«Після першого робочого дня – плакала, а тепер не уявляю себе десь інакше», – розповідає Галина Трач, яка впродовж 14 років працює медсестрою в нейрохірургічному відділенні. Сьогодні розмовляємо про її життєвий шлях.
Про навчання

– Освіту фельдшера здобувала в тоді ще Чортківському медичному училищі. Тут справжня «кузня» медсестер. Не один десяток років працює заклад, а тому знають, як дати студентам якісну освіту й основні навички майбутньої професії. Тому була спокійна, що потрапила сюди на навчання. Студентські роки згадую з особливою теплотою. На початках було все боязке та невідоме. Проте з часом освоїлася й не так хвилювалася. Розуміла, яка відповідальність буде покладена на мене, тому старанно вчилася. «Сачкувати», як часто люблять казати студенти, тут не проходило, бо на кону – здоров’я пацієнта.
Про роботу
– Нейрохірургія – моє перше й єдине місце праці. Навіть не знаю, як так склалося, але це правда. Гадаю, це свідчить про те, що тут комфортні умови праці та добрий колектив. Ще б, звісно, трохи більшу зарплатню, було б ідеально! А прийшла я сюди на роботу, коли лише засновували відділення. Раніше нейрохірургія була в першій лікарні. Досі пам’ятаю нашого першого пацієнта. Він лежав у восьмій палаті. Весь такий побитий був, а трапилося з ним нещастя – впав з коня. Тривалий час у нас лікувався, але все обійшлося.
Про медсестер
– Типів медичних сестер є кілька. Зокрема: маніпуляційна, перев’язувальна, палатна, медсестра в поліклініці, яка на прийомі з лікарем сидить. Вони всі медсестри. Палатна працює безпосередньо з хворим і повинна забезпечувати комфорт пацієнта, певні умови перебування його в лікарні. Операційна ж медсестра працює поруч з хірургом, бере участь у найважливішому – в операційному втручанні. І вона передусім думає, як забезпечити комфорт хірургу в операційній. Адже від злагодженої роботи операційної бригади залежить і хід, і результат операції.
Про пацієнтів
– У нас багато хворих, які потрапили на лікарняне ліжко через нещасні випадки: ДТП, падіння з висоти, невдале пірнання – всіх і не злічити! Кожен випадок має свої, часто невтішні наслідки. Життя в декого ділиться на «до» і «після». Це дуже страшно, особливо – коли це дуже молоді люди, в яких, здавалося б, усе життя попереду. Але трагедія назавжди приковує до інвалідного візка, а декого й цілком паралізує. Не всі проходять перевірку такою хворобою. Важко психологічно не зламатися та знайти бодай щось втішне у становищі, в якому опинився, це не легко. Депресії, нервові зриви, біль і відчай, а що буде потім, за порогом лікарні, як навчитися далі жити, зібравши всю волю в кулак. Часто дивишся на пацієнтів і ледь стримуєш сльози. До чужої біди неможливо звикнути. Буває ж, що життя людини висить на волосині, але лікарям вдається повернути з «того світу». Це дуже тішить!
Про родину
– Дуже тішуся, що відбулася як дружина та як мама. До речі, з майбутнім чоловіком познайомилася у відділенні. Важко, звичайно, повірити в таке. Коли прийшла на роботу й гадки навіть не мала, що зустріну тут свою долю. Він деякий час у нас лікувався, мабуть, тоді я й приглянулася йому. Як прийшов до нас за випискою, запропонував провести мене додому. Відтоді ми – разом. У нас підростають дві чудові доньки. Правду кажуть, що щаслива людина тоді, коли вона щаслива вдома!
Про захоплення
– Обожнюю вишивати. Мода на вишиття ніколи не мине. Українці люблять вишивати й мають до того смак. За вишивкою будь-де у світі можна впізнати українку. Це наша культура, наш колорит. Окрім того, рукоділля дуже заспокоює, знімає втому та напругу. Який би настрій не був, сідаю за вишиття й забуваю геть про все на світі.
Мар’яна СУСІДКО