«Медицина для мене – як інша незвідана планета. Лікарі ж – білі янголи. Бути лікарем, у моєму розумінні, – це бути таємницею для світу», – переконана доцентка кафедри інфекційних хвороб з епідеміологією, шкірними та венеричними хворобами ТНМУ, кандидатка медичних наук, лікарка-інфекціоністка вищої категорії, корінна тернополянка Наталія Завіднюк.
«Знання англійської мови мені дуже допомогло в житті»
– Наталіє Григорівно, у житті кожного з нас була сакральна мить, коли доводилося робити важливий вибір, від якого залежало майбутнє. Як було у вас? Після закінчення школи ви відразу визначилися, де продовжувати навчання?
– Навчалася у ЗОШ №12, школу закінчила із золотою медаллю. Готувалася до вступу в медичний інститут. Але… Але це був початок 1990-х… Україна здобула Незалежність, у Тернополі відкрили інститут національної освіти, це був початок відродження національної свідомості. І на цьому піднесенні, на сімейній раді вирішили, що вступатиму до цього навчального закладу на англійську філологію, хотілося мати можливість вільно комунікувати зі світом, розповісти про Україну та її людей. Провчилася там три роки й усе ж таки вирішила, що моє – це медицина, саме там зможу максимально себе реалізувати. Міркую, що важливу й найбільшу роль в остаточному виборі майбутньої професії зіграло те, що я часто мимоволі чула розмови батьків, коли вони між собою обговорювали якісь лікарські питання. Вже тоді це формувало моє клінічне та діагностичне бачення й мислення.
– Тож ви не завершили навчання?
– Я вступила на навчання в медичний 1995 року, в інституті національної освіти перевелася на заочну форму навчання. Коли в медичному були канікули, складала іспити там, тобто ще два роки мала чотири сесії. Навантаження шалене, проте було надзвичайно цікаво, англійська вже тоді часто ставала мені в нагоді, тому мала чітку мету завершити навчання. Таким чином, маю дві вищі освіти – англійську філологію та медицину.
– Одночасно ви здобували дві вищі освіти, а це, погодьтеся, велике навантаження як фізичне, так і психологічне. Чи знадобилася Вам у подальшому житті англійська мова?
– Знання англійської мови мені дуже допомогло в житті. Вже в медичному склала на знання англійської мови В2-рівня. Ці навички дають можливість вільно спілкуватися, спрощують доступ до нових наукових знань, стирають бар’єри в отриманні інформації, дозволяють відчути себе частинкою загального наукового простору. Практично увесь свій викладацький період я викладаю англійською, читаю лекції іноземним студентам.
«Дуже хотіла стати астронавтом»
– Мені завжди здавалося, що всі лікарі в дитинстві обов’язково бавилися «в лікарню». У вашому випадку, як було?
– Цілком інакше. Моєю улюбленою книгою в дитинстві була «Дівчинка з землі» Кіра Буличова, й я дуже хотіла стати астронавтом, щоб досліджувати нові світи.
– О! Якщо продовжити вашу думку, то маєте рацію, адже мікроорганізми, які населяють нашу планету, в певному сенсі й є «новими світами». Вочевидь, земляни не все ще про них знають. Цікаво, а які напрями ваших наукових досліджень?
– Так, мікросвіт – це інший світ, який живе за своїми законами. В дитинстві я хотіла досліджувати нові планети, але моїми «новими світами» стали мікроорганізми. І це надзвичайно цікавило мене ще зі студентських років. Вже на перших курсах я почала займатися науковою роботою, постійно представляла результати на Міжнародному конгресі студентів і молодих вчених (де, до речі, багато років була головою секції «Інфекційні хвороби, дерматологія, туберкульоз») та на інших наукових форумах. Десь на шостому курсі зрозуміла, що найімовірніше буду досліджувати віруси, а вже в аспірантурі після консультацій зі своїм науковим керівником визначилася з остаточним напрямком.
– Під час опанування професією вашими першими порадниками були викладачі, книжки?
– Насамперед – мої батьки. Батько, Григорій Васильович Пізар, був викладачем на кафедрі інфекційних хвороб, де й я зараз працюю. Він став для мене взірцем у здобутті професії. Мікросвіт, мікроорганізми для мене надзвичайно цікаві. Батько пропрацював понад 40 років за фахом і став прикладом викладача-наставника та педагога. А мама, Людмила Семенівна Шишко, була завідувачкою терапевтичного відділення першої міської поліклініки. Вона стала для мене зразком справжнього лікаря: була вимогливою насамперед до себе, а вже потім – до інших. Дуже швидко могла прийняти серйозне та виважене рішення щодо пацієнта. З багатьма спеціалізаціями була обізнана: і в кардіології, і в гастроентерології, і в ревматології, і багатьох інших. Працювала спочатку дільничною терапевтинею, потім завідувачкою відділення, тому й мала величезний досвід, широкі знання як теоретичні, так і практичні. Батьків, на жаль, уже немає, але досі я часто чую про них обох дуже приємні слова. Людяність і професіоналізм – так можна їх коротко охарактеризувати.
«Досліджувати герпес-віруси надзвичайно цікаво»
– Тема вашої дисертації «Лікувальна ефективність індукторів інтерфероноутворення у хворих на оперізувальний герпес і вітряну віспу». Що спонукало вас за неї взятися? Чим вона збагатила ваш практичний досвід?
– Закінчила я медакадемію з відзнакою й це дало можливість рекомендувати мене як кандидата для вступу в аспірантуру. Тему дисертації обирали разом з моїм науковим керівником, завідувачем кафедри, академіком, професором Михайлом Антоновичем Андрейчиним. Досліджувати герпес-віруси надзвичайно цікаво, тим більше, це клінічна тема, вона тісно пов’язана з практичною медициною. Навіть якщо людський організм один раз зустрінеться з герпес-вірусом, це вже «дружба назавжди» – вірус залишається з людиною на все життя, і це співіснування є цікавою медичною та науковою проблемою.
– Чи пам’ятаєте свої перші кроки в практичній медицині?
– У першій міській лікарні, куди мене скерували, відразу почала вести пацієнтів під кураторством завідувачки відділенням Галини Павлівни Китай. Пацієнтів було багато, з різними патологіями, але дякуючи моїм вчителям, насамперед – татові, досвідченому клініцистові, я набувала навичок клінічного мислення. Постійно радилася як з колегами з кафедри, так і з практичними лікарями, це дозволяло поєднувати інноваційні знання з практичним досвідом.
– Скільки часу ви на викладацькій роботі?
– Після успішного захисту дисертації в Києві (2006 рік), я стала асистентом кафедри інфекційних хвороб Тернопільського національного медичного університету імені Івана Горбачевського. Відтоді й досі викладаю «Інфекційні хвороби», «Епідеміологію» та курс «Тропічні інфекції».
– Власне, хотіла запитати у вас про пандемію, адже вам довелося бути в епіцентрі боротьби. І ви навіть грамоту отримали від Міністерства охорони здоров’я України за сумлінне виконання обов’язків під час пандемії. Чи був у вас страх?
– Майже з початку викладацької роботи, кажу своїм студентам: «Не питайте, чи буде пандемія? Питайте, коли вона буде?» Сподіваюся, ви пам’ятаєте, що Covid-19 не був першою пандемією третього тисячоліття? Першою пандемією був так званий «свинячий» грип, хоча так його називати – неправильно. Це – людський грип. Початок пандемії пов’язували з цими тваринами, тому й така назва. Це був 2009 рік, надзвичайно агресивний мутований вірус грипу, який поширився всією земною кулею. Людство виявилося не готовим до такого виклику, остання велика пандемія була давно, у 1918-1919 роках, так звана «Іспанка», до речі, також грип. Суспільство та спосіб життя з того часу надзвичайно змінилися, тому були виражені розбіжності й у прогнозах розвитку пандемії, і в методах її зупинки. У мене тоді було дуже багато пацієнтів в нашому інфекційному відділенні, крім того, я консультувала обласну лікарню, тому було непросто. Хвилювалася за рідних, діти були ще малі, батьки – вже старшого віку. А за себе? Коли ти активна, працюєш у напруженні, то не встигаєш за себе хвилюватися, не до того. На щастя, та пандемія тривала не довго. І ніби давала людям час підготуватися, але… А під час пандемії Covid-19 вірус (саме SARS CoVi-2), по суті, для людства був новим, ніхто не мав імунітету. Вакцини та ліки ще лише починали розробляти й це вимагало часу. Саме тоді спрацював елемент невідомості. Ми не знали як розвиватиметься епідемічний процес, скільки це все триватиме, навіть передбачити, як буде розвиватися сам вірус (бачите, скільки нових штамів з’являється) й особливо – як він буде впливати на людський організм. Тому карантинні заходи та ізоляція зіграли дуже важливу роль. Зараз, згадуючи ці періоди свого життя, розумію, що для лікарського, професійного досвіду – це неоціненно, проте, як для людини – дуже тяжко.
«Я люблю наш сад, рослинки, квіти»
– Ваші діти продовжили лікарську династію?
– У мене два сини. Старший, Віктор, вчиться в нас, у медичному університеті, на 5-му курсі. Останніми роками навчання в школі вирішив бути лікарем, активно готувався до вступу, працював з репетиторами. І в 11-му класі настільки заглибився у фізику та інформаційні технології, що раптово змінив рішення, знайшов університет у Словаччині, вступив на безкоштовне навчання за спеціальністю «інформаційні технології та штучний інтелект». Але почався Covid-19 і вніс багато змін. Син вирішив, що комп’ютерне програмування не буде в його житті основним, так само, як я колись з англійською, а от медицина може стати його покликанням. Зараз навчається на 5 курсі нашого університету, паралельно з навчанням у вільний час працює в реабілітаційному центрі, допомагає відновлювати наших поранених.
Молодший син Владислав в медицину ніколи не хотів, хоча він дуже добре, якось інтуїтивно, розбирається в людях, легко комунікує та дуже швидко доходить висновків щодо мотивів людських вчинків. Я його бачила психологом. Але він з дитинства захоплюється історією, і не піддався на наші переконання – вступив на історичний факультет педагогічного університету та дуже задоволений власним рішенням. Ми змалечку читали йому на ніч «Мальовану історію України» братів Капранових, можливо, десь це й спрацювало.
Діти навчені приймати самостійні рішення та нести за них відповідальність, я та чоловік їх у цьому цілком підтримуємо й лише можемо наводити їм ті чи інші аргументи, але остаточне рішення завжди за ними.
– Чи була у вашому житті ситуація, на яку з висоти прожитих років уже дивитесь інакше, але змінити не можете?
– Так, я більше б часу проводила з батьками, мені їх дуже не вистачає зараз.
– Як починається ваш вихідний день? Чи маєте час для себе?
– Ритуал ранкової кави. Хто раніше прокидається – готує каву. Будинок наповнений ароматом, є можливість поспілкуватися, спланувати час, щось обговорити, просто побути разом. Мої хлопці люблять, коли я печу якісь смаколики, то часто у вихідні тішу їх цим. А вийти у вихідні на терасу й попити кави – неймовірне задоволення. У нас також є присадибна ділянка. Я люблю сад, наші рослинки, квіти. Щоправда, чоловік вже каже, щоб нічого не купувала, бо вже не знає, де те все садити. Але основне моє захоплення – книги. Змалечку читання було для мене найбільшим задоволенням. Напевно, я там також бачу інші, нові світи. Захоплена тим, скільки талановитих українських авторів у нас є. Наші люди надзвичайно креативні та здатні на неймовірне, лише б нам дали можливість, ми всього досягнемо. Я й мій чоловік Юрій намагаємося купувати друковані видання лише наших українських авторів. Мені приємно, що наші студенти теж багато читають, незважаючи на завантаження навчанням, але вони знаходять час і ще й мені радять щось новеньке у світі літератури. З великим захопленням вони відвідують театр, а я поділяю їхнє захоплення, бо теж люблю вистави наших тернопільських митців.
– Що надихає вас, дає сил, свіжих емоцій?
– Як не дивно, це осінь, з її розмаїттям барв – від брунатного до багряно-червоного. Це час, коли я прийшла у цей світ і він щиро прийняв мене у свої обійми. У жовтні наливаються життєдайною енергією плоди, тішать бабиним літом останні подихи теплих днів, а природа щедро обдаровує людей своїми дарами. Хтось каже – осінь життя, а для мене це, навпаки, час розквіту, бо люди йдуть у поле не лише, щоб зібрати вирощене, але й покласти у землю насіння, яке тішитиме нас добірним, щедрим врожаєм. Восени ми розпочинаємо новий навчальний рік і для мене це теж значима подія, бо налаштовує на велику працю впродовж усього року
– Які ще захоплення маєте?
– Окрім книг, люблю посидіти з в’язанням. В’яжу гачком серветки на стіл, є в мене скатертина у вигляді різнокольорових листочків, у планах – виготовити ґердан, вже навіть бісер для цієї роботи купила. Це заняття приносить внутрішнє задоволення, відволікає від щоденних клопотів, це, мов своєрідна медитація, коли розум відпочиває, а руки в роботі. Ще одна приємність – дарувати власні вироби рідним людям, такі речі зберігають, отримують часточку мого тепла та дарують приємні емоції.
– Зараз усі ми проживаємо важкий період у своєму житті, у житті країни – війна. Де черпаєте психологічно-емоційну енергію, щоб перебувати у стані рівноваги?
– У сім’ї.
– І на завершення нашої розмови. Що побажали б молоді, яка мріє пов’язати власне життя із медициною?
– Не витрачайте намарно час, у студентські роки треба встигати все й всюди.
Спілкувалася Дарина ЛАГОДА