклад і навіть ставав переможцем олімпіад з фізики, математики, хімії. Але після закінчення школи вирішив піти професійною стежкою батька та брата й подав документи в медінститут. Вступив. Провчившись два курси, захотів отримати більше практичних навичок і на третьому курсі ночами став працювати фельдшером на станції швидкої допомоги. Завжди боявся, що мені потрапить вагітна жінка й під час пологів не зможу їй належно допомогти. Гінекологія й акушерство були клінічними дисциплінами, які вивчав найретельніше. І недарма – 1975 року в середмісті Києва мені довелося приймати пологи у сусідки, яка не дочекалася швидкої медичної допомоги. Народилася дівчинка та ще й з обвиттям пуповини. Її потім назвали Наталкою на честь моєї дружини. Навчаючись у медінституті, я був під впливом лекцій академіків Віктора Глушкова, Миколи Амосова, Платона Костюва, Сергія Гершензона. Дедалі популярнішими тоді ставали біокібернетика, генетика, молекулярна фізіологія. І тому я вирішив додати до своєї медичної освіти математичну, з якої мав добрі оцінки у школі. Тож склав екзамени до вечірнього відділення механіко-математичного факультету Київського університету ім. Т. Шевченка.
Закінчивши медінститут, 1966 року вступив до аспірантури Інституту біохімії ім. О. В. Палладіна, де працюю 53 роки. Вже пізніше збагнув, що для моєї біохімії треба було краще йти не на мехмат, а на хімічний факультет. Навчання в аспірантурі вимагало багато часу. Тому довелося залишити навчання в університеті. Зате пішов на курси французької мови, хоча не знав, навіщо. Просто вона мені подобалася, але дуже стала при нагоді, коли я працював у Франції. Доля мені підказувала, що треба робити, навіть якщо це я робив несвідомо.
Після аспірантури я почав займатися молекулярною імунологією. В тодішньому Союзі цією галуззю займалися надто мало науковців. Став їздити на наукові форуми, опановував методи імунохімічних досліджень. 1974 року випало поїхати до Франції в Інститут Пастера, який тоді був одним з найкращих світових центрів біохімії, молекулярної біології, імунології та вірусології. До слова, колись давно в цьому інституті працював великий український учений Ілля Мечников. Я загорівся ідеєю встановити тут йому пам’ятник. І задум поталанило втілити видатному українському скульптору Валентинові Знобі за моєї ідеї та консультації. У лютому 1986 року перед Інститутом Пастера постало погруддя Іллі Мечникову. Це був дарунок Парижу від України, її Академії наук.
В уряді завершив радянську епоху й відкрив українську
– Коли очолили Інститут біохімії ім. О. Палладіна?
– У лютому 1989 року мене обрали директором цієї установи.
– Накресливши завдання, плани на посаді директора інституту, Ви раптом йдете у політику, в уряд.
– Це не цілком так. Усе своє життя я залишався прив’язаним до Інституту біохімії ім. О. В. Палладіна. В липні 1990 року несподівано для мене пролунав дзвінок з приймальної Голови Ради Міністрів УРСР. Мене запросили до тодішнього очільника уряду Віталія Масола, який запропонував мені посаду свого заступника з гуманітарних питань. Кажу: «Віталію Андрійовичу, мене порівняно нещодавно обрали директором Інституту біохімії, до того ж я виграв вибори у досить молодого директора-академіка з великого перевагою. Це велике довір’я співробітників Інституту. Тож не можу залишити цю установу». На те він зауважив, що домовився з президентом Академії наук – академіком Б.Патоном, що я можу залишитися директором за умови, якщо працюватиму там ночами. Так воно і сталося. Борис Євгенович прозвав мене «нічним директором». Таким чином заступником Голови Ради Міністрів я таки став і водночас залишився директором інституту біохімії, що надавало мені певної незалежності. До того ж я був єдиним серед заступників очільника уряду (всього їх було восьмеро), якого переобрали.
– Ви в уряді завершили радянську епоху й відкрили українську.
– Саме так. Я став останнім заступником Голови Ради Міністрів УРСР, а потім у новітній Україні – першим віце-прем’єром з гуманітарних питань. На відміну від моїх колег, я був відносно незалежним, адже інші «трималися» за свої посади. Коли пішов Масол, і уряд очолив Вітольд Фокін, я був єдиний, який сказав йому, що можу піти у відставку. Але він відповів: «Працюйте». Проте Прем’єр-міністру потім стало не подобатися, що маю власну думку, часто відмінну від його. Тим часом Леонідові Кравчуку, коли він був і Головою Верховної Ради України, а потім і Президентом України, я запропонував кілька цікавих і важливих для нашої країни проєктів, зокрема, у боротьбі зі СНІДом, з гуманітарної допомоги, вшанування роковин пам’яті жертв Бабиного Яру. Дві нації, які для мене є найближчим прикладом особливо дбайливого ставлення до власної культури, історії, релігії, мови, – це вірмени та євреї. Я відповідав за впровадження Закону ще Верховної Ради УРСР «Про українську мову», це був досить прогресивний закон як для комуністичної республіки. Був ініціатором законів про освіту, про свободу слова і совісті, про соціальне забезпечення.
Найважливіші питання вирішувалися на засіданні президії Кабміну, до складу якої входили до десяти осіб. На одному з таких засідань Прем’єр-міністр Вітольд Фокін восени 1991 року запропонував музей Леніна передати під фондову біржу. Лише один я виявився проти. Кажу йому, що в нас не вистачає музеїв, немає музею народної творчості, в нас немає де виставити картини ні Катерини Білокур, ні Марії Примаченко, ні інших відомих митців. Так музей Леніна став Українським домом.
Кожен новий уряд створював свою програму виводу України з економічної кризи. Була вона й у Вітольда Фокіна. Читаю цю програму й раптом натрапляю на рядок: «Дозволити, як виняток, продаж творів мистецтва із запасників музеїв». І знову засідання. Кажу Вітольду Павловичу: «Всі добре знаємо, що чи не найкращі твори в радянські часи зберігали саме в запасниках музеїв. Що таке, «як виняток дозволити продаж»? Я категорично проти, буде скандал». Йому, звісно, не подобалося, коли я дозволяв собі з ним сперечатися. Він також не дуже підтримував мою ідею створення музею Івана Гончара. Я ще від Сергія Параджанова чув про колекцію Івана Гончара, і коли став заступником Голови Ради Міністрів, був у нього вдома, оглянув експозицію. Повернувся й зателефонував Леонідові Кравчуку. Удвох разом відвідали Івана Макаровича та його колекцію, а вже після цього я дав вказівку апарату відділу культури, науки і освіти Кабміну шукати приміщення для майбутнього музею.
Діяльність на Туманному Альбіоні
– Пам’ятаємо, що комісари були послами в Запорізькій Січі. Зважаючи на Ваше прізвище, мабуть, хтось з предків, напевно, був козацьким посланником. Вам доля теж приготувала сюрприз – пізнати дипломатичну службу й стати першим Надзвичайним Послом України у Сполученому Королівстві Великобританії та Північної Ірландії. Мали таке бажання?
– Другого лютого 1992 року доповідав Президентові Леоніду Кравчуку про підготовку першого конгресу української діаспори, ініціатором скликання якого я був. Він мені каже, що порадився з Вітольдом Фокіним, аби скасувати посаду віцепрем’єр-міністра з гуманітарних питань. «Я можу піти з цієї посади, залишаюся директором інституту, але вважаю, що це помилка, тому що ця посада охоплює більше половини населення країни», – мовлю. Президент зазначає, що не хоче, щоб я залишив державну службу, тому пропонує мені посаду посла України у США. Взагалі-то я був знайомий з тодішнім американським президентом Джорджем Бушем. У мене є фото з ним, листи від нього, дві особисті подяки, навіть дарунок – невелика кришталева ваза. Та й контакти з українською діаспорою у Сполучених Штатах мав, бо 1981 року випало працювати в Нью-Йоркському протираковому центрі ім. Слоан-Кеттерінга. Та, попри це, все-таки не прагнув їхати з дипломатичною місією за океан, але відмовити Президентові теж якось не годилося, і я попросив тиждень на роздуми. Наступного ж дня вже Прем’єр мовить мені про посаду посла, але радить їхати у Францію, бо, мовляв, я там свого часу працював і добре мову знаю. «Якщо ви не проти, то я краще поїду у Великобританію?», – кажу. За тиждень Фокін мені зателефонував і сказав, що задовольнили мою пропозицію. Як не дивно, я ніколи не був до цього на Туманному Альбіоні.
Майже шість років (1992-1998) потім жив і працював у Великобританії.
– Як вам вдавалося налагоджувати дипломатичну місію на порожньому місці?
– Коли приїхав до Великобританії, то, крім мене, були ще мій заступник і консул. Утрьох і розпочали роботу Посольства – без приміщення для роботи та житла, без телефонів, автомобілів, секретарів, комп’ютерів, зв’язків, знайомств, і головне – без відповідного досвіду роботи. Мій заступник і консул на початках проживали у відомого британського українця М. І. Добрянського, а для моєї родини зняли невелику квартиру готельного типу на 2,5 кімнати.
Від самого початку я визначив чотири головні напрямки діяльності Посольства: розбудова посольства та створення нормальних умов для роботи й життя співробітників; максимальний розвиток українсько-британського співробітництва в різних сферах з наголосом на економічну та політичну; використання Великобританії, як одного з найбільш впливових членів ЄС та як головного союзника США для просування інтересів України у світі; розвиток дружніх стосунків з представниками української діаспори у цій країні. 1995 року нам удалося виграти тендер (до того ж ще й заощадити понад 400 тисяч фунтів стерлінгів) та придбати гарний, престижний будинок на вулиці Холланд-парк. Поруч – один з кращих у Лондоні парків (Холланд-парк), а поблизу – пам’ятник Великому князю Володимирові.
– Звісно, всі подробиці становлення української дипломатичної служби на Туманному Альбіоні нам не розповісти в цьому інтерв’ю, але варто було б згадати принаймні одну важливу ініціативу. Йдеться про організацію безкоштовної передачі нашій державі британської антарктичної станції «Фарадей».
– 1993 року серед циркулярних листів, які постійно отримувало посольство, мою увагу привернув лист, де йшлося про те, що Великобританія планує продати одну зі своїх антарктичних станцій та пропонує посольствам висловити свої бажання. Я добре знав, що українські вчені брали активну участь у полярних дослідженнях Радянського Союзу – і в Арктиці, і в Антарктиці. Після розпаду СРСР, як і в переважній більшості інших випадків, Україна нічого не отримала від Російської Федерації. З огляду на важливість продовження наукових досліджень в Антарктиці 1992 року заснували український антарктичний центр. Але створили лише на папері, адже без станції жодні дослідження проводити неможливо, хіба в приймах на «чужій» станції. Тому я відразу надіслав відповідні листи до Адміністрації Президента України, до МЗС та до Академії наук України, дійсним членом якої був. Зв’язалися з Британською антарктичною службою й розпочали з ними перемовини щодо умов купівлі однієї з кращих і найкрасивіших за природним оточенням станції «Фарадей», на якій, між іншим, було відкрито тепер добре відому «озонову дірку». Подальші події продемонстрували суто британський підхід навіть до продажу станції. Вони погоджувалися продати, але за умови, що Україна має достатній науковий потенціал для успішного продовження досліджень, які британці здійснювали на цій стації раніше. Тому вчені з Туманного Альбіона неодноразово відвідали наукові установи в Києві та Харкові, пересвідчилися у високому рівні наших науковців і лише тоді дали згоду, але за умови, що наші вчені ділитимуться результатами своїх вимірів для порівняння. Вони також дали змогу нашим ученим два роки попрацювати на «Фарадеї» разом з британськими фахівцями для передачі унікального досвіду роботи в антарктичних умовах. У лютому 1994 року на станції «Фарадей» поруч з прапором Великобританії замайорів український. У свою чергу ми вели перемовини щодо можливості отримати цю станцію безкоштовно. І 20 липня 1995 року це сталося – було підписано Угоду про безкоштовну передачу Україні британської антарктичної станції «Фарадей», яка зараз має назву Українська антарктична станція «Академік Вернадський». Таким чином, Україна автоматично увійшла до кола країн, що мають станції в Антарктиці та вирішують долю Антарктики кожен рік на антарктичних зустрічах, а українські вчені отримали можливість проводити в Антарктиці власні наукові дослідження. Навесні 1996 року прапор Великобританії було спущено, й на щоглі станції «Академік Вернадський» замайорів український.
«Чорнобильський СНІД»
– Ви ввели термін «Чорнобильський СНІД»?
– Я – вчений-експериментатор, і ми працюємо здебільшого з тваринами, тканинами, окремими клітинами та (або) їх складовими частинами або молекулами. З біологічними матеріалами людей (крім крові) ми працюємо мало. Відволікаючись, можу признатися, що я так і не став ученим того найвищого рівня, яким міг і повинен був стати. Для того, щоб займатися біологією на високому рівні, потрібно мати прилади, реактиви, наукову інформацію й можливість спілкуватися з іноземними колегами, цього в радянські часи практично не було. Треба було замовляти реагенти, які будуть, можливо, наступного року. У тій же Франції, де був на стажуванні, якщо хотів реактив, то отримував його якщо не до завершення дня, то обов’язково – наступного. Взагалі вважаю, що мене веде моя доля. Вона надає мені можливості та підказує, як ними скористатися. Я ж намагався й намагаюся з наданих життям можливостей реалізувати їх якнайкраще.
У радянські часи я часто слухав ВВС, «Голос Америки», «Радіо Свобода» не лише українською, російською, а й англійською мовами. Раптом чую, що на Чорнобильській АЕС стався ядерний вибух. У нас, звісно ж – мовчок, згодом пішли якісь чутки. Я був тоді завідувачем відділу молекулярної біології Інституту ім. О.В. Палладіна. 28 чи 29 квітня взяв на інститутському складі цивільної оборони лічильник Гейгера (пізніше це вже заборонялося) та поїхав з ним на Київське море. Коли поміряв рівень радіації на межі «вода-земля», у навушниках страшенно затріщало. Щойно усвідомив масштаби катастрофи, збагнув, що вона матиме тяжкі наслідки для здоров’я людей та насамперед для імунної системи й щитоподібної залози.
Тоді я керував республіканською міжвідомчою програмою з імунології, тож одразу запропонував керівництву МОЗ УРСР об’єднати найкращі наукові колективи й провести дослідження впливу радіації після аварії на імунну систему людей. Отримав повну відмову. Усвідомлюючи, що втрачаємо дорогоцінний час, вирішив знайти тих, хто б міг бути зацікавлений у дослідженнях імунітету та допоміг би їх організувати. З огляду на те, що для ліквідації наслідків аварії були залучені резервісти радянської армії, вирішив звернутися до Центрального військово-медичного управління Міноборони СРСР. Мені пішли назустріч. Після певного часу узгодження великої кількості нібито дрібних, але суттєвих деталей, у липні 1986 року ми почали заплановану роботу. Крім дослідження імунітету у відібраних людей, вивчали також стан системи зсідання крові, інші клінічні показники. Вони проходили й повне клі-нічне обстеження у військовому шпиталі. Вже через кілька місяців ми отримали дані, що в «ліквідаторів» – людей, які працювали біля ЧАЕС й отримали офіційно визнані «безпечні» дози радіації, істотно знизилася система так званого природного імунітету. Особливо страждала популяція NK-клітин (так званих природних клітин-кілерів), які відповідають за протипухлинний та противірусний імунітет. У більшості обстежених значно пригнічувалася активність цих клітин, знижувалася їх кількість у крові. Були знайдені суттєві зміни в ультраструктурі природних клітин-кілерів і в інших популяціях лімфоцитів. Тобто ми першими у світі довели, що малі дози опромінення (на рівні 25 бер), які вважалися цілком безпечними для здоров’я людей, насправді викликають серйозні порушення імунітету. Щойно я почав оприлюднювати ці результати, які суперечили офіційно прийнятій точці зору на можливий вплив Чорнобильської аварії на імунітет і взагалі на здоров’я людей, то швиденько отримав заборону на відкриту публікацію наших даних. Була створена закрита тема «Изучение иммунной системы человека при воздействии радиационных факторов аварии на Чернобыльской АЭС» за участю Інституту військової медицини, і наші дані почали публікувати лише з початку 1990-х років. Життя підтвердило правоту й своєчасність виконаної роботи, а отримані результати в подальшому підтвердили вчені різних країн. Вислів же «Чорнобильський СНІД» я запропонував, коли переконався, що після аварії в «ліквідаторів» розвивався набутий імунодефіцит.
«Мебіфон» та інші розробки
– Цікаво, чи змогли розпочати виробництво ліків від гемофілії, які ви розробили?
– На початку 1990-х років я заснував у нашому інституті невелику біотехнологічну лабораторію для виділення чистих протеїнів із сироватки крові людей задля їх медичного використання. Насамперед орієнтувалися на отримання очищених специфічних імуноглобулінів, а також факторів VIII та IX для лікування гемофілії А і В. Уже наприкінці 1990-х, початку 2000-х років ми запропонували МОЗ України вірус- і пріонбезпечну технологію отримання високоочищених і вкрай важливих протеїнів із сироватки крові людей. Керівництво МОЗ України не захотіло купити цю технологію в інституту та впровадити її. Взагалі переливати кров – це виливати золото. Ми винайшли технологію отримання важливих компонентів крові, зокрема, тих, що є антигемофілічними, можна було отримувати окремі імуноглобуліни, альбумін. Важливо, що ця технологія була вірус- і пріонбезпечна.
– Скільки взагалі таких розробок було у вашому науковому житті?
– Ніколи їх не рахував. З тих, які впровадили, передусім слід назвати «Мебіфон». Це – протипухлинний препарат, особливо ефективний у боротьбі з метастазами в кістках. Я також розробив і запропонував препарат, що є надто ефективним у боротьбі з остеопорозом. Наш інститут понад 60 років вивчає систему гемостазу. Коли Росія 2014 року розв’язала в Україні війну, з’явилася велика кількість поранених, а кровотечі на полі бою – одна з найбільш головних причин, чому люди залишаються інвалідами чи навіть гинуть. Нині пропонуємо власну розробку – пов’язку під умовною назвою карбогемостат, що швидко та цілком зупиняє кровотечу.
– Чому відмовляють у виготовленні?
– Немає виробників. Потрібні інвестори. Такий медичний засіб конче необхідний як військовій, так і медицині катастроф, побутовій медицині. Але фармацевтичні підприємства погоджуються на впровадження за умови, коли їм заплатять заздалегідь, буде соціальне замовлення, гарантований прибуток.
Торік дочекалися внука
– Сім’я у вас велика?
– На жаль, ні. Моя дружина, Наталія Борисівна, за фахом – інженерка-будівельниця. У 55 років її попросили на пенсію. Не знаю, чи це є ознакою мого характеру, але в цей час я був уже заступником Голови Ради Міністрів УРСР, а кабінет іншого заступника, який відповідав за будівництво, був через стінку. Достатньо було йому натякнути, але я не став слово за дружину замовляти.
Виховали одну доньку. Її ім’я – Ганна. З дитинства за характером була досить самостійною й не любила, щоб батьки її ревно опікали своєю увагою. Добре вчилася, закінчивши вісім класів, разом з подругою вирішила навчатися у медичному училищі. Я не був в захопленні від її бажання, але їй сказав: «Середня школа дає кращі загальні знання, але якщо наполягаєш, то пам’ятай, що сенс у твоєму виборі буде лише тоді, коли після закінчення медучилища вступатимеш до медінституту». Київське медучилище №1, яке, на превеликий жаль, не носить ім’я мого батька, хоча я вважаю, що він на це заслуговував. Ганна, отримавши тут диплом із відзнакою, подала документи до Київського медінституту. Вважаю, що її навмисне, як-то кажуть, завалили на екзамені. Які підстави? Можливо, що тодішній ректор вважав, що я, академік і директор інституту, повинен завітати до нього та попросити за доньку, я ж не пішов на поклін. Але незабаром мене обирають заступником голови уряду, через певний час мені телефонують і кажуть, що «напевно, Ви хочете звільнити ректора?». Гадаю, це був приклад менталітету того часу: як це так – не прийняти до вищого навчального закладу дитину одного з керівників уряду країни?! Треба покарати та замінити такого інститутського очільника! Але це не моя риса характеру. Через рік донька знову взялася вступати до цього вишу, і фортуна посміхнулася їй. Але 1992 року мене призначили Надзвичайним і Повноважним Послом України у Великобританії. Ганна саме навчалася на другому курсі, запропонував їй їхати до Лондона. Погодилася. Продовжити медичну освіту в британській столиці вона не могла, всієї моєї зарплатні посла не вистачило б, аби оплатити лише її навчання. Ганна пішла в школу англійської мови при Кембриджському університеті, винаймала помешкання, я виділяв їй кошти на прожиття. Опанувала мову й повернулася відтак до Лондона. Стала працювати менеджером офісу (прибирати, мити посуд, подавати чай та каву, готувати ділові зустрічі), поступово зростала на своїй посаді, отримувала якісь гроші. Але хотіла вчитися. Продовжувала працювати і вступила на вечірнє відділення Лондонського університету вивчати комп’ютерні науки та менеджмент бізнесу. Отримала спочатку ступінь бакалавра, потім – магістра. Представляла цей університет на змаганнях з класичних танців, познайомилася там з хлопцем на ім’я Річард. 1998 року мене відкликали з дипломатичної служби, і ми з дружиною повернулися до Києва, а я – в науку до інституту біохімії. Донька ж і надалі навчалася. У червні зателефонувала й повідомила, що Річард їй уже вкотре освідчився та кличе заміж. Побралися. Нам подобається наш зять. Він – англієць, закінчив механічний факультет Імператорського коледжу. Донька моя залишається громадянкою України, але мешкає і в Лондоні, і в Києві.. Вона залишила за собою прізвище Комісаренко. Подарувала нам торік внука. Домовилася з чоловіком, що вона дає прізвище синові, а чоловік – ім’я. Кейрос. Тож внук у нас Кейрос (пестливе – Кей) Комісаренко. Саме зараз донька із сином у Києві до лютого наступного року. Дуже приємно, що наша невелика родина трохи збільшилася.
Микола ВІЛЬШАНЕНКО