«Успіх – це подобатися собі, любити те, що робиш, і те, як це робиш», – сказала якось одна поважна пані. Не знаю, чи подобається собі моя сьогоднішня співрозмовниця – доцентка кафедри невідкладної та екстреної меддопомоги Олена Прокопович, але те, що вона всім серцем любить свою роботу, поза сумнівом.
«Медицина поруч ЗІ мною із самого народження»
– Запитувати вас, чому обрали медицину, мабуть, зайве?
– Якщо тато й мама – лікарі, то й справді медицина поруч з тобою чи не із самого народження. Ми мешкали в районному центрі, батьки працювали в лікарні, я була доволі малою ще, але вже тоді розуміла, що вони роблять щось дуже-дуже важливе. У нашій вітальні стояв тоді ще стаціонарний телефон, який міг не замовкати пів ночі, бо тата викликали в лікарню, я інколи теж прокидалася, спостерігала, як він збирається, було відчуття, що це важко, напевне, але й дуже потрібно. Альтернативи в професії я не бачила. Із самого малечку хотіла бути лікаркою, навіть не уявляла, що можу обрати якусь іншу спеціальність.
– Що у вас від батька, а що від мами? Хто найбільше вплинув на формування вашої особистості?
– Від мами у мене така риса, як працьовитість. Батько людина веселої вдачі, кажуть, з такими легко по житті й ця легкість, відкритість, уміння комунікації в мене від нього. Ця риса дуже допомогла, коли приїхала після університету на роботу в районну лікарню. Новий колектив, незнайомі колеги, але мені було аж ніяк не важко налагоджувати стосунки. Батько, незважаючи на зайнятість у лікарні, привчав нас до здорового способу життя, загартовував, водив до річки, ми плавали, оздоровлювалися. Він також стежив за правильним харчуванням, щоб з дитинства закладалися правильні звички. А ще батьки змалечку з нами спілкувалися, хоча й часу було обмаль, але вони знаходили хвилинку, щоб побути разом. Уже коли подорослішали, то розповідали, наскільки шкідливе куріння, вживання алкоголю, взагалі ж ми розмовляли про все, в нас були відкриті, щирі та теплі стосунки.
– У школі теж було відчутно, що ви донька лікарів?
– Так. Якщо у когось з однокласників щось заболіло, то до Олени. Були ще радянські часи, організовували якісь змагання, заходи, на яких мені доводилося завжди бути медикинею з польовою сумкою через плече та пов’язкою з червоним хрестом. Клеїла лейкопластирі, подорожники прикладала на ранки друзям, крові не боялася й усі знали, що можу допомогти. Потім ми йшли, певна річ, до медпункту, але «домедична допомога» була за мною.
– Коли остаточно прийшло рішення, що хочете вступати до медичного?
– У ті часи дуже були популярними професії економіста, фінансиста й багато моїх однокласників їх саме й обрали. Щодо того, який фах мені обирати, то батьки не «тиснули» чи переконували, як це зазвичай трапляється. А от бабуся дуже хотіла, щоб я, як і вона, пішла у банківську справу. Але я залишила вибір за собою і вирішила вступати до медуніверситету. Відкритим залишалося хіба питання, до якого вишу подавати документи. Логічно було б їх завезти до Полтавського медичного університету, адже ми мешкали на Полтавщині. Але батьки закінчували Тернопільський медичний інститут і з таким захопленням розповідали про наш університет, Тернопіль, часто згадували викладачів – Зенту Жанівну Гуде, Олену Олексіївну Маркову, тому я прийняла рішення їхати до Тернополя.
– Коли вступили до нашого університету, розчарування не було?
– Навпаки, захоплення. Мені відразу сподобалося це невелике затишне місто в оточенні парків, зелені, Тернопільський став донині моя любов. Щодо університету, то він перевершив мої сподівання. Тоді до керівництва саме став Леонід Якимович Ковальчук і ми теж відчули цей вітер перемін. Багато чого у виші змінилося на краще, пригадую нашу стару бібліотеку в морфкорпусі, куди ходили ще мої батьки, її оновили, на кафедри закупили сучасні на той час комп’ютери, це був розквіт. Нам дуже хотілося в таких умовах навчатися, розвиватися, чогось досягати. Ми знали, для чого прийшли, мали жагу до навчання, а нові умови цьому лише сприяли. Ми мали натхнення – й це головне. Багато наших записалися у гуртки, писали наукові роботи. Викладачі відчували це бажання й тільки сприяли.
– Хто з викладачів суттєво вплинув на вас, найбільше запам’ятався?
– Зринув у пам’яті Завальнюк Анатолій Спиридонович, який викладав у нас судову медицину. Його лекції були надзвичайно захопливими, матеріал подавав доступно, приводив багато життєвих прикладів. А яким тонким почуттям гумору він володів, деякі його вислови можна назвати крилатими. Лекції Василя Васильовича Файфури та Марії Романівни Хари для мене були еталонними, я з великим задоволенням їх відвідувала. Щоправда, не завжди все складалося так солодко. Пригадалося, як подружка попросила замість неї піти на іспит. Зараз на таку аферу я нізащо б не погодилася, а тоді навіть не замислилася, бо ж треба одногрупницю рятувати. Словом, викладачі мене розсекретили й пообіцяли, що іспит можу не скласти. Але своє «відмінно» я все-таки отримала, хоча й «стресанула» тоді дуже.
– Чи відразу обрали кардіологію?
– Ні. Я була заточена на акушерство та гінекологію, як і багато хто з моїх одногрупників. Але трапляється часом так, коли приходить у твоє життя хтось важливий і ти кардинально змінюєш своє рішення. Такою людиною для мене став професор Мар’ян Васильович Гребеник. Він так захопив мене кардіологією! Я знайшла там одразу все, що є в медицині – це і емпатія, і прийняття швидких рішень, і реальна допомога пацієнтові, а ще сучасні технології, превентивні заходи. Хочу зауважити, що на формування моєї особистості в різні часи вплинули найкращі люди, яких посилала мені доля. Коли працювала вже в ПІТі, то зразком у професії став кардіолог Леонід Володимирович Садлій. Дивлячись, як він миттєво приймає рішення в критичних ситуаціях, коли людина фактично помирає, ця людина стала для мене прикладом, як потрібно організуватися та всі зусилля спрямувати на порятунок пацієнта.
На перший погляд хіба здається, що це така спокійна терапевтична спеціальність, але тут чи не найбільше критичних станів, і маєш мобілізувати своє серце, розум, знання, щоб вчасно надати допомогу та уникнути летальності. Такої кількості критичних станів, нестандартних випадків, як у кардіології, напевне, й годі шукати, тому це особливий драйв для лікаря, коли йому все вдається.
– Як складалися стосунки з наукою, викладанням?
– Я не відразу розпочала викладацьку діяльність. Спочатку після закінчення вишу ще кілька років пропрацювала в Шумській райлікарні. Довелося спробувати себе на різних посадах – лікарки-терапевтині, фахівчині з функціональної діагностики й навіть фтизіатрині. У мене тоді був шалений ритм життя. Згодом вступила до клінічної ординатури, де моїм наставником став професор Микола Іванович Швед. Дуже йому вдячна, бо він відкрив для мене шлях у науку, якою, зізнаюся чесно, не марила. Микола Іванович знайшов той ключ, який відкрив нові сенси в моєму житті. Я відчула радість наукового пошуку, «кайф» викладання, особливо, коли є зворотній зв’язок. Студенти прагнуть чогось більшого, ніж можна знайти в підручнику чи в Гуглі , а у мене, на щастя, були цікаві випадки, нестандартні ситуації з кардіологічного відділення, ПІТу. Це цілком реальні пацієнти, їхні невигадані та не переписані з посібника історії хвороб, ситуативні задачі. У студентів це викликає жвавий інтерес, їм це «заходить». Так починається інтерес до професії.
Поза сумнівом, кардіологія останніми роками пішла значно вперед. З’явилися новітні технології, багато візуалізаційних методів дослідження, але, з іншого боку, їх не фінансує держава, що вимагає значних коштів від науковців, тому великою наукою займатися нині доволі складно. Навіть коли я ще розпочинала, то для науковців було більше шансів для досліджень, які фінансувала держава, участі в ґрантових проєктах. Наразі ця ноша важким каменем лягає на плечі самих науковців. Якщо раніше кафедральні працівники мали своїх пацієнтів у державних клініках, то зараз вони позбавлені цієї можливості. Побоююся, що наука взагалі може переміститися в якусь таку теоретичну площину, де не буде місця для практики, а кардіологія без цієї синергії взагалі неможлива. Тому, вважаю, що про це повинна подбати держава – заохочувати наукові кадри, гарантувати можливість безперервного професійного розвитку, всебічну підтримку.
– Свого першого пацієнта пригадуєте?
– Я працювала тоді в кардіологічному відділенні обласної лікарні й мені дали пацієнта з важкою патологією, який був там фактично постійним клієнтом. Чоловік мав аортальну ваду серця й потребував протезування аортального клапана. Зрозуміло, що молоду лікарку він сприйняв з деякою насторогою. Але крок за кроком ми спокійно та впевнено вийшли з цієї серцевої декомпенсації. Згодом його доправили реанімобілем до Києва, бо в нас ще не було кардіохірургічного відділення, прооперували, а після повернення я продовжила його лікувати. Чоловікові додалося до життя ще десять років, а мені – віри, що все-таки щось та й можу. Нам, кафедральним працівникам, завжди давали особливо важких хворих. Зрозуміло, що у складних випадках не все від тебе залежить, але мені втішно, що летальних випадків у мене практично не було.
Ще пригадала одного відомого, можна мовити, зіркового пацієнта, в якого були практично мінімальні шанси на життя. Але лише Бог може знати, скільки людині відведено віку. Лікарі ж мають зробити все, що від них залежить і не залежить теж, бо коли докладаєш більше зусиль, ніж дозволяє твій ресурс, то іноді трапляється диво. Організм пацієнта відгукується, починає боротися та протистоїть усупереч усім несприятливим прогнозам. Для мене кожний пацієнт – особливий ще й в тому сенсі, що розумію, яка це важлива людина в чиємусь житті. Комусь він чоловік, батько, брат чи дідусь, у лікарні це особливо відчутно.
«Обов’язково маю досягнути поставленої мети»
– Часи змінюються – й нині ви працюєте ще й у приватній клініці…
– Це було вимогою часу. Коли я та мої колеги опинилися практично за лаштунками лікувального процесу, довелося йти в приватну медицину. Як не дивно, але одразу багато клінік запропонували мені роботу. Я обрала одну з них.
– Хто ваш пацієнт? Чим цікавиться, за що готовий платити, а за що – ні?
– Я здобуваю новий досвід де є те, що якраз мені імпонує. Кожний мій пацієнт тут – це людина, яка дбає про власне здоров’я. Головне – правильні пріоритети, а вони не в тому, щоб придбати дороге авто чи зробити шикарний ремонт у будинку, а подбати про власне здоров’я. Саме такі пацієнти приходять в приватну клініку. І якщо хтось гадає, що це дуже заможні люди, то не завжди, але більшість з них ставить у пріоритет своє здоров’я. Як змінити якість свого життя, як його поліпшити, що для цього потрібно? Це ще не повний перелік питань, які ми вирішуємо.
– Наскільки важливою, на ваш погляд, є нині реклама у соцмережах?
– Ще років сім чи п’ять тому я вже над цим замислювалася. Розпочала з того, що пішла на курси маркетингу, завершила їх і багато для себе почерпнула. Розуміла, якщо я не є в лікарні, то як про мене мають дізнатися пацієнти? Це рішення й узагалі цей період у житті був для мене доволі складним. Але такий вже в мене характер – коли ставлю собі мету, то обов’язково маю її досягнути. Поєднала також кардіологію з функціональною діагностикою. Зараз цим вже займається багато хто, бо це одночасно розширює сферу послуг, а ще дає можливість кардіологу глибше побачити вади серця свого пацієнта. Власноруч проведені дослідження дозволяють уявити цілісну картину захворювання – УЗД серця, Холтерівське моніторування стали для мене тепер звичними обстеженнями, інколи навіть замислююся: як раніше без цього працювала? Та й для пацієнта це додатковий бонус, бо можна отримати кваліфіковану консультацію в одного спеціаліста, зекономити час, зрештою.
– Про вас надзвичайно багато позитивних відгуків у соцмережах. Є рецепт, як правильно дбати про власний імідж?
– Кожний пацієнт – то окрема історія. У мене є рецепт, з яким доволі охоче поділюся. Потрібно ставитися до кожного пацієнта, як до особистості та з повагою. А ще багато вчитися, освоювати нові методики, тобто йти в ногу з часом. Приємно, що мене рекомендують, сарафанне радіо, як виявилося, найкраща реклама. Людина, коли приходить на прийом, сама може все розповісти, просто її треба почути. Уважно вислуховую кожного пацієнта, для мене дуже важлива моя репутація, а ще дорожу думкою своїх клієнтів.
«Моя особиста мрія – жити в Україні без війни»
– Як війна вплинула на здоров’я українців? Кажуть, що серцево-судинних недуг побільшало, чи це чергові «страшилки»?
– На жаль, й справді через масштабне вторгнення серцево-судинних недуг побільшало. Люди хворіють, хвороби прогресують і розвиваються на тлі сильного стресу, до того ж не завжди є змога повноцінно харчуватися. Рівень гормонів стресу постійно підвищений, а це негативно впливає на серцево-судинну систему – підвищується артеріальний тиск, зростає ризик інфарктів, інсультів. Тому раджу поквапитися з відвідинами фахівця. Люди часто не відчувають підвищеного артеріального тиску, іноді серце, кажуть, стискає, але це вже можуть бути перші дзвіночки хвороби, тож профілактично треба обстежитися, хоча б для того, аби знати, що з вами все гаразд. Усім людям після сорока років варто пройти обстеження в кардіолога.
– Що допомагає вашій психіці не поринути в цей шквал страшних новин, негативних емоцій?
– Зараз усі маємо психологічну втому й стрес. Для мене добрим релаксантом є природа, сонячна погода, поїздка в гори, фізична активність, та навіть звичайний похід у басейн дозволяє хоч трішки відволіктися від негативних думок. А ще – спілкування з гарними людьми. І третій чинник – робота. Коли відчуваєш, що допомагаєш іншим, це й тебе тримає. Багато позитиву знаходжу у спілкуванні з друзями, обговорюємо все – виховання дітей, їхні досягнення, згадуємо студентські часи. Наймиліші товариші зі студентських років, згадуємо життя в гуртожитку, в нас був чудовий курс, ми допомагаємо нашим хлопцям, які зараз на війні, часто з ними спілкуємося.
– Діти пішли вашим шляхом?
– Моя донька зараз на третьому курсі нашого медичного університету, тож виходить, що так. Вона дуже творча особистість і були в неї такі думки займатися мистецтвом, малювати, але медицина все-таки взяла гору. Можливо, й ми з чоловіком дещо переформатували її бажання в тому сенсі, що малярство може бути присутнім у житті повсякчас і стати улюбленим заняттям. Зараз розумію, що донька зробила правильний вибір. Їй цікаво навчатися, вона відвідує науковий гурток у професорки Ольги Володимирівни Денефіль. Донька – емпатична особистість, дуже багато працює над собою. Приємно, як мамі та викладачці в одній особі, що донька радиться, ділиться зі мною власними планами, розповідає щось цікавеньке зі свого життя. Це для мене дуже цінно, тому намагаюся підтримувати в ній цей вогник і бажання осягати нове, рухатися до оволодіння професією. Здається, що я знову проживаю студентські роки.
– Чи є у вас професійна мрія?
– Є. Хочу більше розвивати свої знання у функціональній діагностиці, скажімо, вдосконалити власні навички в ехокардіоскопії, освоїти нові методики ехокардіографії. Багато залежить від апаратури, але й нові знання тут теж потрібні.
– Особисту мрію маєте?
– Моя особиста мрія – жити на моїй Батьківщині без війни. Щоб ерефія нарешті залишила нашу прекрасну незалежну Україну, настав мир і не гинули наші мужні воїни на фронтах. Мрію про Перемогу, яка дозволить нам розвивати науку, лікувати людей та спокійно працювати на своїй землі.
– Ваше життєве кредо?
– «Кожен пацієнт – особистість, яка заслуговує поваги».
Лариса ЛУКАЩУК