Доцентку кафедри невідкладної та екстреної медичної допомоги тернопільського медуніверситету Олену Прокопович поважають і люблять не лише студенти, але й хворі. Не одному з них вона повернула радість життя, «наладнавши» життєвий мотор. «Після розмови з лікаркою у мене і настрій поліпшується, і сили з’являються, бо вміє вона знайти те слово, що розрадить і заспокоїть», – ділиться одна з пацієнток кардіологічного відділення. Сьогодні запросили Олену Анатоліївну до розмови.
– Чому зупинили свій вибір на медицині, адже в дитинстві, напевно, чимало професій захоплювало?
– Інакше, мабуть, і не могло бути, бо я з лікарської родини – мама за фахом терапевт, але зараз працює в медичному училищі, а батько – акушер-гінеколог. У шкільні роки я насправді мріяла про інше – захоплювала журналістика. Шкільні твори в мене гарно вдавалися, була постійною дописувачкою до місцевої газети, коли мешкала разом з батьками у Лубнах. Хоча журналісткою я не стала, але цей досвід дуже мені згодився, коли розпочала шлях у науці, зокрема, в написанні кандидатської дисертації. Отож медицина взяла гору й я вступила до медичного університету. Готувалася стати гінекологом, і на четвертому курсі проходила практику саме за цією спеціальністю. Але коли прийшла на кафедру внутрішньої медицини, а в нас тоді викладали професори Мар’ян Васильович Гребеник, Микола Іванович Швед, то змінила власне рішення. Зрозуміла, що терапія, зокрема кардіологія, це – моє.
– Куди потрапили на роботу після закінчення університету?
– Інтернатуру проходила в одному з найвіддаленіших районів області – Шумській районній лікарні. Працювала лікарем функціональної діагностики. Переваги райлікарні в тому, що ніби «варишся у своєму соку», не чекаючи на допомогу ззовні, самостійно приймаєш рішення, встановлюєш діагноз, прописуєш лікування. Це в університетській лікарні можна з кимось порадитися, відчути дружнє плече колег, а в глибинці – сам на сам з пацієнтом. І якщо нині є Телекард, Інтернет, інші ресурси комунікації, то десять років тому все було інакше. Але така практика цілком себе виправдала, бо загартувала до більш складних ситуацій. У Шумській райлікарні я працювала ще й лікарем-терапевтом. Тоді, власне, й зародилася думка стати кардіологом, і мене не лякало, що це важкі хворі, які вимагають особливого підходу у лікуванні. Потрібно ретельно, аби не помилитися, обирати тактику та стратегію ведення таких пацієнтів, бо якщо вони проліковані неправильно, то потім людина на все життя залишиться інвалідом. Як правило, такі пацієнти не лікуються на амбулаторному етапі, тому й виникають задавнені випадки, а мені захотілося поліпшити їхній стан і лікування.
– Як розпочалася ваша наукова кар’єра? Кандидатська робота імплементувалася в практику?
– Моя кандидатська робота стосувалася такої недуги, як інфаркт міокарда й, зокрема, порушення функції печінки, а науковим керівником був професор, завідувач кафедри невідкладної та екстреної меддопомоги ТНМУ Микола Іванович Швед. Він має величезний досвід у лікуванні кардіологічних пацієнтів. Ця тема збудила мій лікарський інтерес, адже проблема надзвичайно актуальна в усі часи – патологічні зміни печінки можуть у будь-який момент розвинутися у хворих із серцево-судинною патологією. Бо ж у недужих з інфарктом міокарда часто порушується функція печінки, тому це потрібно відстежувати. Написання кандидатської допомогло мені глибше проникнути у суть проблеми, отож знаю, як діяти за такої патології та, власне, як на всі ці патологічні механізми впливати.
– Нині в лікарню прийшли сучасні технології. Допомагають кардіологам?
– Для нас, кардіологів, можна сказати, настала нова ера, бо ситуація в області непроста – зареєстровано майже 25 тисяч диспансерних хворих із серцево-судинною патологією. Та й пацієнти вже не долають тисячі кілометрів у пошуках кардіохірургічної клініки. Як і наші колеги із сусідніх областей, ми тепер широко застосовуємо сучасні ендоваскулярні технології. В тих випадках, коли вже терапевтичні методи себе вичерпали, хворим допомагають малоінвазивні втручання. Найповніше цим вимогам відповідає ендоваскулярна хірургія, так звані операції без розрізу, в яких застосовують сучасні катетерні технології. Вони дозволяють надзвичайно швидко та з найменшими ризиками провести втручання, які раніше виконували традиційним шляхом. З появою в лікарні цих технологій кардіологічна допомога краянам стала на щабель вищою, її надають за європейськими стандартами. Особлива роль у ланці діагностичного процесу відведена кардіологу, який повинен вчасно виявити патологію, призначити необхідні інструментальні та лабораторні дослідження, а відтак скерувати хворого до нас. Наразі всі можливості в університетській лікарні для цього створені.
– Але такі інтервенційні техніки, зокрема діагностичні, викликають іноді побоювання в пацієнтів. Як вважаєте, чи варто недужим переживати з цього приводу?
– Вважаю, що тут потрібно винятково довіритися своєму лікарю, якщо таку процедуру він призначає, отже, вона є необхідною для подальшого лікування. Боятися не потрібно, адже ризики мінімальні, а результати такого інструментального дослідження доволі інформативні, їх не порівняти з результатми ЕКГ, ЕХО-кардіографією. За кордоном ці технології вважають звичною процедурою, вже десятки років її застосовують для діагностики та лікування пацієнтів і питань щодо безпечності там не виникає.
А от мову про те, що пацієнти неохоче звертаються до фахівців треба вести, особливо це стосується глибинки, коли до лікаря потрібно долати не один кілометр, та й автобус зрідка їздить і якісь піґулки є під рукою, тому хворий зволікає, а недуга задавнюється. До слова, тут ще й певну роль мають відіграти також сімейні лікарі, щоб вчасно скерувати недужого до кардіолога чи навіть до нас, на третій рівень, це так звана високоспеціалізована медична допомога. Щоб наблизити кардіологічну допомогу до пацієнта на клінічних базах ТНМУ створили спеціалізовану бригаду, до якої входять фахівці університету та спеціалісти університетської лікарні, які виїздять з консультативною допомогою в райони нашої області. Торік університет придбав сучасний портативний апарат ультразвукової діагностики останнього покоління, який дуже зручно використовувати в будь-якому куточку Тернопілля. Особливо це актуально, коли наші консультативні бригади їдуть у віддалені райони. За допомогою такої техніки маємо змогу на місці уточнити діагноз, виявити аномалії серця. В кардіологічних хворих трапляється ще й чимало коморбідної патології, коли на один діагноз «нашаровується» ще кілька. Отож така тактика виправдовує себе на всі сто відсотків, пришвидшує діагностичний процес, а відтак рятує життя пацієнтам.
– Які випадки з особистої практики, вам запам’яталися найбільше?
– Найчастіше, звичайно, лікарі пам’ятають тих пацієнтів, які були у важкому стані. І на моєму професійному шляху їх також зустрілося чимало. Так, це велике випробування для лікаря, зокрема, його професійної витривалості, але це й велике щастя, коли пацієнт одужує та повертається до повноцінного життя. Розповім про чоловіка з важким аортальним стенозом, якого доправили до нас у важкому стані. Він страждав від задишки, запаморочення, були й інші ознаки серцевої недостатності. Ми виявили це під час ехокардіографії, бо інтервенційної радіології тоді у нас ще не було. З великими ризиками транспортували його до столичної кардіохірургічної клініки, де хворому провели операцію. Це був саме той випадок, коли ми вчасно виявили та діагностували недугу, бо інакше б усе закінчилося летально, але спрацювала спадкоємність роботи кардіологів і кардіохірургів.
З багатьма пацієнтами у мене складаються дружні стосунки, хворі давно вже вилікувалися, а ми й надалі спілкуємося, іноді вони телефонують, консультуються, це найкращий подарунок для лікаря, коли люди тобі довіряють. Неетично називати прізвище, одначе згадалося, як доправили до нас чоловіка, він знаний на Тернопіллі, але на той час був вже в стані клінічної смерті, згодом розвинувся сепсис, ниркова недостатність, щоправда, у нього була велика жага життя, і через два місяці стан хворого поліпшився, навіть відсвяткували у палаті його 80-річчя. Зараз дружимо родинами, відвідуємо концерти його доньки. Втім, у стосунках з пацієнтами потрібно дотримуватися певних правил, аби жалість не взяла гору, і це вплинуло чи навіть позбавило б лікаря можливості реально оцінити ситуацію. Отож головне правило – це повага до пацієнта. Кожна людина, особливо хвора, потребує емпатії, де душа, особистість хворого – на першому місці. А ще дуже важливо, щоб на клінічних кафедрах викладачі, науковці займалися практичною медициною, бо саме на цьому й базується формування клінічного мислення у студентів. Важливою в підготовці сучасного лікаря вважаю й комунікативну компетентність, яка охоплює розмовні, соціально-психологічні навички, етичні аспекти, а де ж вони набуваються, як не біля ліжка хворого.
– Як проводите вільний час, де проводите відпустку, відпочиваєте від напруженої праці?
– Я прихильниця активного відпочинку, не люблю одноманітності, мені потрібно, щоб змінювалася картинка. Тому найкращі у цьому сенсі мандри. Подорожую разом із сім’єю, до речі, у чоловіка теж робота з присмаком виснаження, він хірург-уролог у нашій лікарні. Емоційну втому знімаємо разом. Узимку на гірськолижних курортах, щоправда, вітчизняних, але на червоних трасах. Уже й наші дівчатка полюбили цей вид спорту, вони також активні – займаються в художній школі, ходять на танцювальний гурток, музичну школу відвідують. Коли є вільна хвилина, люблю почитати художню літературу. Серед улюблених – Василь Шкляр, Мар’яна Савка, захоплює прониклива поезія Юрія Іздрика, романи Марії Матіос, Ліну Костенко просто обожнюю, мені дуже близька її поетична скарбниця.
Лариса ЛУКАЩУК,
Микола ВАСИЛЕЧКО (фото)