Університетська лікарня постійно поповнюється новими кадрами. Молоді медсестри із запалом беруться до виконання своїх обов’язків і запозичують досвід у старших. Цього разу завітала до офтальмологічного відділення. Тут уже рік працює палатною медсестрою Ірина Шевчук.
– Ірино, чому обрали саме Тернопіль для проживання?
– Узагалі-то я із села Синьків Заліщицького району. Мій майбутній чоловік працював у Тернополі, тож і я переїхала до нього. До того часу три роки працювала в Заліщиках, у тутешньому госпіталі інвалідів війни та реабілітованих, тож медицина для мене давно стала «своїм» фахом.
– Медсестрою завжди хотіли працювати?
– Ніколи не задумувалася про іншу професію. Після закінчення дев’ятого класу подала документи до Чортківського медичного коледжу. Хоч ближче мені добиратися було до Чернівців, там теж є медичний, але я почула від багатьох знайомих, що в Чорткові дають кращі знання. Тому вибір зробила свідомий. У медицині треба мати ґрунтовні знання та багато практики.
– Ніколи не шкодували про власний вибір?
– Аніскільки. Це справді моя професія, я дуже комфортно в ній почуваюся.
– Робота в госпіталі доволі непроста, чого вона вас навчила?
Малюнки з нотатника Ірини ШЕВЧУК 
– Дисципліни та твердості у характері. В нас був суворий завідувач, він прагнув, аби весь персонал працював, мов злагоджений годинник, «на відмінно». Тому було треба тримати марку. Я працювала у неврологічному відділенні. Власне, в госпіталі я навчилася усього, що тепер вмію. В нас лікувалися воїни, що обороняли нашу землю від ворога на Донбасі, «афганці» та діти війни.
– Як вам працюється тепер в офтальмологічному відділенні, це ж зовсім інша галузь?
– Коли вперше переступила поріг відділення, була вражена. Наскільки тут усе по-європейському. Старша медсестра Галина Петрівна провела мені екскурсію й розповіла про мої майбутні обов’язки. Всі нюанси роботи відтак пояснювали мої колеги-медсестри. Після зміни я часто сідала й читала статті в інтернеті та спеціалізовану літературу з офтальмології, щоб освіжити знання, які отримала в коледжі з цієї галузі й швидше вникнути в роботу.
– Поза лікарнею вам доводилося надавати меддопомогу?
– Неодноразово. Приїжджаю до батьків в село, то хтось обов’язково прийде, щоб зробила укол чи порадила щось. Раз доводилося рятувати односельця, який упав у діабетичну кому. На щастя, все обійшлося добре.
– Яке ваше життєве гасло?
– «Посміхайся й хтось обов’язково посміхнеться у відповідь». Насправді до хворих треба йти з погідним настроєм, щоб ним заразити і їх. Бо ж лікарня не надто приємне місце, де б вони хотіли опинитися, проте хвороба змусила. Тож функція медсестри не лише виконувати маніпуляції, які призначив лікар, а й лікувати словом, підбадьорювати.
– Поділитеся власним рецептом гарного настрою?
– Беру простий олівець і малюю. Це дуже розслабляє та знімає увесь негатив. Малювати любила ще з дитинства. Мама розповідала, що маленькою я любила малювати незвичайні будинки без дверей. Дивувалася, чому так, запитувала, куди б люди мали заходити до таких осель. Тепер будинків не малюю, а щось незвичне або під настрій. Гадаю, непогано виходить, тим більше, що художньої освіти в мене немає.
– Невдовзі Новий рік, Різдво Христове. Щоб побажали нашим читачам?
– Ніколи не хворіти та не потрапляти до лікарні.
Мар’яна СУСІДКО,
Микола ВАСИЛЕЧКО (фото)