«Людина – сама творець свого щастя», стверджує народне прислів’я. Це й справді так, бо справжнє щастя – це вміння любити життя, приносити хоча б крихітку добра іншим і, безсумнівно, займатися справою, яка тобі до душі. Лише тоді можна наповнитися відчуттям справжньої радості та власної значимості у соціумі.
Лікарка-інтерн Софія Мокринська медичний фах обрала ще в дитинстві, а нині вона проходить інтернатуру в університетській лікарні.
– Софіє, де ви народилися, звідки ваші родинні корені та чому вирішили пов’язати власне життя з медициною?
– Народилася я у селі Горинка Кременецького району. В цьому мальовничому краї минуло моє дитинство. У своїй сім’ї я перший медик. Тато та мама завжди підтримували мене в прагненні стати лікарем. Хоча батько за освітою – будівельник, а мама – вихователька в дитячому садочку. Головне, казали вони, мати міцні знання, бажання вчитися та наполегливість. Тато та мама бачили з яким запалом я вивчала біологію та хімію, мріючи продовжити навчання в медичному університеті. Дуже вдячна їм за розуміння, підтримку та доброту. Вони завжди вболівали за мене. На мій вибір вплинув приклад бабусі Марії. Вона працювала сільським ветлікарем і часто брала й мене із собою на виклики – в когось домашня тварина захворіє, от і бабусю кличуть. Спочатку я теж мріяла про цю професію, але коли подорослішала, то зрозуміла, що у ветеринарній медицині потрібно ще й силу в руках мати. Але мрія лікувати не полишала мене й я вирішила втілити її, вступивши до медичного університету. Документи подавала одразу до кількох вишів, утім, серед інших обрала Тернопільський національний медичний університет і за всі роки навчання переконалася, що правильно вчинила. Ще до вступу чула багато позитивних відгуків від випускників університету, зокрема, моя подруга навчалася тут. У ТНМУ чудово зорганізовано навчальний процес, забезпечено прозорість проведення оцінювання результатів екзаменаційних сесій та й створено сучасні клінічні бази. В альма-матер зустріла багато прекрасних викладачів. Навчалася на платній основі, бо це дасть можливість мати більш вільний вибір спеціалізації.
– Кажуть, що студентські роки – найкраща пора, але минає вона дуже швидко й настає час, коли доводиться самостійно робити вибір, приймати важливі рішення. Як спало на гадку стати нефрологом?
– Стати нефрологом зараз лише є моєю мрією. І виникла вона тоді, коли я проходила свій перший рік інтернатури. Першим відділенням, в якому мені довелося працювати, було нефрологічне. Під керівництвом його завідувачки Галини Богданівни Симко проходила свої перші університети в медичному закладі. Галина Богданівна – чудовий фахівець своєї справи, бо живе лікарнею, пацієнтами й у неї можна багато чому навчитися. Вона дуже добре вміє пояснити, чому саме таку, а не іншу тактику лікування слід обрати. Отож цей напрямок медицини мене й зацікавив. У багатьох випадках нефрологічна патологія поєднується з багатьма іншими недугами, і це вимагає від лікаря клінічного мислення, вирішення нестандартних ситуацій. Часто нефрологічні проблеми маскуються під інші хвороби – цукровий діабет, системні захворювання сполучної тканини та інші ревматологічні захворювання. Вони своїми ускладненнями й провокують розвиток хронічної хвороби нирок. На жаль, у багатьох випадках виникає потреба в замісній нирковій терапії. І саме цей момент і став для мене викликом у виборі спеціалізації, бо я не люблю вже проторених шляхів, а шукаю ті, де потрібно увімкнути мислення, залучити вже набуті знання, словом, напружити мізки.
– Післядипломна освіта – це перша сходинка до оволодіння мистецтвом лікування, якого треба вчитися чи не все життя…
– Так, бо для оволодіння мистецтвом лікування недостатньо вкласти у свій розвиток певні знання. Необхідно навчитися мислити, аналізувати інформацію, мати та вміти обґрунтовувати власну точку зору. Для цього потрібно пройти шлях від простого до складного, від споглядання до розуміння. Це й справді так, бо у медичній професії, навіть якщо людина дуже здібна, без практичних умінь і досвіду, постійного вдосконалення не вийде хорошого фахівця. Саме інтернатура – це той вишкіл, де всі теоретичні знання обкатують на практиці. Наше навчання на очному циклі інтернатури відбувається на базі Тернопільської університетської лікарні, але під час вивчення суміжних спеціальностей побували й в інших профільних відділеннях лікувально-профілактичних закладів міста. Скажімо, працювали в операційних залах і палатах інтенсивної терапії другої міської лікарні. Гадаю, що в моїй подальшій роботі такий досвід дуже згодиться.
– Що надихає вас у цій професії, Софіє?
– Найбільше надихає у професії – результат та… посмішки вилікуваних людей. Надихають лікарі, яких Бог послав мені в житті – віддані медичній справі фахівці, справжні особистості, які є для мене зразком служіння цьому особливому фахові.
– Чи до смаку вам телесеріали про інтернів, полюбляєте переглядати фільми про медиків, як-от колись популярний телесеріал «Доктор Хаус»?
– У телесеріалі «Доктор Хаус» мене зацікавили медичні випадки, звісно, ті, що мають якесь реальне доказове підґрунтя. Захоплює командна робота лікарів, які приходять до діагнозу, використовуючи методи диференційної діагностики, під керівництвом доволі своєрідного лікаря, в якого нестандартне мислення, власна життєва філософія. В телесеріалі доктор Хаус блискучий фахівець щодо захворювань нирок та інфекційних недуг. Хоча у справжньому житті все відбувається цілком по-іншому – трапляється чимало серйозних складних ситуацій та лікарю потрібно їх швидко вирішити, бо інакше можуть бути й летальні випадки. Адже медицина – дуже багатогранна галузь і не завжди під силу знайти відповідь на всі питання одразу. Часто приходять хворі з надто складними діагнозами, яких за помахом телевізійної палички не позбудешся. Потрібний час і чимало сил, напруги, бо справжній лікар пропускає кожного пацієнта через власне серце та душу.
– Чим цікавитеся на дозвіллі?
– Я прихильниця активного відпочинку, для мене рух – це життя. Останнім часом зацікавили піші походи в гори, бо краса величних Карпат жодного не залишить байдужим. Мрію підкорити шість двотисячників українських Карпат, на три з яких я вже здійснювала сходження. Побувала на Говерлі, горі Піп Іван (Чорна Гора) та Петросі. Там, у серці гір, я пізнала справжню дивовижну красу карпатської природи, яка віками зачаровувала людей.
– Життєве кредо чи вислів, яким керуєтеся в житті?
– «Будьте зайняті. Це найдешевші ліки на землі й одні з найефективніших».
Лариса ЛУКАЩУК,
Світлина Миколи ВАСИЛЕЧКА