Як преамбулу до розгляду питання зупинюся на аналізі відомих фактів. Еволюційно кора головного мозку, діяльність якої пов’язують зі свідомістю, сформувалася пізніше. Тобто вона виникла як нова частина мозку, необхідна для розширення його функцій. А тому не керує мозком, а навпаки, він доручає їй певні функції та надає відповідну інформацію в певній формі та насправді дуже далекій від реальності. І більшість процесів, які відбуваються в головному мозку, не підконтрольні нашій свідомості, в тому числі й процеси мислення. З цього приводу є безліч наукових праць і в рамках цієї публікації вони не є предметом детального аналізу. Важливо усвідомити, що процеси мислення – це не є лише функція кори. Інші частини мозку теж беруть участь у цьому процесі. Аргументом на користь цієї думки є прості життєві спостереження, які навіть перейшли в народні приказки. Всім відома приказка «Ранок вечора мудріший». Як це знайомо! Ввечері дитина ніяк не може запам’ятати безглуздий вірш зі шкільної програми й лягає спати зі сльозами, а вся сім’я знервована. Вранці ж виявляється, що вірш напам’ять знає не лише дитина, але й бабуся.
Зупинюся ще на деяких особливостях нашого мозку. Здатності зберігати інформацію. В нашому мозку майже 100 мільярдів клітин, які мають близько 100 трильйонів зав’язків та які здатні утримувати до 1 квадриліона (1*10 15) байт інформації. Вражає! Але важливо також взяти до уваги таку інформацію. В корі міститься майже 10 мільярдів клітин, тобто лише 10-15% відсотків усіх клітин мозку. До того ж кора аж ніяк не завжди зайнята інтелектуальною діяльністю, в неї багато й інших функцій.
Окрім того, кожному з нас прекрасно відомо, що використовувати свою пам’ять на 100% не можемо: люди регулярно забувають про дати днів народження своїх друзів, (особливий випадок – чоловіки власних дружин або дату одруження), школярі годинами намагаються вивчити напам’ять вірш або запам’ятати параграф з підручника з історії тощо.
Тепер інша інформація, яка вражає ще більше. Нині в мережі інтернет зберігається майже 100 зеттабайт (1 зетабайт – 1*1021 байт інформації.)
Тобто, вже зараз інтернет зберігає в свої нетрях інформації в мільйон разів більше, ніж на це здатен наш мозок. При цьому ніяких проблем із засвоєнням, зберіганням і відтворенням інформації (хоч увечері, хоч уранці). І це ще не все. Кількість інформації щороку в інтернеті подвоюється, на що наш мозок не може претендувати.
Тепер дещо про інші когнітивні функції. Здатність до логічного мислення. Зокрема, про здатність до формальної та математичної логіки. Щоб зрозуміти «досягнення» людства в цій сфері, варто зауважити, що після мільйонів років еволюції найкращі представники Homo sapiens нині вже програють у змаганнях комп’ютерам, еволюційний шлях яких складається з десятиліть. Зокрема, відбувся матч з шахів між чемпіоном світу Гаррі Каспаровим і комп’ютером (Deep Blue), в якому програма отримала переконливу перемогу. Навіть у значно складнішій за своїм алгоритмом грі «Го» (Матч AlphaGo – Лі Седоль ) комп’ютер переміг чемпіона. (Вважали, що комп’ютеру таке не під силу.)
Що ж тоді залишається людині? Чи це є остаточна поразка людського інтелекту штучному? Аж ніяк! У людського мозку є такі властивості, які апріорі недоступні будь-якому штучному інтелекту й саме на них має ставитися наголос у формуванні та розвитку людського інтелекту. Передусім йдеться про такі властивості людської психіки, як інтуїція, евристичність мислення, фантазія. Не останнє місце займає мотивація (вона відсутня у штучного інтелекту), яка притаманна особистості та яка має емоційне забарвлення. Щоб зрозуміти роль останнього, варто задатися питанням, як підійдуть до рішення глобальної гуманітарної катастрофи людина та штучний інтелект. Не маючи особистості й відповідних інстинктів самозбереження, штучний інтелект підійде до розв’язання проблеми найбільш раціональним шляхом – усунення причини катастрофи, тобто людства. Попри всю свою агресивну природу, поки що (і, сподіватимемося, надалі також) людство подібного кроку не зробило.
Які переваги над штучним інтелектом дає людині інтуїція, евристичність мислення, фантазія? Розпочнемо з інтуїції. Багато раз були свідками, що інтуїтивні рішення та вчинки є більш правильні, ніж свідомо прийняті. І часто можна почути, що перше рішення, яке приходить у розв’язанні незрозумілої ситуації, є найбільш правильним. Наведу, як приклад, один експеримент. Трьом групам студентів було дано одне й теж завдання. Вибрати найкращу із запропонованих для них квартир для поселення. Першій групі необхідно було зробити вибір відразу ж, другій – через три хвилини роздумів, а третій ці три хвилини були дані на розв’язання математичної задачі, після чого необхідно було відповісти на поставлене питання. З’ясувалося, що найгірший вибір зробила група, яка мала три хвилини на обдумування, а найкращий – група, яка розв’язувала математичну задачу. Не важко зрозуміти, що вибір відбувся на рівні підсвідомості. Рівень же свідомості проявив себе не найкращим чином. Про те, що Менделєєв побачив свою таблицю уві сні відомо всім. Про яблуко та Ньютона теж немає потреби мовити. Не будемо посилатися на авторитетів. Більшості з читачів відома така ситуація, коли людина безнадійно б’ється над розв’язанням якоїсь проблеми й раптом навколо неї відбувається якась подія, що немає ніякого стосунку до цієї проблеми (скажімо, ворона впіймала якогось жука) й раптом, здавалося б, безпричинно виникає рішення. Що це, як не робота підсвідомості, не інтуїція? Чи під силу штучному інтелекту пов’язувати логічно непов’язані речі? Чи здатен він на зразок Архімеда бігти вулицею з криками «Еврика» після прийняття ванни?
Про фантазію годі вже й говорити. Людина у стані припускати речі, які не можуть існувати усупереч законам природи. (Це не означає, що в неї обов’язково все гаразд з психікою, але водночас серед геніїв було багато, скажімо, дивакуватих людей). Важко уявити, що штучний інтелект, який захопився створенням геніальної картини, в пориві відчаю здатний відтяти собі вухо. В нього немає особистості та особистих переживань. Ні радості, ні відчаю. Тому їхня творчість позбавлена емоційного забарвлення. Так, нині машини здатні намалювати дивовижну картину чи написати музичний твір, які зачарують глядача. Але ось що цікаво. Експерти високого рівня, розглядаючи подібні творіння, практично безпомилково виявляють, що твір належить машині. Та ще цікавіше інше. На питання, як їм це вдається, вони дають відповідь на зразок: «Це ж очевидно, я це відчуваю». Переконливо, так? А ще цікаво, чи здатен штучний інтелект розповісти на ніч дитині страшну-престрашна казку про подорож недалекого розумом казкового персонажу в чорну діру через Шварцшильдівську сферу на сірому вовкові й повернутися звідти королевичем тридев’ятого царства з дипломом з відзнакою сімейного лікаря та, що важливіше, молодшим на 20 років? Це неможливо й безглуздо, скаже він. А раптом можливо (хоча б у психлікарні)? Справа не в цьому, а в тому, що в такої дитини під впливом таких казок з часом розвинеться фантазія, яка знайде застосування не лише в мистецтві, але й у точних науках, де вона теж, виявляється, потрібна. Отже, людство має що протиставити штучному інтелекту. Але цьому потрібно вчитися й не лише на казочках про казкових дурників. Цим серйозно мають займатися педагоги в навчальних закладах різного рівня відповідно до попередньо розроблених нових методологічних підходів до навчального процесу. Звісно, це поки що лише хороші побажання. Але так чи інакше, з чогось потрібно починати.
Аналіз ситуації, яка складається нині у соціумі в зв’язку з появою штучного інтелекту чи навіть просто з появою цифрової обробки інформації, дає підстави стверджувати, що сучасні цифрові технології витісняють і таки витіснять людину з багатьох традиційних для неї сфер діяльності. Вже тепер таких прикладів є безліч. Це не лише автоматичні космічні станції та кораблі, де життя людей передано в руки машин. Це і автомобілі без водіїв, це «розумні будинки», це чи не вся сфера обслуговування. Не варто навіть перераховувати сфери діяльності, які узурпує штучний інтелект. Витіснення людини з багатьох царин діяльності – це не лише економічна проблема (очевидно, її рішення, як і в попередні революції, що відбувалися на зламі соціально-економічних формацій, буде знайдено) але й, що значно гірше, це філософська проблема пов’язана з мотивацією людини до діяльності. Людина ризикує перетворитися в ліниву бездумну істоту, основною метою якої є споживання. І перші кроки в цьому напрямку бачимо навколо нас уже нині.
Чи мають всі ці «страшилки» якийсь стосунок до медицини? На жаль, безпосереднє. Наведемо невеличкий аналіз ситуації. Лікаря зі стетоскопом нині можна побачити лише на малюнку. Перкусію лише на практичних заняттях з пропедевтики. На зміну всьому цьому архаїзму (не важливо потрібному чи ні) приходять нові, більш ефективні технології (які теж не бездоганні). Головним недоліком яких є відсутність індивідуального підходу до пацієнта. Вони ефективні, бо в 95% дають надійні результати, ставлять правильні діагнози, ефективно лікують. Але що робити та кому робити з тими 5%, які теж хочуть і мають право жити? Проте облишмо ці морально-етичні проблеми та розглянемо проблему дещо під іншим кутом зору. Нині лікар, перш ніж поставити діагноз, спрямовує хворого на обстеження (що є цілком правильно). Отримавши результати КТ, МРТ, ЕЕГ, ЕКГ, УЗД, ендоскопії, радіонуклідної діагностики та багато чого іншого, він фактично без особливих роздумів (знову ж таки в 95% випадків) поставить діагноз. Після чого візьме протокол лікування й, слідуючи літері закону, призначить для тих 95% правильне лікування. Але є три питання. Перше, що лікар робить такого, що вже нині не може зробити не те що штучний інтелект, а просто комп’ютер? І наступне питання. Що робити з тими нещасними 5% хворих і хто буде ними займатися, коли лікарі, в кращому випадку, можуть лише те, що комп’ютер? І чи взагалі вони потрібні, якщо штучний інтелект з цим зможе впоратися краще? І нарешті, головне питання: який вихід з цієї ситуації та чи він є взагалі? Звісно, є. По суті, це питання розглянув у преамбулі. Медики, як і всі ті, хто не хоче стати придатком штучного інтелекту, мають здобувати свої професійні знання та навички, розвиваючи одночасно ті психічні якості, які притаманні лише людині. Це передусім креативність, складовими якої є евристичність мислення, інтуїція, творчість, фантазія тощо. Чи готові ми до цього зараз? Це питання на кшталт того, чи готовий спортсмен, який став на старт, виграти змагання? Лише в боротьбі це з’ясується. Але те, що він став на старт, це вже крок. А в боротьбі легко не буває й перемагає той, хто докладає більше зусиль.
Але досить пафосу. Перейдімо до реалій. Ми (маю, зокрема, на увазі наш університет) уже вийшли на старт, хоча багато хто цього ще не помічає. Маємо добру матеріально-технічну базу, технології та розуміння проблеми (про що говорять дискусії з викладачами та навіть зі студентами), але в нас поки що немає відповідної філософії а, отже, методології для формування студента, лікаря і насамперед – викладача нового типу.
Дедалі більше стає зрозумілим, що функція класичного викладача з існуючою методологією навчання поступово втрачає свій сенс. Нині всякий, хто хоче отримати знання (за умови, що володіє відповідними методологічними підходами), у стані їх отримати з мережі інтернет в обсязі значно більшому, ніж це передбачено програмою. Якщо ж він має своє особисте розуміння (вважатимемо або сподіватимемося, що правильне) предмету вивчення, то він матиме переваги перед тим, хто навчається за класичними методами. Крім того, є ще один чинник. Знання викладачів мають здатність ставати застарілими. І хоча для цього є курси підвищення кваліфікації, практика свідчить, що це аж ніяк не завжди є дієвим. І головне, жоден викладач не може змагатися своїми знаннями з інтернетом. І ще. Освіта у більшості випадків це насамперед конвеєр. Викладачі не мають можливості застосовувати індивідуальний підхід до студента. Особливо до деяких обдарованих студентів зі своїм професійним спрямуванням та баченням і, відповідно, своїми завданнями в освіті. Це зовсім не означає, що інтернет та самоосвіта здатні замінити системні знання й професійну підготовку. Але в світлі сказаного варто зрозуміти, що слід руйнувати застарілі, заскорузлі уявлення про професійну підготовку у сучасному світі, щоб мати можливість перемагати в конкурентній боротьбі зі штучним інтелектом.
З мого боку було б, щонайменше, зарозумілим намагатися побудувати цілу концепцію розв’язання цієї складної проблеми. Більше того, в цій публікації така мета не переслідується. Для нас зараз важливо побачити те, що лежить на поверхні та зробити перший крок.
Я не є прихильником тестових екзаменів. Але коли їх вже маємо, то принаймні вони мають бути такими, що приносять користь студенту, як майбутньому фахівцю та дають можливість встановити рівень його професійної готовності, а не здатність запам’ятовувати чи списувати інформацію.
Коли вже торкнулися питання запам’ятовування й необхідності студентові (лікарю) утримувати в пам’яті професійно необхідну (підкреслюю, необхідну) інформацію, наведу кілька фактів. У нашій мові існує понад 50 тисяч слів. Але в повсякденній практиці для спілкування користуємося майже п’ятьма тисячами слів. (Виняток складають студенти, які йдуть на перше побачення й хочуть справити прекрасне враження на свого візаві, й то не всі). Тобто нам достатньо 10% знань, для того, щоб при необхідності можна було розширити діапазон. І ще. Відоме правило Парето, згідно з яким 20 відсотків зусиль дають 80 відсотків результату. Тобто для досягнення решти 20 відсотків необхідно затратити 80% зусиль. Звідси простий висновок. Достатньо 20% відсотків зусиль, щоб запам’ятати 80% професійно необхідної інформації, а решту 80% зусиль варто затратити на розвиток і засвоєння інших не менш, а, можливо, й більш важливих умінь і навичок і загалом на розвиток професійної креативності.
Тому, вважаю, що було б доцільним, коли вже немає іншого виходу, тестові екзамени дещо модернізувати. Єдиний тестовий екзамен має складатися з трьох рівнів тестів, що проводять одночасно. Перший рівень – це ті тести, які маємо нині. Це тести для трієчників (тобто це рівень сільського фельдшера). Студент, який їх склав, отримує трійку й одразу ж береться до наступного другого рівня. Другий рівень (другий блок) – це багаторівневі тести, які потребують розуміння певних алгоритмів. Студент, який їх склав, отримує оцінку добре (діапазон від 7 до 9) і переходить на наступний рівень. Третій рівень (блок питань) вимагає здатності вирішувати нестандартні завдання, з побудовою оригінальних алгоритмів. Важливим правилом є таке. Не склав студент нижчий рівень (це має бути видно зразу ж у процесі складання екзамену), до наступного не допускається. Ці іспити можна проводити дистанційно, на зразок проходження тестів у системі Moodle. Великої проблеми в тому, що вони спишуть немає. Адже чим вищий рівень тестів, тим це складніше зробити. Отримати оцінку «відмінно» списуючи, дуже складно (хоча всяке буває. На то вони студенти й по-своєму проявляють креативність). Окрім того, аналіз оцінок, які отримують студенти шостого курсу, складаючи тести дистанційно в системі Moodle, показав, що вони достатньою мірою корелюються зі знаннями, які демонструють студенти при усному опитуванні. Отже, як не дивно, а списують краще ті, хто мають кращі знання.
Але тестові екзамени – це лише частина проблеми. Розглянемо будь-який вид екзамену в ширшому аспекті.
Передусім екзамен – це стрес. Іспит часто відбувається в рамках дефіциту часу. Це не лише посилює стрес, але й не дозволяє студенту цілковито проявити власні знання. Стрес же негативно впливає на когнітивні функції, адже адреналін блокує передачу інформації в кору головного мозку (принаймні в більшості людей). Ми не готуємо морських котиків та медичний спецназ і нам не потрібно відпрацьовувати на екзаменах умовні рефлекси. Це не те, що є важливим у нашій професії. Звісно, бувають ситуації, коли лікарі мають приймати рішення в умовах гострого дефіциту часу. Але це не є головним в роботі лікаря. Звісно, є особливі професії (що ж – хто на що вчився).
Сьогодні суть екзамену зводиться до перевірки здатності зберігати та відтворювати інформацію й часто таку, яка носить довідковий характер. Більше того, часто від студента вимагається тримати в голові безліч показників у мг, грамах, кг, мм, м, рентгенах, кюрі, бекерелях, зівертах, джоулях, мілівольтах, електронвольтах, ватах, децибелах і багатьох інших системних і позасистемних одиницях, значення яких і не кожен викладач знає. Водночас з усім цим легко впорається будь-який дивайс, навіть не першої свіжості. Хорошим критерієм неефективної перевірки знань на екзамені є факт списування студентами. Якщо студент списує, це означає, що від нього вимагають на екзамені інформації, яка є загальнодоступною й не потребує застосування когнітивних функцій мозку (обробляти, вивчати, аналізувати тощо).
Ми поквапилися, гадаю, з відміною усних екзаменів, поставивши в угоду штучному інтелекту на перше місце тести. Безумовно, тести потрібні, але як перший етап оцінки знань. Для основних дисциплін на старших курсах пріоритетним має бути усний екзамен, де одним з важливих моментів є перевірка здатності студентів до творчого рішення поставленого завдання чи питання. Недарма ж досі випускні екзамени в ЗВО проводять в усній формі або захисту дипломів (що, на мій погляд, ще краще).
Звичайно, в медичних навчальних закладах є свої особливості, які сильно ускладнюють перебудову методології складання іспиту з наголосом на креативність, творчість студента. Я не є фахівцем з клінічних дисциплін, але наберуся відваги та як варіант запропоную такий алгоритм екзамену. Вранці студент отримує поштою письмове питання, яке насправді є конкретним складним клінічним випадком, що призвів до негативних наслідків і навіть, можливо, смерті. Може бути й протилежний випадок – блискуче зцілення при застосуванні особливого підходу до діагностики та лікування. Відповідь, як має діяти лікар, студент дає письмово протягом робочого дня (скажімо до 18:00). До його послуг бібліотека, колеги, друзі з такими ж проблемами, як у нього. Випадок унікальний та, можливо, студент не знайде правильної відповіді, а, можливо, докопається в літературі, можливо, відповідь виникне в результаті дискусії з друзями. Це не так важливо. Навіть не дуже важливо, чи він знайшов правильну відповідь (її не знайшли навіть фахівці та допустилися помилки). Важливо побачити, наскільки він глибоко проаналізував ситуацію, як розуміється на проблемі. Незалежно від результату, він вийшов з екзамену кращим, ніж був. Екзамен підняв його як фахівця вище на щабель (розумію, ця пропозиція викликає багато питань, у тому числі й до способу оцінки знань, але це не означає, що вони не мають рішення).
Не останнє місце в такій системі навчання має мотивація. Це те, що відрізняє людину від машини та є важливим чинником її формування як особистості.
Повертаючись до екзамену, зауважимо. Такий екзамен не всім студентам під силу. Тому (можливо?) його мають проходити лише ті, хто претендує на щось більше, ніж оцінка. Передусім такий іспит потрібен для найкращих, які обрали цю професію й хочуть стати в ній справжнім фахівцем. Важливо запровадити систему рейтингів. Скажімо, студент мріє стати хірургом. Окрім середньої успішності, окремо проводять облік успішності з предметів, знання в яких мають важливе значення для майбутнього хірурга. Важливо, щоб рейтингові оцінки були загальнодоступні для огляду. Це сприятиме здоровій конкуренції та доброчесності.
Здавна студенти поділяються на три категорії – «трієчники», «хорошисти», відмінники. «Двієчників» у медицині не має бути апріорі. Доля «трієчників» – низові ланки медицини, кінцева ланка телемедицини. Між останніми групами має бути доброчесна боротьба за право отримати омріяну професію. Звісно, нікому з «трієчників», що схаменулися, не забороняється взяти участь у цій боротьбі на загальних правах в міру своїх амбіцій та можливостей.
Окрема розмова щодо ефективності лекцій. Відомо, що студент засвоює 5% лекційного матеріалу. Причин декілька. Уявимо собі, як приклад, що сталася якась «чергова» небезпечна епідемія з особливим перебігом і способом поширення. Очевидно, навіть лінивий «двієчник» піде на цю лекцію й відсоток засвоєння інформації в нього буде дуже високий. Отже, перша причина ефективності лекції – це мотивація. Друга не менш важлива – це якість подання матеріалу (ясність і чіткість подачі інформації та доступність її сприйняття, відповідний рівень майстерності викладання, в тому числі й артистичної, чому, до речі, лекторів ніколи цьому не вчили. Лектор має вміти володіти увагою аудиторії. Цьому нам треба вчитися в політиків). Слід зауважити, чим менша аудиторія, тим краще сприймає вона інформацію. В ідеалі інформація найкраще буде засвоюватися, коли один учитель чи лектор має 3-5 слухачів. Зрозуміло, що для масового застосування це не годиться.
Який же вихід із ситуації? На нашу думку, можливий такий алгоритм. Спочатку створюється відеолекція з конкретної, бажано вузької теми. Вона може бути авторська або колективна. Може також бути результатом співпраці різних колективів різних навчальних закладів тощо. Важливо, щоб розглядалося на ній конкретне питання. Це буде означати, що цю лекцію переглядатимуть більш цілеспрямовано, а, отже, якість сприйняття буде високою. Наприклад, «Вплив сонячної радіації на серцево-судинну систему». Першим кроком є перегляд студентами відеолекції. Відвідання лекції в Youtube дає одночасно можливість оцінити, наскільки вона цікава студентам (кількість переглядів і загальний час перегляду). Там же в Youtube студенти можуть (і це необхідно стимулювати) задати лектору питання в письмовій формі. Наступним кроком є обговорення, через якийсь визначений час цієї лекції. (Все це проводять дистанційно в рамках відведеного часу.) Спочатку викладач дасть відповідь на питання студентів у Youtube, а потім розпочне дискусію зі студентами з теми лекції. В обговоренні того чи іншого питання (яке найбільш цікаве для аудиторії) може брати участь будь-хто зі студентів, а за відсутності їх активності питання може бути адресоване кожному конкретному студенту. Активність студента в обговоренні лекції та його знання матеріалу має бути відзначено оцінкою на відповідному практичному занятті чи в якийсь інший спосіб. Це буде доброю мотивацією. Тобто лектор має педагогічно вміло зорганізувати активне засвоєння матеріалу лекції. Зрозуміло, що питання лектора мають стимулювати студентів до логічного та евристичного мислення. Можливі й інші варіанти. Це не принципово. Питання в іншому. Замінити пасивне сприйняття інформації на лекції на активний творчий процес пізнання.
Аналогічним чином можуть проводити практичні заняття. Скажімо, рекомендується двом студентам прописати лікування одного й того ж гіпотетичного хворого, в якого наявні ті чи інші супутні захворювання. До того ж кожному з них необхідно вказати на помилки, які, на його погляд, були в діях колеги. Зрозуміло, що наявність протоколів лікування обмежує рамки такої дискусії, але не нівелює її. Зокрема, можна розібрати питання, чому протокол у цьому випадку передбачає саме цей алгоритм і тактику лікування. Важливим є, щоб на занятті замість перевірки здатності до запам’ятовування переходили до розвитку у студентів логічного та евристичного мислення. На заняттях з інших предметів, де немає необхідності керуватися протоколами лікування, можливостей для реалізації таких підходів до навчального процесу ще більше. Наприклад, на гігієні праці можна запропонувати студентам представити своє альтернативне рішення проблеми профілактики пневмоконіозів в електрозварників, які працюють у закритих приміщеннях.
Часто можна почути таку думку. Медичного працівника неможливо підготовити без його безпосереднього контакту на занятті з хворим. Так, зараз це в багатьох випадках неможливо. Але це не означає, що взагалі неможливо. Проаргументую на таких прикладах. Усіх студентів на заняттях з хірургії з давніх часів водили та водять на операції. Тобто понад триста студентів курсу групами по 12-14 осіб неодноразово приходять в операційну, щоб, стоячи за спинами операційної бригади, по суті, нічого не бачити, а лише забруднювати своїм диханням повітря в операційній. Більше того, більшість з них (майже 90 %) ніколи хірургами й не будуть. Тепер сучасні технології дають можливість студентам дистанційно бачити операційне поле не гірше, ніж оперувальному хірургу, йому не заважати та не забруднювати операційну. Дистанційно не лише із сусідньої кімнати, але й з іншої країни. Не варто забувати також про симуляційні центри, де студенти після того, як отримають і продемонструють високі теоретичні знання, будуть відпрацьовувати та складати практичні навички. Хоча це тимчасове явище. Так чи інакше функція втручання в організм буде доручена штучному інтелекту без нервів і схильністю до стресів та відповідно до помилок на цьому тлі. Тому вже зараз головним питанням є не куди ближче їхати отримувати освіту, а якими засобами її надають і де краще її надають. І наш університет має такий потенціал.
Часто запитують, який буде з нього лікар, якщо він не бачив хворого? То тоді доречним буде й інше питання. Який з нього є лікар, якщо він лікує хворого за допомогою телемедицини й навіть оперує хворих на другому кінці планети за допомогою роботів?
Епоха лікаря з фонендоскопом і похідною аптечкою завершується. І чим раніше це збагнемо, тим більше в нас шансів стати лідерами. Звісно, ми ще далекі від усього цього й наші методологічні підходи до навчального процесу теж не тішать. І коли чуємо нарікання, що дистанційне навчання погіршило рівень підготовки, то маємо зрозуміти, що винна не форма навчання, а ставлення до неї. І якщо заняття проводять таким чином, що на екрані лише аватари, а студенти в цей час у кращому випадку сидять у кав’ярні з мобільними телефонами та край вуха слухають викладача, то проблема не в цифрових технологіях.
Але повернемося до можливих підходів до дистанційного навчання. На старших курсах, де є циклова система, доцільно було б завершувати цикл студентськими рефератами за темами пройденого циклу, в яких вони мають викласти власне бачення проблеми. Реферат підлягає обговоренню студентами групи, де, крім питань до доповідача, можуть висловлюватися інші, альтернативні точки зору. Власне кажучи, існує багато методологічних підходів для розвитку у студентів креативності. На кафедрі гігієни та екології на 6 курсі такі семінарські заняття вже проводять і, як показують спостереження, є досить ефективними. Більше того, не лише студенти, а й викладачі на таких заняттях час від часу отримують нові знання з тих чи інших питань. Студентам дозволяється в рамках тематики циклу занять самостійно вибирати таку тему, яка має для нього особливий інтерес. Скажімо, студенти, які мають дітей, вибирають тему «Гігієнічні вимоги до харчування малюків», а майбутні хірурги – «Шкідливі та несприятливі умови праці хірургів, та профілактика професійних захворювань».
Висловлю ще одну думку. Очевидно всім відомі ситуації, коли один студент ледь не напам’ять знає матеріал, але губиться, коли йому доводиться застосовувати власні знання, особливо в нестандартних ситуаціях, а інший студент, який не проявляє особливих знань, все ж якось знаходить рішення проблеми. І часто так трапляється, що такі студенти стають з часом кращими фахівцями, ніж студенти з енциклопедичними знаннями. В Європі, США та інших економічно розвинених країнах давно вже існує такий критерій оцінки професіоналізму – не важливо, що знаєш, важливо, що вмієш. Креативність – ось що нині є мірилом цінності фахівця. І це лише початок. Штучний інтелект уже зробив свої перші кроки. Тепер хід за нами, людьми.
Нам, зокрема, очевидно розпочинати власний перший крок потрібно не лише з рівня професійної та педагогічної підготовки викладачів (що робимо й зараз), а з розвитку в них креативних якостей, формування нового розуміння пізнавального процесу.
Можливо, хтось скаже, що все це авторські фантазії помножені на помилкові судження. Можливо. Але їм варто було б згадати, що фантазія – це риса притаманна лише людині, а тому принаймні в них немає підстав підозрювати, що замість автора цю статтю написав штучний інтелект. Здатність помилятися – це також риса притаманна (на щастя) лише людському інтелекту й до того ж – не найгірша. Якби Флемінг помилково не залишив брудний посуд, а Рентген – радіоактивний елемент на захищеній від світла фотопластинці, скільки б людей загинуло від інфекцій та неправильних діагнозів! Тож фантазуйте й не бійтеся помилятися (в рамках розумного, хоча хто знає, де вони).
Микола КАШУБА,
завідувач кафедри
загальної гігієни та екології ТНМУ, професор