Є люди, які спонукають замислюватися про важливі речі, шукати сенси й відповіді на непрості питання буття, виходити за рамки повсякденності. Серед таких – Роман Ладика, який гармонійно поєднує у своєму житті гострий розум науковця-фізика й залюбленість у поетичне слово. Понад 30 років викладацької діяльності, кількадесят наукових праць, два наукові винаходи, що апробовані в клінічній медицині, співавторство у створенні десятка підручників і посібників, дві поетичні збірки, чисельні переклади відомих поетів і літературні розвідки – неповний перелік його здобутків, за якими – невтомна допитливість, наполеглива й сумлінна праця, цікавість до світу й людей.
Нещодавно Роману Богдановичу виповнилося 75. Ніколи не гадав, зізнається, що дата ця припаде на воєнний час, коли всі наші помисли будуть зосереджені на тому, аби Україна вистояла й перемогла підступного ворога: «У такі дні люди зазвичай дякують Богові й родині за прожиті роки. Тепер вважаю обов’язковим засвідчити вдячність і шану нашим Збройним Силам».
«Тернопіль – місце моєї сили»
– Усі ми родом з дитинства. Яким було Ваше?
– Мені пощастило народитися в Тернополі, який активно розбудовували після руйнувань Другої світової. Мешкали ми на тодішній вулиці Леніна, тепер – проспект Степана Бандери, недалеко від стадіону. Тепер у це важко повірити, але в 1950-х роках та частина міста була майже околицею. Увесь вільний час проводили з друзями або на стадіоні, або у Старому парку. Годинами грали у футбол й баскетбол, відпрацьовували техніку пасування й забивання голів. Мені добре вдавалися баскетбольні кидки, потім це дозволило навіть грати за збірну області, їздити на змагання в інші міста.
Сім’я наша була дружна, жили усімох – батьки, нас, четверо дітей (маю двох старших братів і молодшу сестру) та бабуся по мамі. Тато шоферував, мама була продавчинею у продуктовому магазині. Батьки нас виховували не так словами, як власним прикладом, удома панували злагода, любов і повага один до одного.
Попри те, що батьки не мали вищої освіти, всі ми вчилися у вишах, доросли до керівних посад. Старший брат Юрій очолював медичні заклади, середульший Орест – конструкторське бюро.
– Фізикою захопилися ще в школі?
– Так, буквально з першого уроку! Нам дуже пощастило зі вчителем. Ярослав Іванович Синишин захопив нас цікавими дослідами, щоб заохотити до вивчення свого предмета. Для мене він став улюбленим і таким залишався аж до випускного. Закінчив школу зі срібною медаллю, тож мав право при вступі складати лише один іспит. Обрав фізичний факультет Львівського університету, склав фізику на «відмінно». Самому тепер не віриться, але тоді побоювався писати твори, не почувався впевнено в царині слів.
– Справді, важко повірити з огляду на Ваш теперішній творчий доробок, членство у Національній спілці письменників України. Можливо, мистецькі нахили мав хтось з родини?
– Двоюрідний брат батька Володимир Гаврилюк мав хист і до малювання, і до віршування, навчався у мистецькій школі Новаківського, відкриттю якої у Львові посприяв митрополит Андрей Шептицький, став відомим поетом, був побратимом Богдана-Ігоря Антонича. Після Другої світової війни стрийко емігрував. Через залізну завісу есересер ми нічого не знали про його подальшу долю. Родинні зв’язки вдалося відновити аж коли Україна стала незалежною. Прикро було дізнатися, що більшість полотен Володимира Гаврилюка були втрачені під час евакуації. Вціліли лише три – «Плебанія», «Натюрморт» і «В колі друзів». Ці картини зберігаються в колекції його гімназійного товариша Миколи Колесси.
– Чим запам’яталися студентські роки?
– Студентом я став у часи так званої хрущовської відлиги, всі предмети нам викладали українською. Жити у Львові, ходити його старовинними вуличками, милуватися архітектурою – це вже було неабиякою насолодою. А ще – театри, музеї, галереї, саме в тому віці, коли формуються естетичні смаки й уподобання. Якраз студентом, до речі, всерйоз захопився літературою. Старостою моєї групи був Юрій Ключковський (у часи Помаранчевої революції це прізвище знатиме вся Україна). Його батько був доцентом філологічного факультету, мав неабиякий вплив на формування наших читацьких смаків. Із рук у руки передавали патріотичні вірші Дмитра Павличка, Василя Симоненка, свіжі випуски журналу «Всесвіт», читали твори нобелівських лауреатів. Найбільше тоді захоплювався романами Ремарка й Гемінґвея.
На фізичному факультеті вчилися переважно хлопці, більшість моїх однокурсників були родом зі Львівщини, тож на вечірках співали лише українські пісні. Спогади про студентські роки досі серед найкращих. Власне, школа й університет, окрім знань, вочевидь, прищепили й любов до викладацтва, сформували необхідні риси й навички, щоб заохочувати до пізнання інших.
– Викладати почали відразу після закінчення університету? Чи не було спокуси залишитися у Львові?
– Ні, спершу відслужив два роки в армії. Ми мали військову кафедру в університеті, отримали звання лейтенантів. Служив на Вінничині, у військах протиповітряної оборони, був командиром взводу.
Ніколи не уявляв свого життя поза Тернополем. Тут – місце моєї сили, місто, що надихає, зцілює та окрилює. Тут народився, тут зустрів своє кохання, тут став батьком і дідусем, реалізувався професійно й творчо – всі найважливіші віхи мого життя пов’язані саме з Тернополем.
«Професія викладача зобов’язує бути у формі»
– Понад тридцять років Вашого життя припадає на викладацьку діяльність. Вас фактично можна вважати засновником кафедри фізики діагностичного та медичного обладнання ТДМУ. Розкажіть про становлення кафедри, її роль у навчанні студентів.
– Варто зазначити, що свою викладацьку діяльність у Тернополі розпочав у політехнічному інституті, який тоді був філією львівського. У медичному почав працювати з 1986 року. Спочатку асистентом, згодом старшим викладачем і доцентом кафедри медичної фізики. Захистив дисертацію на тему «Термоелектричні явища в напівпровідниках при великих теплових потоках». Сучасну кафедру медичної фізики діагностичного та лікувального обладнання було створено 2013 року. Автором ідеї був ректор, член-кореспондент НАМН України, професор Леонід Ковальчук. Колектив кафедри розробив нову експериментальну навчальну програму з медичної фізики діагностичного та лікувального обладнання, організував циклову систему навчання у шістьох тематичних лабораторіях. Для унаочнення будови та принципів роботи діагностичного та лікувального обладнання разом із відділом віртуальних навчальних програм запустили 55 навчальних віртуальних тренажерів, які суттєво активізували та поглибили вивчення дисципліни. Фізичні явища, на базі яких розподілилася відповідна медична апаратура, демонстрували за допомогою лабораторного обладнання, встановленого у тематичних лабораторіях. Новий напрям, який втілив колектив кафедри, був потужним новаторським кроком у вирішенні багатьох питань підготовки спеціалістів медичної галузі.
Упродовж багатьох років спостерігав, як змінюється наше студентство й у ставленні до життя, й до навчання та майбутньої професії. У теперішніх студентів значно більше можливостей для всебічного розвитку, ніж колись мали ми, але й значно більше спокус і речей, що відволікають. Аби знаходити з ними спільну мову, мати авторитет, викладачі не мають права зупинятися на досягнутому, нехтувати їхніми інтересами й захопленнями чи безапеляційно нав’язувати власні погляди. Мусимо бути гнучкими, працювати над собою, як кажуть спортсмени, бути у формі. Це, зрештою, має й позитивну побічну дію – дозволяє довше залишатися й почуватися молодими.
«Я вірю, що спочатку було Слово…»
– В одному зі своїх віршів торкаєтеся біблійного «Спочатку було Слово…». Як і коли поетичне слово почало відігравати величезну роль у Вашому житті?
– Я почав писати вірші досить пізно – у 40 років. Наснагою для римування стало проголошення Незалежності України. Це було величезною радістю для справжніх українців, здійсненою мрією багатьох поколінь. Я тоді був членом Народного руху України, який розпочав утвердження незалежності нашої Батьківщини ще в період горбачовської перебудови. Особливо запам’яталися події студентської революції на граніті в жовтні 1990 року. Наші студенти, на знак солідарності, взяли участь в акції голодування та проведення страйку. На багатотисячному мітингу я виступив з підтримкою їхніх вимог.
Свій перший вірш написав у стані справжньої ейфорії, досі пам’ятаю тодішні відчуття. Своїм хрещеним батьком у літературі можу назвати знаного тернопільського поета Бориса Демківа. Вперше добірку моїх віршів надрукували 1995 року в «Русалці Дністровій». 1997-го побачила світ перша поетична збірка «Ловлю свої надії», 2002-го – друга, «Тріолети». Згодом, за порадою знаного поета й перекладача Петра Тимочка, для покращення техніки віршування почав перекладати поезії російських і польських класиків. Війна кардинально змінила моє ставлення до російської культури, більше не перекладаю з російської та не публікую власних перекладів.
– Маєте якісь ритуали, що додають натхнення?
– Натхнення, як на мене, не приходить на замовлення. Якщо не пишеться – не силую себе. Так чи інакше настає момент, коли рядки самі просяться на папір. Пишу, до речі, завжди ручкою, в цьому я консерватор. Ні на комп’ютері, ні в телефоні вірші не набираю. Інколи спонукає писати радість, інколи – світлий сум або ж якісь важливі події в житті. Коли працював, частіше писалося ввечері й під час відпусток.
– Ви відомі ще й перекладами багатьох відомих поетів, які високо оцінюють літературні критики. Кого перекладаєте тепер?
– Торік вийшла збірка видатної польської поетки, лавреатки Нобелівської премії Віслави Шимборської «Може бути без назви» в моєму перекладі. Зараз працюю з віршами ще одного видатного польського поета, Нобелівського лавреата Чеслава Мілоша, також перекладав твори Юліуша Словацького, Ципріяна-Каміля Норвіда. Збігнева Герберта. Що уважніше вчитувався в їхні рядки, то більше переконувався, що між нами й поляками, попри всі історичні перипетії, насправді дуже багато спільного. Можливо, в обох країнах варто більше зосередитися на культурі, мистецтві, тій же поезії сусідів, щоб пом’якшити суперечності.
Не знаю, чи відбувся б я сам як перекладач, якби не допомога відомого літературознавця й блискучого перекладача Валентина Корнієнка. Він мав величезний вплив на моє творче становлення, редагував мої збірки, був автором передмов до них. Вчився у нього й знанню рідної мови, й перекладацькому мистецтву. Наші душі працювали на одній хвилі. На жаль, Валентина Корнієнка вже немає з нами. Підступна хвороба завчасно обірвала його життя. Але пам’ять про наставника й друга завжди житиме в моєму серці. Дотепер, перекладаючи, керуюся і його настановами.
– Рекомендуючи Вас до вступу в Національну спілку письменників України, блискучий перекладач зі світовим ім’ям Анатоль Перепадя написав: «Ладика вміє, не відходячи від первотвору, знайти найкраще стилістичне розв’язання, продемонструвати багатство української лексики, високу культуру вірша». Ваші переклади виходили у серії «Шедеври світової поезії», що теж є своєрідним визнанням.
– Започаткувало серію видавництво «Богдан». Не одразу наважився на участь в цьому проєкті, адже планка дуже висока. Але підтримка редакторів видавництва й, зокрема, Бориса Щавурського, додала відваги.
Читачеві завжди хочеться чути автора, а не тлумача, тому дуже важливо не випадати з авторського тексту, щоб не вийшов переспів чи довільний переказ. Але й буквалізмом не варт зловживати. Віднайти саме те слово – головне завдання перекладача.
– Кого хочеться перечитувати?
– З вічних класиків – Шекспіра, обов’язково – в українському перекладі. З українських письменників дуже шаную Михайла Коцюбинського. Захоплююся талантом Миколи Вінграновського. По-доброму заздрю теперішній молоді, для якої нема заборонених авторів. Ми свого часу захоплено відкривали для себе творчість поетів-шістдесятників. Стежу й за новинками сучасників – Оксани Забужко, Галини Пагутяк, Василя Шкляра, Олександра Ірванця, Тараса Федюка, Станіслава Новицького.
– Ваша сторінка у Фейсбуку – своєрідна хата-читальня. Чим керуєтеся, добираючи контент?
– Людині властиво ділитися тим, що захоплює. Вважаю себе популяризатором поезії, яка збагачує людські душі, присвоюючи їм такі форми та вирази чуття, яких вони не мали досі. У своїх дописах намагаюся коротко розповісти про авторів, добираю не дуже розтиражовані поезії. Як правило, приурочую їх до річниць народження чи смерті. Відрадно читати в коментарях, що той чи інший вірш люди прочитали вперше. Маю надію, що для когось з підписників так розпочнеться знайомство з поетом чи поеткою, які з часом стануть улюбленими.
– Чим іще захоплюєтеся, крім літератури?
– Давня моя любов – шахи. Якщо відштовхуватися від того, що спорт дисциплінує, то шахи дисциплінують мозок, змушують його мислити нестандартно й багатоваріантно.
Люблю риболовлю. Йдеться не так про кількість риби, як про можливість побути наодинці з природою та із собою. Риболовля часто налаштовує на філософський лад. Колись написалося:
Рибалив я, забрів у тінь,
Клювати рибі стало лінь.
Ріка мій поплавок гойдає,
Небесною блакиттю грає.
Дрімає берег у знемозі,
Птахи затихли в верболозі,
Лиш вітер над рікою в’ється,
Дмухне мені в лице й сміється.
Пливе поволі рій думок,
Ловлю надії на гачок.
В думках блукає слово «треба».
Куди пливе життя? До неба?..
«Закохався з першого погляду»
– Куди б не скеровувало нас життя, важливо, хто поруч з тобою. Розкажіть, про найближчих.
– Я з тих щасливчиків, хто пізнав кохання з першого погляду. Побачив свою майбутню дружину у фоє політехнічного інституту й відразу закохався. Вона була (й залишається для мене) дуже вродливою, а з часом виявилося, що й розумна, добра, жіночна. Навчалася вечірньо, вдень працювала на нашій кафедрі секретарем, тож мали час і безліч нагод познайомитися ближче. Досить довго зустрічалися, перш аніж побратися. Дружина Лілія завжди була та є для мене джерелом тепла, доброти й оптимізму. Як на мене, без них неможливо побудувати міцні подружні стосунки, що витримають будь-які випробування. З роками дедалі важливішими стають стосунки з рідними людьми, тому дуже важливо дбати про них упродовж життя.
Бог благословив наш шлюб двома чудовими доньками – Софією та Христиною, обидві закінчили медичний університет. Маємо вже п’ятеро онуків. Вікторія й Тадей – студенти Тернопільського національного технічного університету, Станіслав, Роман і Марко – учні Тернопільського академічного ліцею «Українська гімназія» ім. Івана Франка.
– Якби онуки спитали, в чому сенс життя, що збираєтеся їм відповісти?
– Пройти все той же стандартний у своїй основі шлях від народження до смерті з любов’ю до Творця та ближніх. Це завжди було не так легко, як здається, а війна ще більше все ускладнила. Тож передовсім прошу в Бога й для своїх онуків, і для всіх нас справедливого миру. Світло має перемогти темряву, Добро – зло, а Правда – неправду.
Лариса ЛУКАЩУК