Є люди, з якими вже з перших хвилин спілкування дуже затишно та комфортно. Відчуваєте їхню неймовірну енергію у своєму особистому просторі. З ними цікаво та приємно розмовляти, але справа тут не лише у спільному обширі інтересів, а у чомусь набагато глибшому, що полонить вас, немов світло яскравої зірки. Саме такі відчуття супроводжували мене впродовж усієї розмови з гостею нашої рубрики «Вітальня», докторкою медичних наук, професоркою кафедри медичної реабілітації ТНМУ Тетяною Бакалюк.
Понад двадцять років тому вона розпочала свій професійний шлях, розширивши обрії української реабілітаційної медицини. Нині в її науковому доробку – 128 робіт, дев’ять патентів, три нововведення та десять методичних рекомендацій, затверджених МОЗ України, 10 актів впроваджень. Професорка – співавтор посібника «Преформовані фізичні чинники» та монографії «Реабілітаційні технології при остеоартрозі колінних суглобів у пацієнтів похилого віку», голова Тернопільського осередку Українського товариства фізичної та реабілітаційної медицини. Сама ж Тетяна Григорівна вважає себе ентузіастом розвитку медичної реабілітації в Україні, бо переконана, що ентузіазм – це основа будь-якого прогресу.
«Я та брат зростали в дуже великій любові»
– Тетяно Григорівно, цікаво, де і як виховують науковців, чи потрібно народитися ним?
– Науковцем кожний стає по-своєму. Я, скажімо, й не гадала ним бути, мріяла стати доброю педіатринею, то доля, очевидно, так розпорядилася. Народилася ж я в Будапешті у сім’ї військовослужбовця. Тато та мама познайомилися в Угорщині, де тоді служив у радянських військах батько. Мама була студенткою бібліотечного інституту й якось їй запропонували за комсомольською путівкою попрацювати між сесіями бібліотекарем у військовій частині. Там вона й зустріла мого тата, згодом вони побралися, а через рік у них я народилася. Впродовж життя у мене часто виникало бажання побачити своє місце сили, і ось десять років тому мій задум здійснився. Побувала в місті Секешвехервар, де була військова частина мого батька, воно таке квітуче, акуратненьке й жодних згадок про радянське військове минуле. Через два роки ми повернулися в Україну, до Тернополя, де й народився мій братик Сашко. Я й брат зростали в дуже великій любові. Батько обожнював маму, був дуже хорошим сім’янином. Навіть зараз, коли згадую своїх батьків, їхні стосунки, то вони були такими, як у віршах Ліни Костенко: «така любов буває раз в ніколи». Наше дитинство було щасливим. Ми багато подорожували, тато навчив нас усіляким видам спорту: їзди на велосипеді, кататися на ковзанах, лижах. Мама ж була чудовою господинею, дуже смачно готувала. Вона так багато знала напам’ять віршів, що навіть вже у доволі поважному віці їх не забула. Книжки читала з величезною швидкістю.
– Які найпам’ятніші спогади дитинства?
– Їх так багато, є яскраві, смішні та веселі, всякого за ті роки назбиралося. Але хочу розповісти про те, як доля посилає нам інколи якісь знаки, а вже наша справа їх вчасно розпізнати. Ще школяркою я потрапила в автомобільну аварію, кілька місяців була прикута до ліжка, й дуже хвилювалася, що ж буде зі школою. Про дистанційне навчання в ті часи й не знав ніхто, отож на педагогічній раді дійшли думки, що вчителі будуть приходити до нас додому та займатися зі мною, щоб я змогла разом з усіма продовжити навчання. Це був трохи незвичний, але цікавий період мого життя, часи перших випробувань моєї волі, характеру. Мала індивідуальне навчання з деяких предметів і змогла не лише наздогнати однокласників, але виявила гарні успіхи, особливо – з хімії, що в майбутньому відіграло велику роль, коли готувалася вступити до медінституту. Ще перебуваючи в лікарні, на собі відчула всі особливості радянської медицини – мала багато часу, щоб поспостерігати за роботою лікарів, медичних сестер, побачити цей світ, так би мовити, зсередини. Мій двоюрідний брат тоді саме навчався в медичному інституті. Відвідуючи мене, приносив підручники з анатомії, ортопедії, педіатрії, щоб я більше орієнтувалася у своїй проблемі. Пізніше ці знання мені дуже згодилися, я стала краще ерудованою в біології, а у випускних класах школи навіть займала призові місця на олімпіадах. Коли ж закінчувала школу, то на біофак педагогічного збиралася вступати, але медицина взяла гору й з першого разу вступила до нашого університету. Так розпочався надзвичайно цікавий та захоплюючий студентський період мого життя.
«Наша група запам’яталася всім, як найвеселіша на курсі»
– Зі студентськими друзями зараз підтримуєте контакти?
– Учора телефонувала декому з них, розповіла, що матиму інтерв’ю, отож мали нагоду згадати яскраві моменти нашого студентства. Наш курс був дуже примітним, багато видатних спеціалістів нині серед наших однокурсників. Як правило, проводимо зустрічі випускників щодесять років, а після 20 років вирішили, що зустрічатимемося вже кожне п’ятиріччя. На першій зустрічі, під час переклички груп, наша виявилася найбільшою за кількістю порівняно з іншими, нам так аплодували, і назвали найдружнішою групою, а на тридцятиріччя нас відзначили, як групу з найстрункішими дівчатами. Ось так!
Повертаючись до часів мого студентства, хочу запримітити, що 21 група, в якій я навчалася, запам’яталася всім, як найвеселіша на курсі. Може, через те, що нас зібрали під магічним числом 13, тобто стільки студентів було у групі. Ми дуже гуртувалися й усюди ходили разом. Навіть складну анатомію вивчали в «анатомці» вкупі, додому приходили після 9-ї вечора, потрібно було вивчати дуже великий обсяг матеріалу, отож краще запам’ятовувалося, коли вчишся не сама. А ще я дуже любила ходити в гості до своїх одногрупників, які мешкали в гуртожитку. Там було весело, ми готували їжу на загальній кухні, а потім величезною компанією смакували наші наїдки, співали пісень, розповідали смішні історії.
Пригадалося, як одного разу нам дуже хотілося потрапити в кінотеатр, де тоді демонстрували популярний фільм «Фантомас». Де ж узяти квитки? От один з наших одногрупників, який мав оксамитовий баритон і вмів добре копіювати голос та манеру можновладців, зателефонував директорові кінотеатру й відрекомендувався секретарем райкому комсомолу. Мовляв, йому для делегації необхідно 13 квитків, а передати їх потрібно кур’єром. Так ми потрапили на перегляд фільму. Коли ж відкрилася перша в Тернополі піцерія й на перерві між заняттями ми не встигали скуштувати італійської національної страви, бо були дуже великі черги, то наш одногрупник відрекомендовувався кореспондентом газети й без черги отримував 13 піц для працівників редакції. Так минало наше студентське життя. Дуже веселими були наші поїздки в колгосп, куди, на відміну від інших, ми почали їздити вже з першого курсу.
Багато вражень і нових практичних умінь отримали на клінічній практиці. Після 4-го курсу наша група проходила її в Лановецькій районній лікарні. Дівчат розмістили в залі ЛФК (можливо, в мене з того часу й зародилася любов до реабілітації), а хлопці мешкали в палатах неврологічного відділення. Ми майже самостійно працювали в різних підрозділах, а ввечері, сидячи на матах у залі ЛФК, проводили консиліуми.
Свої роки в медичному інституті згадую як найкращі. Ще нині в нас працюють викладачі, які й мене вчили, хтось відійшов за вічну межу, але в пам’яті вони залишилися назавжди. Практичні заняття вели переважно асистенти та аспіранти, а професори читали лекції та приймали іспити. Професори, завідувачі кафедр були тоді для нас недосяжними постатями, особливо, коли ми йшли складати іспити, то переживали неймовірно. На першому курсі всі були в захопленні від лекцій Сергія Андрійовича Сморщка, він викладав гістологію, Анатолія Івановича Локая, який учив нас біології, Олени Олексіївни Маркової, яка блискуче викладала курс патофізіології.
Хіба ж можна забути «пари» з латини? Мирослав Миколайович Закалюжний настільки артистично й весело проводив заняття, що ми без труднощів запам’ятовували багато прислів’їв латиною, до речі, я їх пам’ятаю й досі.
Згадалися заняття з патанатомії. З нами доволі часто займався Анатолій Іванович Муханов – викладач від Бога, з ним було надзвичайно цікаво. Пригадую, як на перерві він запрошував нас на вулицю та демонстрував, як правильно дихати, навчав фізичних вправ. Після закінчення курсу патанатомії ми призначили свого одногрупника відповідальним за проведення вправ на перервах, то ж він не давав нам спокою аж до завершення навчання. Коли вивчали клінічні дисципліни, то захоплюючі емоції викликали лекції професора Григоряна В. А., який вчив нас пропедевтики, Єпішина А.В., він викладав терапію, Сміяна І.С. – з педіатрії, Савули М.М. – з фтизіатрії, професора Єдинака О.М. – з ортопедії.
У пам’яті збереглися й заняття з терапії під час субординатури (6 курс), які проводив Валентин Андрійович Жулкевич. Він демонстрував нам маленький апарат, з допомогою якого можна було впливати на весь організм через точки акупунктури. Вже тоді я почала вивчати рефлексотерапію, а через кілька років самостійно проводила дослідження методу пунктурної фізіотерапії. На 4-му та 5-му курсах відвідувала гурток з педіатрії, який проводила фанат педіатричної справи Валентина Федорівна Лобода, та навіть брала участь в олімпіадах, але після закінчення інституту обрала спеціалізацію з терапії.
«1999 року вперше в Україні у нас був створений курс медичної реабілітації»
– Зараз ви викладаєте медичну та фізичну реабілітацію, фізіотерапію, чи були подібні предмети під час навчання в медінституті?
– На 4-му курсі у нас була фізіотерапія. Але заняття відбувалися в напівпідвальному приміщенні, «ванни» та «душі» мали жахливий вигляд, до апаратів ми боялися підійти. Зрештою, не розуміли для чого вони, а ЛФК взагалі була, як terra incognita. Хоча книгами з ЛФК мали змогу користуватися, але, на жаль, тоді ще нам не викладала корифей реабілітації – Людмила Олексіївна Вакуленко. Доля подарувала мені цю прекрасну людину та творчого науковця значно пізніше, й саме Людмила Олексіївна стала моїм натхненником і сподвижником до написання докторської дисертації.
Так доля поступово «підштовхувала» мене, ніби простеляючи шлях до фізіотерапії. Коли прийшла працювати на кафедру госпітальної терапії, познайомилася з доцентом Людмилою Валентинівною Зорею, яка почала застосовувати в клініці метод мікрохвильової резонансної терапії. Щоб довести його ефективність, вона запропонувала мені долучитися до дослідницької групи. Результати виявилися вражаючими. Досить швидко у пацієнтів знімався больовий синдром у суглобах і хребті, покращувалося самопочуття. На основі цих досліджень я написала свою кандидатську дисертацію «Клініко- патогенетичне обґрунтування застосування мікрохвильової резонансної терапії при первинному остеоартрозі». Взагалі ж хочу зауважити, що мікрохвильова резонансна терапія – це метод квантової медицини, суть якої полягає у взаємодії з організмом людини спеціальним чином організованих міліметрових електромагнітних випромінювань наднизької інтенсивності, так звана електромагнітна гомеопатія. Ця методика нешкідлива для організму, бо мікрохвилі адекватні випромінюванням «здорових» клітин людини. Цю методику використовуємо в реабілітації хворих й донині та отримуємо добрі результати.
– Як виникла ідея створити кафедру медичної реабілітації в нашому університеті, і вам вдалося стати одним з її засновників?
– Коли відбувся захист моєї кандидатської дисертації й я отримала диплом кандидата наук, то одразу написала заяву на посаду асистента новоствореної кафедри поліклінічної справи, адже кафедру «розгортали» на базі лікарні, в якій я вже працювала. Але якось викликав мене тодішній ректор Леонід Якимович Ковальчук і каже, що відкриватимуть новий курс – «Медична реабілітація» при кафедрі терапії ФПО. Розповів також про перспективи реабілітації, який це сучасний напрямок і запитав, чи не хочу спробувати себе в медичній реабілітації й стати завучем курсу. А оскільки цей курс мав базуватися на кафедрі терапії ФПО, то Леонід Якимович запропонував мені поїхати з професором Євгеном Михайловичем Стародубом та оглянути бази санаторію «Медобори», де планували проводити заняття з медичної реабілітації, й прийняти рішення. Головний лікар і заступник з лікувальної роботи нас дуже привітно зустріли, провели екскурсію санаторієм, обіцяли допомагати та підтримувати в навчальному процесі. Звичайно, розуміла, що, очевидно, не виявилося охочих викладати цей курс, адже навчання мало відбуватися за межами Тернополя, та й матеріалів з реабілітації на той час було обмаль. Але зваживши всі «за» та «проти», погодилася на цю пропозицію, про що жодного разу не пошкодувала.
1999 року вперше в Україні був створений курс медичної реабілітації при кафедрі терапії ФПО Тернопільської державної медичної академії ім. І.Я.Горбачевського. Курс очолив головний лікар санаторію «Медобори» – Василь Іванович Мартинюк. Окрім мене, на курсі працювали ще двоє асистентів – Андрій Олександрович Голяченко та Олександр Михайлович Лавріненко. У санаторії весь персонал узявся нам допомагати. Це був нелегкий період, адже потрібно було все створити, як-то кажуть, з нуля. Рятувало те, що в Україні санаторно-курортний етап реабілітації був розвинутий найкраще, у санаторії було необхідне обладнання, методики, тому почали викладати медичну реабілітацію в санаторних умовах. Такий підхід виявився дуже прийнятним для студентів, адже більшість з них уперше побачили санаторій та дізналися, що таке санаторно-курортне лікування.
Заняття відбувалися в лікувальному корпусі санаторію, де було сучасне обладнання. Науковці курсу медичної реабілітації на чолі з Василем Івановичем Мартинюком удосконалили й впровадили у санаторно-курортне лікування багато нових методик, серед яких – синглетно-киснева терапія, витяжіння суглобів і хребта, методи пунктурної фізіотерапії та інші. Пригадалося, як через пів року, після відкриття курсу медичної реабілітації, медакадемія безкоштовно скерувала на санаторно-курортне лікування всіх наших професорів-ветеранів, а я була їхнім лікуючим лікарем. Було доволі незвично спілкуватися з моїми інститутськими викладачами в такій іпостасі, одначе я захоплювалася їхньою невибагливістю, інтелігентністю. Вони дуже ретельно виконували всі мої настанови, радилися та були «слухняними» пацієнтами.
2001 року курс «виріс» у кафедру медичної реабілітації, фізіотерапії та курортології, яку очолив професор Ігор Романович Мисула. До 2014 року частина занять тривала на базі санаторію «Медобори». Лікарі-курсанти за напрямом «Фізіотерапія», лікарі-інтерни різних спеціальностей та студенти 6-го курсу медичного університету мали змогу ознайомитися з лікувальною базою найкращого санаторного закладу України, де, крім традиційних методів лікування, застосовується й альтернативна медицина, зокрема, апітерапія, іпотерапія, болюсотерапія, гірудотерапія та інші. У санаторії повсякчас впроваджувалися нові методи реабілітації, як-от популярні тоді кінезіотерапія, нордична ходьба, пресотерапія, кріотерапія та інші. Головний лікар оздоровниці завжди вітав нові ідеї та сприяв їх реалізації. Наші викладачі стали членами Всеукраїнської асоціації фізіотерапевтів та курортологів й брали активну участь у проведенні конференцій. Упродовж десяти років у «Медоборах» ми зорганізовували науково-практичні форуми, на яких лікарі з усієї України мали змогу продемонструвати свої досягнення з нетрадиційних методів лікування у санаторних умовах.
– Ваша докторська дисертація також була пов’язана з фізіотерапевтичними методами лікування?
– Докторську дисертацію захистила три роки тому й стосувалася вона відновного лікування хворих на первинний гонартроз під час санаторно-курортного етапу реабілітації. Десять років пішло на її написання. Комусь може видатися, що це дуже багато, але такий тривалий час був потрібний для проведення широкомасштабних досліджень з впровадження комплексної системи реабілітації в курортній галузі. В процесі роботи мені вдалося отримати справді добрі результати та довести, наскільки потужним є санаторно-курортний етап реабілітації. Маю зауважити, що велику підтримку в написанні докторської отримала від головного лікаря та колективу санаторію «Медобори», очільників інших курортних закладів, колективу кафедри. Завдяки проведеним заходам на санаторно-курортному етапі реабілітації отримали суттєву допомогу й пацієнти, що брали участь в дослідженнях. Перед початком призначення відновної терапії їм проводили ультразвукову діагностику суглобів, використовуючи індивідуалізований підхід, впливаючи безпосередньо на причину захворювання, а не лише на наслідок, застосовували авторські методи реабілітації.
«Обрали орієнтацію на європейський та американський досвід розбудови реабілітаційної сфери»
– Два роки тому ви очолили Тернопільський осередок Українського товариства фізичної та реабілітаційної медицини. Це доволі нова для нашої медичної спільноти справа. Як вибудовуєте роботу цієї самоврядної організації?
– Реабілітаційна медицина, якою вона нині є у світі, в Україні розпочала свій відлік лише останніми роками. Отож роботи в нас – непочатий край. Маємо намір розвивати фізичну та реабілітаційну медицину в Україні, використовуючи сучасні, відомі у світі підходи, впроваджуючи нові освітні програми підготовки та перепідготовки фахівців за цим фахом, запроваджуючи мультидисциплінарний підхід у реабілітації на підставі Міжнародної класифікації функціонування та обмеження життєдіяльності. Сприятимемо нашим фахівцям у розробленні та впровадженні стандартів і протоколів реабілітації хворих та осіб з обмеженнями життєдіяльності, участі спеціалістів товариства в ліцензуванні й акредитації фахових установ. Дуже важливо долучати наших активістів до атестації фахівців галузі реабілітації. Це завдання на найближчу перспективу й у їх вирішенні ми обрали орієнтацію на європейський та американський досвід розбудови реабілітаційної сфери.
Хочу також привернути увагу й запросити всіх фахівців з реабілітології до нашої «Школи реабілітолога», яку я організувала кілька років тому, об’єднавши у спільній меті студентів, лікарів-фізіотерапевтів, лікарів ЛФК, реабілітологів, рефлексотерапевтів та інших спеціалістів з реабілітації. Наші засідання проводимо у форматі тематичних майстер-класів, мініконференцій, практикуємо часто тренінги, на які запрошуємо провідних спеціалістів з різних куточків України. Учасники з радістю навчаються і отримують багато сучасної інформації. Чимало професійної інформації в контексті сучасних тенденцій реабілітації за різних патологій публікую на своїй сторінці «Rehabilitation medicine & Kinesiology». Також радо ділюся зі своїми молодшими колегами й знаннями, які отримую під час навчань у Rehabilitation Edu-cational Course американських фахівців з реабілітаційної медицини, що відбуваються за підтримки Трастового фонду НАТО в Україні вже впродовж п’яти років.
«Я прихильниця активного відпочинку»
– Чим любите займатися на дозвіллі, як відпочиваєте?
– Пасивний відпочинок – це не моє, я прихильниця активного релаксу. Люблю туризм, раніше займалася велотуризмом у велоклубі «Торнадо». 2008 року з групою велотуристів подорожували Карпатами – проїхали за п’ять днів 300 км і піднялися на три вершини. Враження були незабутні. На ровері об’їздила всі старожитності Тернопільської та Львівської області. А сім років тому кермо велосипеда замінила на кермо автівки. Мій ентузіазм з велоподорожами зменшився, можливо, через те, що наші автошляхи не для велосипеда, й як водій я панікую, коли переді мною велосипедист. Хоча влітку з радістю їду на велосипеді в парк, довкола Тернопільського ставу, тішуся, що вони та природа такі красиві, а я відчуваю себе у справжньому європейському місті. Приємно зустріти в парку працівників нашого університету, які вийшли на пробіжку або теж їдуть на ровері.
Пішохідним туризмом займаюся й досі, щорічно з друзями ходимо в гори, надаємо перевагу Ґорґанам, причому намагаємося долати різні вершини, вже побували на Сивулі, Молодій, Довбушанці, Яйко-Ілемському, Ґрофі. Цікавою була подорож усім колективом кафедри медичної реабілітації та спортивної медицини в знамениту печеру Тернопільщини «Оптимістична». Вона за загальною довжиною ходів упевнено посідає перше місце в Європі та друге – у світі, поступаючись лише Мамонтовій печері у США (штат Кентуккі). І уявіть, що нам вдалося пройти вісім кілометрів печерного лабіринту. Сама екскурсія тривала понад шість годин, ми змогли побувати на глибині 60 метрів, пройти складними та надзвичайно звивистими вузькими шляхами, побачити п’ять станцій експедицій та розмаїття сформованих за мільйони років кристалів, а ще вперше зустріли сплячих кажанів, які занесені до Червоної книги. А яке в печерах повітря! Особливо відчуваєш це, коли тебе оточують величезні глиби каміння й ти йдеш, а в деяких місцях навіть повзеш у вузькому скелястому отворі. Нестача повітря не дала б можливості просуватися, але воно було унікальне, дихалося так легко, що не знали, звідки й бралися сили для проходження маршруту. Недарма ж уже кілька століть існує метод лікування, який відомий, як спелеотерапія (від грецького «спелеон» – печера). Активний відпочинок зарядив нас енергією на декілька місяців. Незважаючи на складність екскурсії, до печери хочеться повернутися знову, тому в моїх найближчих планах 12-годинний спуск у підземні лабіринти. Дуже хочу ще раз зазирнути в цю таємницю незайманої природи, відчути сприятливий вплив печерного повітря, зарядитися енергією та ще раз випробувати власні фізичні можливості.
А ще полюбляю фотографувати, під час подорожей зауважила, що мої світлини відрізняються від інших, навіть хотіла спробувати більш професійно займатися фотографією, але, на жаль, поки що на це часу обмаль.
– Що побажали б на завершення розмови нашим читачам з погляду реабілітолога?
– Насолоджуватися життям. Сучасні люди часто занадто багато нервують і турбуються. Спробуйте зробити повноцінний вдих та отримати насолоду від того єдиного моменту, який у нас є справжнім. Якщо хочете заспокоїти свій розум, живіть теперішнім, а не минулим.
Лариса ЛУКАЩУК