Тернопільський національний медичний університет ім. Івана Горбачевського – кузня майбутніх лідерів у медицині. Тут навчається молодь, яка не лише опановує професію, а й мріє про її глобальні трансформації та виведення на світовий рівень. Знайомимося ближче з однією з таких перспективних особистостей – Мартою-Вікторією Залещук, студенткою 6 курсу медичного факультету, яка є яскравим прикладом амбітного та розумного студентства.
– Марто, передусім розкажіть про себе, своє дитинство. Що саме спонукало вас обрати медичний університет у Тернополі?
– Родом я з міста Броди, що на Львівщині. Своє дитинство згадую лише з приємним трепетом та безтурботністю. Батьки показали мені чудовий приклад виховання та сімейних цінностей Щоразу я почуваюся маленькою щасливою Мартусею, коли переступаю поріг нашого будинку.
Медицина не була моєю дитячою мрією. Моя мама – медикиня, тож ще змалечку я бувала в лікарні, бігала палатами й навіть збирала цукерки серед прихильників-пацієнтів. Проте сірі коридори та переповнені поліклініки особливо не приваблювали. У школі я захоплювалася журналістикою: була в редколегії гімназійної газети, брала участь у дебатах і конкурсах. Але в 10 класі все змінилося: я потрапила на складну операцію та провела кілька тижнів у лікарні. Перебуваючи там, відчула, що, мабуть, медицина – це моя стихія. Щодо університету, Тернопіль спочатку не був моїм фаворитом, на той час мріяла про Київ або Одесу. Проте після дня відкритих дверей у ТНМУ залишилася в захопленні, до того ж мій хлопець вступив сюди на рік раніше, тож вибір став очевидним.
– Навчаючись на 6-му курсі, ви, напевно, вже маєте чітке бачення свого майбутнього. Яку спеціалізацію розглядаєте та чому саме її?
– Справді багато міркую над цим питанням, адже вибір спеціалізації – це відповідальність на все життя. Остаточного рішення ще не ухвалила й, мабуть, було б передчасно озвучувати щось публічно. Проте можу сказати, що найбільше мене приваблюють напрями, де поєднуються інтенсивна практична робота, командна взаємодія та можливість бачити швидкий результат для пацієнта.
Зараз ставлю собі завдання максимально використати час для навчання та спілкування зі старшими колегами, щоб зробити зважений та усвідомлений вибір.
– Ви є активним членом Наукового товариства університету, очолюєте сектор наукових заходів. Що це для вас означає та які основні завдання стоять перед вашим сектором?
– НТС – це можливість для саморозвитку, втілення ідей, покращення своїх soft skills, а також оточення, яке постійно в русі та в дії. Сектор наукових заходів і комунікацій має за мету організацію різноманітних наукових активностей. Ми створюємо воркшопи, дискусії та лекції із залученням фахових спеціалістів.
– Які найцікавіші наукові заходи або проєкти вдалося втілити під час вашої роботи в Науковому товаристві?
– Найбільше мене тішить, що нам вдалося відновити роботу дискусійного клубу. Вже чотири роки ми регулярно організовуємо дискусії для студентів 1-6 курсу різних факультетів на найпалкіші теми: «БАДи: «за» та «проти», «Аборти: «за» та «проти», «Використання штучного інтелекту в медицині», «Зміна гендеру – шлях до власної ідентичності», «Евтаназія: «за» чи «проти», «Сурогатне материнство». Наші дискусії – це справжній вихід зі зони комфорту, година «брейншторму» та критичного мислення. Уже також третій рік поспіль організовуємо воркшопи для наших першачків «Student for student», де розповідаємо про НТС, вчимо писати наукові тези та ще багато цікавенького.
– Минулий семестр ви провели у Віденському медичному університеті. Розкажіть про цей досвід. Чим відрізняється система навчання та підхід до медицини там від українського?
– Поїздка до Відня стала для мене справжнім натхненням і ковтком свіжого повітря. Моя програма передбачала тримісячне стажування в лікарні: по два тижні у пластичній та судинній хірургії та по чотири тижні у вісцеральній хірургії та педіатрії.
Система навчання в них схожа до нашої на перших курсах – такі ж предмети, наявність лекцій та семінарів. Але якщо мовити про 5-6 курс, є велика відмінність. Навчання на 5 курсі в Австрії поділене на кілька блоків: клінічні предмети, інтегровані тематичні блоки, розширені навички обстеження та діагностики й найголовніше 12 тижнів практики в лікарні. Шостий курс університету в них звучить, як клінічний практичний рік. Студенти повноцінно влаштовуються на роботу в лікарню, де мають пройти 48 тижнів практики (16 тижнів – внутрішня медицина, стільки ж тижнів – хірургічна дисципліна та ще 16 – відділення вільного вибору). Як на мене це прекрасний підхід.
– Які найцікавіші знання або навички ви здобули під час навчання у Відні? Чи є щось, що хотіли б імплементувати в українську медичну освіту?
– Найцінніше – досвід повноцінної асистенції на операціях. Я не очікувала, що в іншій країні, мені, студентці, яка прийшла у відділення на 2-4 тижні, лікарі матимуть бажання щось пояснювати, вчити та дозволяти робити перші самостійні кроки на операціях. Особливо пам’ятаю восьмигодинну операцію аорто-стегнового шунтування: коли я вперше торкнулася аорти, відчула не лише пульсацію, а й величезну відповідальність, яка лежала на команді. Кожна секунда була насичена точністю, синхронністю та довірою – операційна дихала в одному ритмі. Це відчуття залишиться зі мною назавжди.
В українській медичній освіті, на мій погляд, не вистачає подібної практики. На жаль, студенти часто обмежені лише спостереженням під час навчального часу. Ми вміємо збирати анамнез та обстежувати пацієнта, проте нам не вистачає реальної залученості в роботу відділення. Через це навіть на шостому курсі можна відчувати нерозуміння, ким ти хочеш бути та відсутність впевненості у виконанні базових практичних навичок.
– Чи стикалися ви з якимись викликами або труднощами під час перебування за кордоном, як їх подолали?
– Звичайно, ця поїздка була суцільним виходом зі зони комфорту. Передусім йдеться про мови. Я постійно перемикалася між англійською та німецькою. Якщо з англійською проблем не було, то їхні швидкі медичні діалоги німецькою з пацієнтом чи між персоналом деколи були просто чимось недосяжним. По-друге, за період стажування була у чотирьох різних відділеннях. Тобто чотири рази мені потрібно було «вливатися» в новий колектив з цілком іншим менталітетом, специфікою та вчитися абсолютно новим речам. По-третє, це, власне, три місяці життя в чужій країні, де немає «своїх людей», де є кілька кіл бюрократії, які потрібно пройти, незнайоме місто, громадський транспорт та інше.
Але незважаючи на ці невеликі труднощі, всі ці речі виявилися для мене лише в плюс: вони змусили швидше адаптовуватися, стимулювали утворення нових «нейронних містків» у голові й дали відчуття, що за бажання я справді можу впоратися з будь-чим.
– Які поради могли б дати молодшим студентам, які щойно починають власний шлях у медицині, або тим, хто також мріє про міжнародний досвід?
– Перше й головне: пам’ятайте, що саме ви відповідальні за свої знання. Так, система не ідеальна, але від того, як використаєте можливості, залежить дуже багато. Раджу зосередитися на базових знаннях і поступово розвивати клінічне мислення. Друге – не порівнюйте себе з іншими. Кожен іде своїм темпом. Вчіться так, як вам легше, зберігаючи баланс і не втрачаючи себе як особистість. За ці роки важливо не розчинитися лише в підручниках, а залишатися живою, всебічно розвиненою людиною.
Щодо міжнародного досвіду, то він відкриває нові обрії, але для цього треба мати гарну академічну успішність, вільно володіти англійською та бути відкритим до розвитку в різних сферах – завжди перевагою є наукова та громадська діяльність. Це велика праця, але й великі можливості.
– Чи є у вас науковий керівник або ж наставник, який вплинув на ваш професійний розвиток?
– У моєму професійному розвитку було чимало людей, які так чи інакше залишили свій слід. Це й викладачі, які ділилися власним досвідом, і старші колеги, готові допомогти порадою, і навіть одногрупники, з якими разом долали труднощі. Гадаю, в медицині наставництво – це інколи не лише про конкретну людину, а про спільноту, яка постійно тебе вчить і підтримує.
– Які ваші плани після закінчення університету? Чи розглядаєте ви можливість продовжити навчання або роботу за кордоном?
– Наразі бачу власне майбутнє в Україні. Так, за кордоном часто приваблює рівень зарплатні й інфраструктури, але вірю, що наша система може відродитися та стати гідною. Хочу бути частиною цього процесу. Для мене важливо працювати вдома, серед своїх людей, знати, що я роблю внесок у майбутнє української медицини.
Водночас я цілком «за» міжнародний досвід у форматі стажувань, навчальних програм чи обміну. Це безцінна можливість розширити обрії, запозичити найкращі практики та привезти їх додому.
– Окрім навчання та науки, чи є у вас якісь захоплення, які допомагають вам відпочивати та перезавантажуватися?
– Обожнюю активний відпочинок – гори, кемпінг, прогулянки на природі. Люблю проводити час у колі найближчих людей, адже саме вони дарують відчуття гармонії та підтримки. Не можу уявити свого дня без Белли, мого собаки – маленького десятикілограмового клубочка радості, який щоразу зустрічає мене з неймовірним ентузіазмом.
Люблю спорт, регулярні тренування чи не єдиний спосіб підтримувати мозок і тіло в тонусі. Займаюся нутриціологією, що для мене є і захопленням, і роботою: мені подобається розвиватися в цій сфері та вже зараз допомагати людям вирішувати їхні запити.
– І наостанок, як бачите майбутнє української медицини та яку роль ви хотіли б відігравати в її розвитку?
– Бачу українську медицину сучасною, орієнтованою на пацієнта й побудованою на засадах доказовості та взаємоповаги. У нас талановиті лікарі та величезний потенціал. Моя особиста роль бути частинкою цих змін. Хочу не лише лікувати, але й брати участь у побудові середовища, де лікар може реалізовувати себе та отримувати задоволення від професії, а пацієнт – почуватися в безпеці й отримувати допомогу на найвищому рівні. Вірю, що майбутнє нашої медицини залежить від тих, хто не боїться брати на себе відповідальність.
Зоряна ТЕРЕЩЕНКО
Світлина з особистого архіву Марти-Вікторії ЗАЛЕЩУК