Доцент кафедри дитячих хвороб з дитячою хірургією Тернопільського національного університету ім. Івана Горбачевського Ігор Крицький ось уже майже 30 років успішно працює дитячим хірургом. Каже, що про дитячу хірургію взагалі ніколи не мріяв. Але коли доля подарувала шанс спробувати себе в цій царині, не відмовився. З року в рік опановував новий напрям, вчився у найкращих хірургів, здобував знання та шліфував майстерність. Наразі ж переконаний, що саме в дитячій хірургії він зреалізував свою мрію й власний професійний потенціал.
Любов до техніки передалася від батька
– На мій погляд, дитяча хірургія чи не найскладніший напрям у педіатрії. Ігорю Орестовичу, це так?
– З точки зору хірурга, якому доводилося оперувати й дорослих, можу сказати, що з дітьми працювати легше в тому сенсі, що їхній організм ще не обтяжений супутньою патологією, тобто немає такого букету хвороб, як у людей старшого віку. Мені доводилося оперувати дорослих пацієнтів з ожирінням третього ступеня й діставатися до внутрішніх органів там доволі таки проблематично. Дитяча ж хірургія більш вдячна в тому, що діти одужують набагато швидше. З погляду психології дещо важче, бо ми спочатку робимо боляче, аби потім стало краще, але ж діти цього не розуміють. Тому важливо спершу налагоджувати комунікацію з батьками, щоб лікування дитини йшло краще. Довіра до лікаря саме з цього й розпочинається. Коли є взаєморозуміння з мамою, батьком, то прогнози на швидше одужання оптимістичніші.
– Ми торкнулися теми « батьків і дітей». Які ж були у вас батьки? В якій родині народилися, де?
– Я корінний тернополянин. Мама Галина Василівна працювала в громадському харчуванні директоркою «Вареничної», що в радянські часи знаходилася в центрі міста, а згодом ресторану «Європа». Батько Орест Петрович – інженер за фахом, був керівником підприємства «Мін-буд», що у с. Біла. Взагалі ж у нього була дуже непроста сімейна історія. Його батьків репресували та вислали до Сибіру. 1953 року, після смерті Сталіна, вони з Томської області повернулися до Тернополя. Але до рідного обійстя не потрапили – добротний будинок у центрі міста, поруч Тернопільського ставу, конфіскували й донині не повернули. Вже за незалежної України батьків мого тата та його реабілітували, але ця рана не загоїлася впродовж усього їхнього життя.
– Що у вас – від мами, а що – від тата?
– Деякі риси характеру – від мами, а щось перейшло й від тата. Батьки були надзвичайно добрими, дружними. Мама мене дуже сильно любила й завжди хотіла чимось потішити, наприклад, купити щось, але так, щоб тато не знав. «Лише татові не кажи», завжди примовляла. Я не гадаю, що татові було шкода для мене якусь річ, радше так позначилися на його характері роки, проведені в російській неволі. Якщо мама була за характером доброю, спокійною, то тато «тримав дисципліну», принаймні лірики в його вихованні не було. Він дуже зрідка розповідав щось з того «томського періоду», але так пророче зазвучали останніми роками його слова: «Не вір москалеві!». Як би він зараз був живий, то, напевне, не дуже й здивувався б, що московити пішли на нас війною.
Батько від природи мав любов до всілякої техніки, і мені, очевидно, це передалося. Я завжди біля нього прилаштовувався, коли він ремонтував автомобіль, мене це захоплювало. Технічні навички потім згодилися в моїй професійній діяльності, особливо, коли останніми роками почали працювати з лапароскопічними методиками. Вдома теж люблю майструвати, ремонтувати щось. Коли потрапляє до рук зламана техніка, то мені цікаво розібрати її, подивитися, як там усе облаштовано, й дати друге життя.
– До науки батьки змушували чи вам було цікаво вчитися? Які дисципліни були улюбленими?
– Спочатку я навчався в школі № 15, а згодом мене перевели до сімнадцятої. Там мені дуже сподобалося, бо панувала демократична атмосфера, що йшла від директора, а керував в ті часи школою світлої пам’яті Василь Дмитрович Лазарчук. Ми його просто обожнювали. Не так часто випускники на свої зустрічі директора школи запрошують, а ми свого щоразу хотіли бачити. Він завжди повторював, якими гарними учнями ми були та згадував кумедні випадки.
У школі я вчився доволі добре, десь навіть збереглися похвальні листи за відмінне навчання. Взагалі мені подобалося навчатися, мав багато друзів. З Юрком Головком, який теж став хірургом і працює в одному з медичних закладів нашого міста, я й донині підтримую дружні стосунки. З Василем Копчею теж вчилися разом у школі. Зараз він професор кафедри інфекційних хвороб з епідеміологією, шкірними та венеричними хворобами нашого університету. Школа навчила нас умінню дружити, бути в гарних стосунках на тривалі роки.
Був старостою групи
– Як з’явився задум піти в медицину?
– Мій дядько Броніслав Йосипович, брат мого батька, працював на кафедрі стоматології в Київському національному університеті ім. О. Богомольця. Часто з батьками їздив до нього у столицю, а він брав мене із собою у клініку, там я спостерігав, як надають допомогу хворим і мені це дуже подобалося, в думках вже визріло бажання піти в медицину. Але навчатися вирішив у Тернополі. Першого року вступити до Тернопільського медичного інституту не вдалося, тож пішов до армії. Після завершення служби в мене на руках були скерування та рекомендації, іспити склав добре, але ішов «поза конкурсом», так став студентом.
– Чим запам’яталися вам студентські роки?
– Студентські роки – це зараз чудові спогади про людей, які в ті часи були поруч. Мене призначили старостою групи, в нас склалися добрі стосунки, бо нас зблизили спільна праця, навчання, відпочинок. З деякими одногрупниками – Мирославом Вовчком, Ігорем Мазуром, Борисом Чижишиним, Тетяною Медвідь, Андрієм Ничиком і нині підтримую дружні стосунки. Пригадалося, як ми після занять усі дружно йшли в «анатомку», працювали з анатомічним матеріалом, а потім на вечерю у «Стару піцерію» бігли. З «анатомкою» так здружилися, що потім піци могли їсти прямо в анатомічній залі. Наш куратор Казимир Іванович Сухінський організовував нашій групі цікаві подорожі, навіть у студенти нас посвячували у Львові в музеї Леніна, це була поїздка, яка дуже нас зблизила.
З групою побував у багатьох куточках колишнього срср. Сьогодні мої одногрупники досягли чималих професійних висот – хтось став очільником медичного закладу чи адміністратором, хтось просто добрим лікарем, дехто залишив медицину у важкі 1990-і й зайнявся бізнесом, але всі стали гарними добропорядними людьми. Це дуже важливо.
– Хто з викладачів запам’ятався найбільше?
– Кожен наш викладач тоді – це брила, це люди, з яких хотілося брати приклад, навіть бути в чомусь схожим. Були, щоправда, й винятки. Прізвищ наразі озвучувати не буду, але пригадалися слова одного з наших викладачів історії партії: «Той, хто не знає, скільки делегатів було на XIX з’їзді компартії, не може бути лікарем». Скільки студентів тоді постраждали й не змогли отримати дипломи. Між нами навіть чорний гумор ширився, що у нас не медичний інститут, а інститут марксизму-ленінізму, бо складалося враження, що саме ці дисципліни грають першу скрипку в навчанні.
Усі наші викладачі були неймовірними. Спливли у пам’яті лекції Ніни Іванівни Томашової, на які збігалися не лише з інших курсів, але навіть й з інших вишів міста. Хтось приводив своїх друзів чи знайомих, бо це було не з папірця, не по написаному й дуже захопливо. Це була незрівнянна лекторка, викладачка, жінка. Її лекції захоплювали своєю насиченістю, життєвими прикладами, вона мудро та дуже делікатно відкривала нам ті сторони життя, зокрема й сексуального, про які в ті часи воліли радше не говорити. Вона знала незліченну кількість стародавніх притч, оповідок, які дуже влучно підбирала до теми. Кожна її лекція завершувалася оплесками.
Цікаво також відбувалися заняття з хірургії, яку я потім, власне, й обрав. Моїм викладачем та учителем був Михайло Олександрович Ляпіс, професор, завідувач кафедри загальної хірургії, людина з великої літери та науковий керівник моєї майбутньої кандидатської дисертації.
«Першим інструментом, який взяв до рук, була ручка»
– Коли прийшло рішення стати хірургом?
– Часто на старших курсах приходив в першу міську лікарню, де базувалася кафедра шпитальної хірургії, там була як хірургія, так і ортопедія. Головний лікар Валерій Павлович Яцюта, незважаючи на посаду, часто чергував у приймальному відділенні. Там саме й минули мої перші університети. Першим інструментом, який взяв до рук, була ручка. Так, так, бо спочатку треба все ретельно занотувати, навчитися писати історії хвороб, оглядати хворого, а лише згодом вже дозволяли брати участь в асистенції й то не завжди першим асистентом. Це я до того, що шлях в хірургію доволі довгий та не простий, іноді більше десяти років треба, щоб стати фахівцем.
– Ви відразу планували йти в дитячу хірургію?
– Ні, спочатку мене захопила «судинка». В обласній лікарні судинне відділення очолював Віталій Андрійович Надал, батько нашого міського голови, який фактично був моїм наставником. Ми разом оперували пацієнтів, яким я потім робив перев’язки, проводив лікування й це була така школа хірургічної майстерності! А ще під час інтернатури моїм наставником був Анатолій Дмитрович Беденюк, під керівництвом якого я провів свою першу лапаротомію.
Коли ж закінчив інститут, то місце хірурга в Тернополі тоді знайти було складно, от я й пішов у фізкультурний диспансер на посаду хірурга-травматолога. Але здогадуєтеся, яка у фіздиспансері хірургія. Здебільшого обстежували спортсменів, дітей з різних спортивних секцій, це така поліклінічна робота, яка мене не цілком влаштовувала, але ж кращої не було. Коли ж університет очолив Леонід Якимович Ковальчук, а я під його керівництвом проходив інтернатуру, то вирішив до нього звернутися. Знайшлося місце асистента на кафедрі загальної хірургії, що базувалася в першій міській лікарні, але пропрацював там теж недовго. Одного дня викликали мене до ректорського кабінету. «Є місце на кафедрі дитячих хвороб з дитячою хірургією, може спробуєш?», – запропонував Леонід Якимович. Я й не відмовився. Так став асистентом курсу хірургії, який очолював тоді Василь Євгенович Бліхар. Вчився, запозичував досвід. До слова, Василь Євгенович – гарний лектор і блискучий хірург, я часто бував у нього на лекціях. Полюбив свою роботу, полюбив студентів. Вибір багато в чому залежить від нас, але й від того, куди тебе скерує доля. Про дитячу хірургію навіть не мріяв, але вдячний долі, що сталося саме так. Тішуся, бо можу допомагати дітям.
– Свою першу операцію в дитячій лікарні пам’ятаєте?
– З Василем Євгеновичем оперував пахову килу в дитини. Розпочав він, а потім мені доручив продовжити. Дуже важливо, коли наставники не шкодують часу, знань, передають свій досвід молоді, це велика підтримка, бо інакше може зникнути бажання розвиватися.
– Найскладніші моменти пригадуєте?
– Згадалася маленька пацієнтка із задавненим перитонітом унаслідок перфоративного апендициту. Це була довгоочікувана дитинка в батьків, але вони доправили її до лікарні дещо запізно, кілька днів дитина пролежала з болями в животі вдома. Було втрачено багато часу. Тоді на чергуванні був Маркіян Васильович Коновальчук, наш талановитий хірург, який підставив мені своє плече, бо ситуація склалася вкрай складна. Були такі думки, що ми дитину можемо втратити. Втім, як мовиться з Божою допомогою, врятували.
– Що потрібно, аби стати добрим хірургом?
– Вважаю, що кожен зі студентів-медиків, який мріє стати хірургом, повинен мати мотивацію. Велике бажання хотіти цього. Налаштуватися на те, що вчитися доведеться все життя. Розпочати треба зі студентського гуртка. Багато можна почерпнути в наших іноземних колег – стажування в найкращих закордонних клініках, майстерки, зарубіжний досвід, все це лише на користь. А ще потрібно терпіння, бо хірургом одразу не станеш. Якось кажу до одного студента: «Може, в хірургію підеш?». «Ой ні, то треба довго вчитися», – відповів. Хірургія зараз далеко пішла – сучасні інноваційні методики, роботизовані системи, людський чинник дещо нівелюється, але людина має навчитися керувати цією технікою й це справа не одного дня. Я й сам донині вчуся. У нашій хірургічній спільноті понад тисячу учасників з усієї України. Ми один одного підтримуємо, раніше доволі часто зустрічалися. Збиралися в Чернівцях, їздили до колег у Львів, які мають безцінний досвід. Фахівці першого територіального медичного об’єднання зараз попереду й задають тон усій країні. Та й у нашому Тернополі діють курси тематичного вдосконалення міжнародного рівня, лише в Будапешті такі є. Збираються хірурги з різних країн і набувають мануальних навичок, освоюючи нові лапароскопічні методики на експериментальних тваринах. Навчання відбуваються на базі університетського віварію. Зрозуміло, що під час війни організувати такі вишколи не так просто, але є інші навчальні платформи та ресурси.
– Якими внутрішніми якостями повинен володіти хірург?
– Холодний розум і гаряче серце. Це допомагає рятувати життя. Коли трапляються критичні ситуації, то він має врахувати багато чинників і не розгубитися. Але, гадаю, що найкращий лікар – це той, який вміє запобігти хворобі, бо не завжди операція це – вихід, іноді консервативні методи теж дуже дієві. Але якщо операції вже не оминути, то хірург має провести її майстерно та максимально ощадно.
«Позитивної ноти до настрою додають гумористичні твори»
– Як відпочиваєте від напруженої праці?
– Подорожі – моя пристрасть, раніше, ще до великої війни, побував у багатьох столицях світу. Дуже мені подобається Будапешт, я проходив чинну службу в тих краях і раніше двічі чи навіть тричі на рік бував у цьому неймовірному місті. Там стільки цікавих місцин, історичних пам’яток, що можна розглядати нескінченно. Наші Карпати та Закарпаття теж мені до душі, там дуже чудові краєвиди, чисте гірське повітря. Трапляється, що їдемо із сім’єю чи друзями до Яблуниці на Івано-Франківщину, де мешкають мої товариші, спілкуємося, відпочиваємо, ходимо в гори. Це такий релакс для тіла й для душі! Коли є вільна хвилина, то люблю за книжкою провести час. Історична література, сучасні письменники дуже захоплюють, серед них є багато талановитих імен, завжди цікаво, коли захопливий сюжет. Позитивної ноти до настрою додають гумористичні твори, які є також в моїй домашній книгозбірні.
– Ви з дружиною Галиною навчалися в нашому виші, а діти теж медицину обрали?
– У нас один син Тарас і він теж став лікарем, щоправда, хірургія йому чомусь не зайшла, а привабила ендокринологія. Наразі він працює в нашому університеті, доцент кафедри внутрішньої медицини №1 під керівництвом професорки Надії Василівни Пасєчко. Займається сучасними технологіями лікування ендокринних захворювань і я дуже тішуся, що він знайшов себе в цій галузі.
– Нещодавно Тернопіль пережив найжорстокіше з часу повномасштабної війни бомбардування. Чула, що й у вашій лікарні перебувають зараз зранені діти…
– Так. Коли я зранку того жахливого дня дістався лікарні, то у приймальному відділенні вже були діти зі зруйнованих будинків. Онучок колишньої працівниці нашого університету доправили у дуже важкому стані, одна з них мала уламкові поранення, мої колеги-хірурги провели дві операції. Потім одну з дівчаток скерували до Першого територіального медичного об’єднання Львова, але згодом надійшла сумна новина – врятувати дівчинку, на жаль, не вдалося. Є й інші діти з пораненнями, опіковими травмами. На це дуже боляче дивитися, серце крається на шматки. Але ми не віддамо ворогові власні території, за які наші хлопці заплатили життям. Зараз усі маємо психологічну травму, хронічний стрес. А ще люту ненависть до ворога. Вірю, що ми обов’язково вистоїмо, переможемо ненажерливу русню й будемо будувати свою незалежну державу.
– Яка ваша найбільша мрія?
– Вона зараз у всіх одна – щоб нашою Перемогою закінчилася війна. Дуже вірю й сподіваюся, що так і буде, бо ми сильний духом народ.
Лариса ЛУКАЩУК