Шлях у велику науку та професійну медицину завжди починається з глибокої самовіддачі та невтомного пошуку істини. На сторінках нашої газети продовжуємо знайомити читачів з молодими вченими, чиї напрацювання вже нині формують майбутнє української охорони здоров’я. Наша сьогоднішня гостя – Олена Редьква, чия професійна біографія нерозривно пов’язана з Тернопільським національним медичним університетом імені Івана Горбачевського.
Олена Василівна розпочала свій шлях 2015 року, закінчивши навчання за спеціальністю «Лікувальна справа». Протягом 2015-2017 років вона опановувала фах сімейної лікарки в інтернатурі на базі Зборівського районного центру ПМСД та рідного університету. Блискуче завершення магістратури з відзнакою 2017 року та захист магістерської роботи, присвяченої реабілітації хворих на цукровий діабет 2-го типу з ангіопатіями нижніх кінцівок, стали лише першою сходинкою. Далі була клінічна ординатура й вступ до аспірантури на кафедрі терапії та сімейної медицини. Нині Олена Редьква –досвідчена лікарка-практик університетської клініки та науковиця.
– Пані Олено, як у вашому житті з’явилося тверде бажання обрати шлях лікарки?
– Я народилася й виросла в Тернополі. Цікаво, що в мої шкільні роки найбільше захоплення викликали саме точні науки. Я дуже любила математику, системність і логіку, тому планувала будувати власну подальшу кар’єру в професіях, які безпосередньо пов’язані з математичним аналізом і цифрами. Проте ближче до завершення школи почала глибше аналізувати майбутні перспективи й зрозуміла, що аналітика в медицині також займає надзвичайно важливе, можливо, навіть ключове місце. Мені щиро хотілося, щоб моя професійна діяльність була не лише теоретичною, а й приносила реальну, відчутну користь для людей. Саме це поєднання аналітичного підходу та прагнення допомагати іншим привело мене до вибору медичного напряму.
– Чому свого часу ви обрали для навчання саме ТНМУ?
– Наш університет заслужено вважають одним з провідних медичних вишів України, він володіє всім необхідним сучасним матеріально-технічним забезпеченням, а головне – тут функціонує прозора та справедлива система оцінки знань здобувачів вищої освіти. До того ж, навчатися в рідному місті – це велика підтримка. Починаючи з 2009 року, стіни університету стали для мене насправді рідними.
Після завершення основного курсу навчання я водночас з проходженням інтернатури навчалася в магістратурі на кафедрі первинної медичної допомоги та загальної практики-сімейної медицини. Згодом продовжила цей шлях у клінічній ординатурі, а пізніше вступила до аспірантури, яку успішно завершила під науковим керівництвом вельмишановної професорки Лілії Степанівни Бабінець. Нині мій зв’язок з університетом залишається дуже тісним, адже я працюю сімейною лікаркою в Центрі первинної медичної допомоги університетської клініки ТНМУ.
– Ви обрали шлях науковиці доволі швидко – ще під час магістратури, фокусуючись на дослідженні цукрового діабету.
– Наука зацікавила мене ще під час навчання в університеті, коли я приєдналася до наукового гуртка на кафедрі загальної гігієни та екології. Саме там під керівництвом професорки Олени Володимирівни Лотоцької я робила перші кроки. Надзвичайно вдячна Олені Володимирівні за те, що вона відкрила для мене дивовижний світ наукової діяльності нашого університету. Все починалося зі звичайної цікавості, але згодом прийшло певне внутрішнє несприйняття обмежень існуючих знань. Велику роль у цьому відіграло спілкування з однодумцями у Студентському науковому товаристві та ті можливості, які наш університет створює для молодих науковців.
– Ваша дисертаційна робота присвячена вкрай актуальній темі – поєднанню хронічного панкреатиту та цукрового діабету 2-го типу. Якщо пояснити це питання простою мовою: чому ці два складні захворювання так часто «товаришують»?
– Поєднання хронічного панкреатиту та цукрового діабету є класичним прикладом взаємнообтяжувального чинника. Кожне з цих захворювань погіршує перебіг іншого, адже в обох випадках страждає функція підшлункової залози, хоча й через різні патогенетичні механізми. Це створює серйозні труднощі в лікуванні, адже порушення ферментативної активності залози безпосередньо впливає на метаболізм глюкози. Саме тому такий стан вимагає особливого, комплексного підходу як до діагностики, так і до терапії пацієнтів, щоб розірвати це «замкнене коло» патологій.
– Яку головну користь ваше дослідження принесе звичайним пацієнтам?
– Цукровий діабет нині офіційно визнаний одним з чотирьох пріоритетних неінфекційних захворювань у світі. Це глобальний виклик для системи громадського здоров’я. Пацієнти з цим діагнозом або з підозрою на нього дуже часто звертаються до сімейного лікаря. Глибше розуміння патогенезу, яке ми висвітлюємо у дослідженні, дозволить практикуючим лікарям не просто лікувати симптоми, а якісно компенсувати вже наявні порушення в організмі. Це дає можливість вчасно провести необхідні заходи вторинної профілактики, щоб запобігти виникненню нових важких ускладнень та зберегти працездатність пацієнта.
– Як ваші наукові розробки можуть допомогти розвиткові сучасної української медицини загалом?
– Дуже вдячна моїй науковій керівниці, професорці Лілії Степанівні Бабінець, за те, що результати, отримані під час проведення нашого дослідження, були належно систематизовані, оформлені та представлені на високому науковому рівні. Щиро сподіваюся, що ці напрацювання стануть корисним підґрунтям для навчання та клінічної практики фахівців різних профілів: науковців, лікарів-інтернів і здобувачів вищої освіти. Це наш внесок у розбудову якісної та доказової сімейної медицини в Україні.
– У ваших дослідженнях велику увагу приділяєте так званим «трофологічним розладам» – проблемам з нутрієнтним статусом хворих.
– Коли мовимо про трофологічні розлади, йдеться не лише про те, що людина споживає, а й про те, як організм засвоює поживні речовини, про енергетичний баланс, про дефіцити білка, вітамінів і мікроелементів. У людей з хронічними соматичними хворобами ці процеси часто порушені, навіть якщо ззовні раціон виглядає цілком нормальним. Раціональне харчування за умови належної засвоюваності нутрієнтів суттєво сприяє відновленню ресурсів організму, що є критично важливим за наявності хронічних захворювань.
– Наскільки важливою у вашій щоденній роботі є реабілітація пацієнтів?
– Реабілітація – це передусім спосіб повернути пацієнту контроль над його життям, а не просто механічне зменшення симптомів. У багатьох клінічних випадках вона дозволяє суттєво покращити загальний стан і навіть зменшити потребу в лікарських препаратах. Проте найкращий результат забезпечує саме грамотне поєднання: розумна медикаментозна терапія та активна реабілітація.
У випадку найбільш поширених хвороб серцево-судинної та ендокринної систем, з якими найчастіше стикається сімейний лікар, головним чинником є модифікація способу життя. Це і добір адекватної фізичної активності, і корекція раціону, і план відмови від шкідливих звичок. Міністерство охорони здоров’я України спільно з партнерами запустили чудову програму «Скринінг здоров’я 40+» для раннього виявлення діабету та серцево-судинних проблем. Наш Центр первинної медичної допомоги університетської клініки також приєднався до цієї мережі, де пацієнти можуть пройти повне обстеження та отримати індивідуальні рекомендації лікаря.
– У своїх наукових працях ви аналізували такий комплексний показник, як якість життя пацієнтів. Що, на ваш погляд, нині найбільше заважає людям з хронічними недугами почуватися щасливими та реалізованими?
– Пацієнтів дуже виснажує відчуття втрати контролю над власною хворобою, постійна тривожність і депресивні настрої. Крім того, ми стикнулися з глобальними викликами – пандемією коронавірусу, а згодом і страшним повномасштабним вторгненням російської федерації. Це не могло не вплинути на ментальний стан кожного. Вселяє надію те, що МОЗ України зараз активно інтегрує підтримку ментального здоров’я на всі рівні допомоги, щоб ми могли допомагати людині жити повноцінно, попри будь-яку хворобу.
– Бути молодим науковцем в Україні нині – це виклик чи, навпаки, велика можливість для зростання?
– Перші кроки в науці в нинішній Україні – це складне поєднання великого ентузіазму та серйозних викликів. З одного боку, маємо нові можливості: активну інтеграцію в глобальну наукову спільноту, публікації в міжнародних виданнях, співпрацю з іноземними колегами. З іншого боку, існує низка об’єктивних труднощів. Особливо відчутним є вплив безпекової ситуації в країні та економічні складнощі. Потрібно бути не лише дослідником, а й людиною, здатною швидко адаптуватися, шукати ресурси та щиро вірити у власну справу навіть у надскладних умовах.
– Ви нещодавно успішно пройшли захист та отримали диплом доктора філософії (PhD). Які відчуття у викликає цей новий статус і чи змінилося після цього ваше внутрішнє сприйняття лікарської професії?
– Отримання диплома доктора філософії – це не просто завершення чергового академічного етапу, а справді глибока особиста трансформація. Відчуття дуже змішані: це і безмежна вдячність, і певне полегшення, і гордість за результат, і водночас нове відчуття свободи для подальшої творчості. Передусім я відчуваю величезну вдячність Об’єднаним силам оборони України за їхню самовіддану боротьбу за нашу незалежність, часто ціною власного життя.
Щиро також вдячна адміністрації нашого університету за надану можливість навчання та успішного захисту. Дякую вельмишановному голові разової спеціалізованої ради, професору Ігорю Яковичу Дзюбановському, рецензентам – професору Миколі Івановичу Шведу та професору Олександрові Івановичу Камишному, а також опонентам – професору Олександрові Івановичу Федіву та професору Володимирові Володимировичу Чернявському за їхні цінні зауваження та позитивну оцінку моєї праці. Особлива вдячність моїй науковій керівниці – професорці Лілії Степанівні Бабінець за її настанови, а також колективу кафедри терапії та сімейної медицини та моїм рідним за постійну підтримку. Я також дякую професору Михайлові Михайловичу Корді та професору Петрові Григоровичу Лихацькому за честь бути частиною команди університетської клініки. Висловлюю подяку професору Степанові Йосиповичу Запорожану за значну довіру, високий рівень організації медичних послуг і всебічну підтримку нашого колективу.
– Медицина та наука забирають майже весь час. Що допомагає вам відновлювати внутрішні сили?
– Звісно, вільного часу завжди не вистачає, тож хотілося б мати його трохи більше для захоплень. Проте я стараюся щиро цінувати кожен момент, проведений зі своїми рідними. наразі моє головне джерело сили та натхнення – це материнство.
Розмову вела Зоряна ТЕРЕЩЕНКО