Цього разу до нашої рубрики «Вітальня» ми запросили професорку кафедри громадського здоров’я та управління охороною здоров’я ТНМУ ім. Івана Горбачевського, доктора медичних наук Наталію Олександрівну Теренду. В її науковому доробку – 106 друкованих праць, зокрема й у наукометричній базі SCOPUS, два інформаційні листи. З 2005 року вона виконує обов’язки відповідального секретаря журналу «Вісник соціальної гігієни та організації охорони здоров’я України». І хоча спілкуватися через карантин нам довелося за допомогою Скайп-зв’язку, розмова вийшла теплою та задушевною. Сама ж пані Наталія – відверта, щира, залюблена у свою професію.
«Батьки огорнули мене такою любов’ю, що стала імунітетом на все життя»
– Усі, хто навідується на гостину до нашої «Вітальні», з радістю розповідають про власні дитячі та юнацькі роки, бо це найяскравіша сторінка їхнього життя, коли батьки були молодими, а дерева здавалися такими великими. Які ваші найпам’ятніші спогади дитинства, Наталю Олександрівно?
– Усі дитячі спогади гріють душу, бо там мої батьки, дідусі та бабусі й безтурботне радісне життя. Мої перші роки пов’язані з містом Бучач, яке славиться своєю історією. Там творив свої неперевершені скульптури Пінзель, народилися видавець і книгознавець Йосип Кнепель, письменник, лауреат Нобелівської премії Шмуел-Йосеф Агнон та інші видатні особистості, про яких я зараз багато читаю та дізнаюся чимало нового. Практично не пам’ятаю цього періоду свого життя, але відчуваю ту незриму причетність до славної історії міста, з якого вийшла у світ.
Згодом ми повернулися на малу батьківщину моєї матері – у містечко Скалат, де я нині мешкаю зі своєю сім’єю. Батьки огорнули мене такою любов’ю, що стала імунітетом на все життя. Бо коли зринає в пам’яті образ мами, то з’являється якесь невимовне тепло, що гріє на наповнює душу. Батька я не дуже пригадую, лише окремими уривками, він пішов з життя, коли мені було лише шість років. Його сім’ю, де виховувалося ще дві сестрички, не оминула гірка доля мільйонів родин, які зазнали сталінських репресій. Разом з матір’ю та сестрами тата шістнадцятилітнім хлопчиною вивезли в Челябінську область і в такому юному віці змусили працювати на шахтах. Щоправда, доля всміхнулася-таки – й він повернувся до наших країв, здобув вищу освіту в Львівському політехнічному інституті, а згодом працював інженером. Його ж батька, мого дідуся, незважаючи на те, що всю Другу світову воював, дійшов з перемогою аж до Берліна, звинуватили за зв’язок з УПА й засудили на десять років без права листування. Свою голову він поклав за волю України, але де його останнє місце спочинку й донині невідомо. Коли архіви колишнього КДБ стали більш доступними, ми з мамою намагалися віднайти хоча б якусь інформацію про діда, але безуспішно.
Друга гілка генеалогічного дерева – родина моєї мами. Коли зайти у Вікіпедію, то можна побачити відомості про двох братів – Івана та Семена Кивелюків, які народилися в селі Княжий Кут, нині це частина Скалата. Це – мої прадіди. Іван – доктор права, закінчив Львівський університет, був суддею в Тернополі та містечках теперішньої Тернопільщини. На початку Першої світової війни він переїхав до Відня, працював в українській культурній раді, але 1915 року повернувся в місто, що стало рідним, – Львів, тривалий час був головою товариства «Просвіта». Семен був відомим лікарем, членом Українського лікарського товариства, щоправда, у Вікіпедії немає жодних відомостей про їхню сестру, яка є моєю прабабусею, її звали Францішка Кивелюк. У неї польське ім’я, але його вибір не випадковий, він пов’язаний з родинними традиціями. Незважаючи на те, що брати відстоювали українську державність, на рівні сімейних стосунків ворожнечі між українцями та поляками не було. Більше того, всі шлюби в родині були змішаними, і коли чоловік в родині був українцем, то хлопчику давали українське, а якщо дружина полька, то новонародженій дівчинці – польське ім’я. Відтак і вийшло, що моя прабабуся стала полькою, а два її брати – українцями. Брати рано перебралися до Львова й не часто згадували про рідну сестру, навіть дещо віддалилися, бо, очевидно, не хотіли, щоб вона постраждала від їхньої політичної діяльності, адже відомо, що Іван був на деякий час ув’язнений польською владою. Щодо моєї прабабусі Францішки, то в освіті вона від братів не відставала, закінчила Скалатську гімназію й була достатньо ерудованою та емансипованою жінкою тих часів.
– Тепер стає зрозумілим, чому ви обрали саме медицину?
– Так. Відповідь, напевне, криється в генетичному вимірі, бо спочатку цю професію від дідуся Семена успадкувала моя мама – Ізидора Дмитрівна, яка 1960 року закінчила Чернівецький медичний інститут. До речі, перші уроки лікарської майстерності – саме від неї, а вона навчила мене найголовнішої премудрості – спілкування з пацієнтом. Маленькою, як і всі діти, любила бувати в мами на роботі, спочатку тільки спостерігала. Згодом, коли підросла, мама розповідала мені про хвороби, пацієнтів. Пригадаю, як вона завжди казала, що людям потрібно більше давати інформації про їхні хвороби. Недужий, який знатиме про перебіг, наслідки свого захворювання, більше піклуватиметься про себе, а це допоможе запобігти ускладненню. Хіба не так? Вже згодом, коли я сама стала лікарем, зрозуміла, що мама пропагувала основи профілактичної медицини, яка є актуальною в усьому світі й чого нам так важко досягти. Деякі намистинки маминих постулатів я згодом використала навіть у своїй докторській дисертації. Отож цілком свідомо та самостійно я обрала цей шлях, хоча мама й перепитувала, чи не мрію про інший фах. Утім, мене цікавила та вабила лише медицина.
«В інституті панував дух зацікавленості, новизни, творчої активності»
– Вступити до університету в ті роки було важко?
– Певна річ, але я мала «перепустку» – закінчила школу із золотою медаллю, отож склала один вступний іспит і стала студенткою Тернопільського медичного університету. Питання про інші міста не стояло, бо Тернопіль був найближче від дому, то чого їхати невідомо куди. Та й про інститут завжди лунала гарна слава, з усіх куточків колишнього Союзу приїздили навчатися, тому інший варіант навіть не розглядала. Йшов 1986 рік. Кажуть, що то були часи «застою» в усіх сферах. Але ми цього не відчували, бо в інституті панував дух зацікавленості, новизни, творчої активності, в основу навчання було закладено уміння логічно мислити, аналізувати, те, чого так бракує нинішній медицині.
Ці роки згадую нині з великою приємністю. Навчалася я у десятій групі, де була однією з наймолодших. Авторитетами, крім, звісно, викладачів, стали наші хлопці – один з них був ліквідатором на Чорнобильській аварії, безпосередньо в епіцентрі подій, другий – колишній «афганець» і третій також вступив до нашого інституту після чинної служби. Вони стали для нас своєрідними наставниками, людьми, які пройшли важку школу життя та побачили світ не в кращих його проявах. Хлопці неохоче розповідали про свій минулий досвід, а ми відчували, що печальний слід від того життя нікуди не зник.
Навчалася я добре, можна сказати, навіть успішно, бо мала лише вісім «четвірок» за всі роки й закінчила інститут з відзнакою. Чомусь найбільше запам’яталися лекції з історії медицини, які в нас читав доцент Георгій Гаврилович Конопелько. Тоді мені навіть на думку не спадало, що першою дисципліною, яку я викладатиму в університеті, стане саме історія медицини. Лекції доцента Г.Г. Конопелька настільки відклалися у пам’яті, що згодом стали мені великою підмогою. Під час нашого навчання в інституті часто змінювалися методики викладання: було звичайне академічне навчання, згодом, очевидно для мотивації студентів, вигадали такий метод, як складання іспиту «автоматом» на основі поточних відмінних оцінок упродовж семестру. Доволі сміливим експериментом стала й інновація щодо вільного відвідування лекцій. Згадалося, як одного разу зі мною трапився дуже курйозний випадок під час зимової сесії. Про сучасні засоби комунікації ніхто тоді й гадки не мав, оголосили час і дату іспиту з офтальмології, який мав відбуватися на території другої міської лікарні, та й усе. Я зазвичай готувалася вдома, у Скалаті, отож, як годиться, в назначений термін, а це, пригадую, було в неділю, приїхала до Тернополя. Відчинила двері до аудиторії, а там – ні викладача, ні студентів. Спробувала зателефонувати на кафедру. З іншого кінця дроту повідомили, що іспит перенесли до обласної лікарні. Я швиденько на тролейбус й до «обласної», але все-таки запізнилася. Втім, з огляду на ситуацію, мені все ж дозволили складати іспит і я «на адреналіні» за півгодини виконала всі письмові завдання. Коли ж зібралася зі своїм аркушем відповідей до столу викладача, то побачила, що увесь потік ще пише. Звісно, пригальмувала й третьою чи четвертою понесла відповіді викладачеві, щоб не привертати до себе увагу.
Роки навчання в інституті – не забути. Я мала щастя здобувати знання у викладачів, які вчили нас багатьом речам, зокрема клінічному мисленню. Пригадую викладача кафедри анатомії Віталія Зіновійовича Сікору, який доволі вимогливо ставився до студентів, але з роками зрозуміла, що це і є ті фундаментальні знання, які з тобою на все життя. Про лекції свого наставника Миколи Івановича Шведа згадую завжди з особливим пієтетом, згодом він став керівником моїх наукових робіт.
«Перші уроки лікарської майстерності – від мами»
– Де довелося проходити свої перші університети? Яку спеціалізацію згодом обрали?
– У рідному Скалаті разом з одногрупниками проходила і медсестринську, а згодом і лікарську практику. Як не дивно, моєю наставницею стала мама, хоча й були викладачі з університету, але практичні лікарі нас багато чому навчили. Щодо спеціалізації, то моя мама була терапевтинею й мені припала до душі ця робота. Але починаючи з першого курсу, мене завжди цікавив той розділ, який я називаю «ефектна» медицина, це невідкладна медична допомога, реанімація, коли одразу можна побачити результат власної праці. Коли після інституту я кілька років працювала у Скалатській лікарні, де не була передбачена реанімація, а невідкладну допомогу надавали у терапевтичному відділенні, для мене такий варіант був цілком прийнятний. Це фактично було поєднання двох спеціальностей – внутрішньої медицини та невідкладної або екстреної, як нині її називають.
У ті часи в нас був усний цикл інтернатури з внутрішньої медицини та вперше відкрили навчання в магістратурі й мене члени вченої ради рекомендували туди на навчання. Я провчилася кілька місяців в інтернатурі, успішно склала іспити й вступила до магістратури з внутрішньої медицини на кафедру факультетської терапії, яку очолював професор Микола Іванович Швед. За два роки захистила магістерську роботу, яка була пов’язана з вивченням антигенів до вірусного гепатиту В, зокрема, їх впливу на перебіг захворювань сполучної тканини. Тут відбулося таке цікаве поєднання двох суміжних наук – внутрішньої медицини та інфекційних хвороб. В той час я почала спілкуватися з професором Михайлом Антоновичем Андрейчиним, мені завжди подобалися його лекції, це було щасливим квитком отримати такого наставника. Так я стала першим магістром нашого університету, про що маю диплом під першим номером. Згодом мені запропонували навчатися в аспірантурі знову ж таки на кафедрі факультетської терапії й моя тема кандидатської дисертації була продовженням магістерської. Навчатися на очному циклі мені довелося недовго, через хворобу мами перевелася на заочне навчання й одночасно стала до практичної роботи у Скалатській номерній лікарні, до слова, на мамине місце. Ноги її вже не слухалися, спочатку вона ще потрохи пересувалася, а потім зовсім злягла, втім, хвороба не завадила нам активно спілкуватися. Це була її рідна дільниця й пацієнти також. Вона могла годинами розповідати про кожного з них, хронічні та набуті недуги, хвороби батьків і дітей. Коли ж я ішла на виклик, а потім забігала додому, щоб матусі щось подати чи принести, то вона завжди цікавилася, до кого йду, давала поради, на що маю звернути увагу. І це була найкраща, мамина школа, яка допомагала мені долати непрості будні сімейної медицини.
Коли я працювала на дільниці, нам дозволяли вести кількох хворих у терапевтичному відділенні. Пригадую, як одного разу, саме коли завідувачка пішла у відпустку й я залишилася сама, до нас скерували чи не десяток хворих, що траплялося доволі нечасто. Один з пацієнтів був у дуже важкому стані, в чоловіка трапився вже третій інфаркт, а в нашій лікарні реанімації ж не передбачено. Викликала фахівців по санавіації з Тернопільської обласної лікарні, а сама думаю, як протриматися. Годину надавала хворому невідкладну допомогу й таки змогла дочекатися приїзду фахівців. Чоловік вижив і був вдячний мені за допомогу, а для мене це стало першим бойовим хрещенням та перемогою, бо врятувала людині життя. Взагалі ж 1990-і роки були дуже складними, зубожіння населення призвело до того, що люди не могли навіть у невідкладних ситуаціях купити ліки. Пригадую, як носила із собою валізу, де завжди був «реанімаційний» набір, куплений власним коштом, з кількома ампулами препаратів і піґулок для надання невідкладної допомоги. Невідкладних же випадків у моєму житті було чимало. Траплялися летальні ситуації, до яких я так і не змогла звикнути, але там, очевидно, вже правлять вищі закони, де на одній лінії поруч – життя та смерть, а ти десь посередині, знаєте, такий посередник між світами. Ми не завжди про це й замислюємося, що в пацієнта за плечима свій кармічний вантаж, борги, неспокутані гріхи, нечиста совість, і вперто намагаємося повернути його до життя. Лікарська професія перебуває десь на межі цих етичних норм і стосунків. Пригадалася з цього приводу бабуся, яку я реанімувала, а вона, розплющивши очі, мене й запитує: «Навіщо повернули мене до життя? Мені було там так добре». І не вір після цього в містику.
Але повернімося до більш реального. Мабуть, керівництво лікарні запримітило мої організаційні здібності й 1999 року я отримала посаду заступника головного лікаря. Водночас працювала над кандидатською дисертацією. Цього ж року в лікарні зустріла свою долю – майбутнього чоловіка.
– Він був вашим пацієнтом?
– Майже так, бо насправді «захворів», аби познайомитися зі мною, казав, що серце прихопило. Завжди пам’ятатиму цю дату, адже то було 8 Березня, а отже, чи не найкращий привід, аби подарувати квіти та ще й пачку цукерок. Так відбулося наше знайомство, яке переросло в щось більше. Не можу сказати, що це кохання з першого погляду, бо він поступово завойовував моє серце. Після роботи ми чи не щодня зустрічалися, він працював ветеринарним лікарем, отож були теми для цікавого спілкування. Мене приваблювала така головна його риса, як надійність. Інколи кажуть про людину, що можна йти з нею в розвідку, бо ніколи не підведе. Таким був мій обранець. 2000 року я народила нашого сина, а 2001-го йому виповнився рік і мені потрібно було їхати до Івано-Франківська на захист кандидатської дисертації. Я залишила однорічну дитину на чоловіка ні на хвилину не сумніваючись, що він дасть тому раду, а сама, як кажуть, поїхала робити кар’єру.
«Організація охорони здоров’я мене завжди приваблювала»
– З кандидатською впоралися? Чи не важко було з маленькою дитиною та ще науку вперед рухати?
– Десь глибоко в мені живе той науковий інтерес, якому ніщо не стане на заваді. Щоправда, я ще до народження сина встигла виконати більшу частину моєї дисертації, а її апробація пройшла, коли я вже була на останніх місяцях вагітності. Кандидатська була продовженням магістерської роботи й багато допоміг у тому, щоб вона побачила світ, мій наставник – професор Микола Іванович Швед. Її тема була пов’язана знову ж таки з інфекційними хворобами, багато досліджень проводили на кафедрі інфекційних хвороб за підтримки професора Михайла Антоновича Андрейчина. Вивчала, як впливає перенесений вірусний гепатит на перебіг хвороб сполучної тканини. «Революційним» у цій темі було те, що я використовувала магнітно-лазерну терапію в лікуванні цих пацієнтів і вона справляла доволі позитивний ефект. Адже раніше не так часто використовували такі методи фізіотерапевтичного впливу, як магнітно-лазерне лікування, а, як з’ясувалося, воно чинить імуномоделюючу дію на організм, в чому, власне, й полягає лікувальний ефект. Так вдалося досягти основної мети – зменшити розвиток ускладнень, які часто призводять до інвалідизації пацієнтів.
– Але наразі ви працюєте на кафедрі громадського здоров’я та управління охорони здоров’я ТНМУ. Як трапилося, що кардинально змінили напрямок наукової діяльності?
– Організація охорони здоров’я мене завжди приваблювала, ще в часи коли я працювала заступником головного лікаря у Скалатській лікарні. На кафедру ж потрапила з легкої руки професора Михайла Антоновича Андрейчина, який свого часу був проректором з наукової роботи нашого університету. Він мене й запросив викладати на кафедру соціальної медицини та організації охорони здоров’я з медичною статистикою, так вона тоді називалася. Тоді, а було це 2002 року, кафедрою керував професор Олександр Макарович Голяченко.
– Студенти з великим задоволенням ідуть до вас на заняття. Як вдається вам вдихнути життя в таку цілком теоретичну дисципліну?
– Завжди намагаюся викласти студентам якусь тему дещо з іншого ракурсу: не акцентуючи увагу на цифрах, датах, а з позиції сучасної людини, демонструючи, що важливого дійшло до нас з кожного історичного періоду. Скажімо, у Стародавньому Китаї навчилися вимірювати пульс, збирати анамнез – і донині ці процедури актуальні. В кожному історичному періоді знаходяться якість цікаві винаходи, адже кожна епоха залишила щось корисне для нас. Я не вимагаю від студентів знання конкретних історичних дат, важливо, щоб вони орієнтувалися в періодах, але ті винаходи, які вплинули на подальший розвиток медицини, вважаю, корисно знати кожному лікареві. Дуже важливо також навчити майбутніх лікарів розуміти цифри, бо за кожною з них – чиїсь долі, важливі випадки, пацієнти. Кожну, навіть найменшу цифру, лікар повинен вміти інтерпретувати, а щоб студентам було цікаво цю статистику освоювати, намагаюся пояснити її на конкретних прикладах. Скажімо, наразі маємо пандемію коронавірусної інфекції. Для звичайної пересічної людини про що говорять цифри у стрічці новин? Кількість захворілих чи тих, хто одужав. Майбутній же лікар може з упевненістю сказати, на основі яких статистичних даних у нас, наприклад, запровадили зонування, ввели карантин тощо. Взагалі ж цифри у медицині відіграють дуже важливу роль, вони можуть змінювати ракурс історії, впливати на політичні рішення, життя певних людей. Отож медик повинен уміти «зчитувати» зі статистичних даних правильну інформацію, а не борсатися в ній, як у снігових сувоях. Третя складова – це добрі знання з організації охорони здоров’я, бо якщо нинішній студент у майбутньому не знатиме, куди скерувати пацієнта так, аби йому вчасно надали допомогу, то це загроза життю людини. Якщо на інших кафедрах навчають, як лікувати пацієнта, що, поза сумнівом, дуже важливо, то на нашій студенти освоюють, як правильно оформлювати медичну документацію. І це також має неабияке значення, бо це не просто папірець, а документ, за який лікар несе юридичну відповідальність. Тривалий час у нашій медичні галузі проводять реформування, щоправда, не завжди ці перетворення несуть очікувані результати, але студенти-медики повинні знати, чому, власне, приймають такі рішення, і це теж частина діяльності нашої кафедри.
– Як і ваша докторська дисертація, яку присвятили кафедральній тематиці? Що досліджували?
– Тема моєї роботи стосувалася організації надання допомоги пацієнтам з інфарктом міокарда. Я створила рекомендації для сімейного лікаря, який курує своїх декларантів саме з гіпертонічною хворобою, для запобігання випадків інфаркту міокарда. Інформаційні листи з моїми рекомендаціями були розіслані в управління охорони здоров’я по всій Україні. Тобто практична охорона здоров’я отримала таку інформацію, яку вони наразі вже можуть впроваджувати у власну практику. Також розробила алгоритм оптимального лікування цієї патології, саме цьому й була присвячена моя докторська. Є моменти, які стосуються й плану дій пацієнта з хронічною гіпертензією, який теж повинен знати, що йому робити у випадку болю за грудиною, інших ознак інфаркту міокарда. Вважаю, що люди теж мають нести відповідальність за власне здоров’я, а для цього потрібні знання, певна поінформованість. Особливо важливу роль у цій ситуації відіграє час, те шестигодинне терапевтичне вікно, в яке хворий має «увійти», аби не допустити ускладнень. Врахувала також і суто «комерційний» чинник, про який повинні знати пацієнти, бо держава виділяє кошти на стентування хворим з інфарктом міокарда, але лише в перші шість годин після серцевих подій. Отож ідея, яку я намагалася донести в своїй роботі, – це організація вчасної меддопомоги хворим з інфарктом міокарда, з мінімальними фінансовими затратами для пацієнта та уникненням значимих ризиків для здоров’я.
2019 року вперше було прийнято на навчання до нашого університету магістрів за програмою громадського здоров’я, в її акредитації я також брала участь. Мене призначили гарантом цієї освітньої програми, і відбувається вона за сприяння адміністрації нашого університету, зокрема, професора Аркадія Гавриловича Шульгая та професора Тімо Ульріхса, який 2019 року відвідав наш університет. З того часу триває плідна співпраця нашої кафедри з Акконським гуманітарним університетом (Берлін), ми вже провели два симпозіуми з громадського здоров’я, отож, як відаєте, тема ця актуальна у світі й у нас набирає обертів.
«Вишиття – це заняття для душі, той простір творчості, де я можу вилити всі свої відчуття»
– Варто, напевне, серед здобутків згадати ваше головне досягнення. Ви виростили чудового сина, який також вже є продовжувачем вашої сімейної династії?
– Мій син Олександр навчається на четвертому курсі медичного факультету нашого університету, він лише на початку цього шляху. Щоправда, старт узяв непоганий, визнаний нещодавно найкращим студентом року ТНМУ в номінації «За вагомі досягнення в науковій роботі». Як кожна мати, тішуся досягненням своєї дитини та бажаю йому подальших успішних злетів. Звісно, намагаюся тримати руку на пульсі подій, інколи щось підкажу, подискутувати ми теж можемо. Він ще у школі дуже цікавився біологією, неодноразово був призером обласних олімпіад, а наразі займається науковою роботою на кількох кафедрах нашого університету. Нещодавно успішно пройшов конкурс і став експертом для проведення акредитацій освітніх програм Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти.
– Якщо знаходиться вільна хвилина, чим любите займатися, що найбільше до душі?
– Ще коли була школяркою, батьки віддали мене до музичної школи й я закінчила її по класу фортепіано. Піаністкою не стала, а от любов до музики залишилася на все життя, як і піаніно, яке придбали для мене. Коли виникає потреба, сідаю за інструмент і награю улюблені музичні твори. Серед моїх фаворитів – Кальман, Моцарт, Шопен, Штраус. Як кожна українська жінка, цікавлюся вишивкою, люблю з ниток щось вив’язати до гардеробу. Торік вишила невеличку ікону бісером. А у власноруч вишитій блузі пішла на вручення диплома доктора наук. Хоча, певна річ, вишиття – це заняття більше для душі, це той простір для творчості, де я можу вилити всі свої відчуття.
Коли матеріал готувався до друку, надійшла радісна новина – рішенням Атестаційної колегії МОН Україні Наталії Олександрівні присвоєно вчене звання професорки кафедри громадського здоров’я та управління охороною здоров’я. Вітаємо її з цією подією, бажаємо творчого натхнення, нових успішних проєктів, талановитих студентів та всіляких гараздів.
Лариса ЛУКАЩУК