Схарапуджені коні іржуть за рікою,
Осипається день, вистигає золою.
Ієрогліфи ночі читати не варто –
Хтось лиш камінь скалічив – може, для жарту,
А чи просто фіґлярив, горбатячи спину.
Як натішився вдосталь, то кинув машину
У жорстоке й холодне нутро автобану,
Розірвавши моменту шліфовані грані.
Позостались слова, наче харч неспожитий,
Як пів кварти вина на столі недопиті.
І читай не читай – все одно не втямкуєш.
І чатуй не чатуй – все одно не впантруєш.
Хоч вартівню постав. Хоч об мур головою…
Схарапуджені коні іржуть
за рікою…
***
Зголоднілі плеса думок
Заковтують тебе, наче гніт,
І зненацька
Вихлюпують риму в скалічений світ,
Дивуючи його варіяцьки.
А далі
Слово по слові
Рядок до рядка –
Наче пряжа змученої Пенелопи –
І виводить букви
Тремтяча рука,
Аж поки тебе не вхопить
Сумнівів хижий звір,
Що підкрадеться отак
по-лайдацьки,
І виповзає страх,
Наче гаддя із дір,
І місяць – надгризена
цяцька –
Блимає вперто із-під хмар,
Як ліхтар старий,
Що навпроти.
І якщо боїшся небесних кар
І не хочеш творити скорботу,
То поставиш крапку!
Ігор ГАВРИЩАК,
доцент ТНМУ