У великій залі Тернопільського національного медичного університету імені Івана Горбачевського під час засідання вченої ради панувала особлива урочистість. Серед нагороджених – студент 4 курсу медичного факультету Богдан Сахнюк. Його відзнака «Студент року-2025» у номінації «За активну волонтерську діяльність» – це не просто данина традиції, а визнання щоденного подвигу, який часто залишається за лаштунками навчального процесу. Ми поспілкувалися з Богданом про його шлях від допитливого волинського юнака – до людини, яка знає ціну кожної секунди в екстремальних умовах.
– Богдане, щиро вітаємо вас з почесним званням. Ваш шлях у медицину почався далеко від Тернополя. Розкажіть, яким було ваше дитинство у Луцьку та що саме підштовхнуло обрати таку складну професію?
– Щиро дякую за привітання. Насправді ця відзнака – це заслуга всієї нашої волонтерської команди, я лише її представник. Щодо мого коріння – так, я народився та виріс у мальовничому Луцьку, у сім’ї, де панує прагматизм і дисципліна, але аж ніяк не медицина. Моя мама – бухгалтерка, людина точних цифр і звітності, батько – підприємець, який звик будувати стратегії та брати на себе відповідальність. Я ж зростав звичайнісіньким допитливим хлопчаком, іноді бешкетним, мені завжди хотілося розібрати світ на гвинтики, щоб зрозуміти, як усе працює всередині.
Чому саме медицина? Важко дати раціональну відповідь навіть самому собі. Це було десь на рівні інтуїції. Ще зі школи мене заворожувала біологія, особливо ті розділи, що стосувалися неймовірно складної анатомії людини. Мені здавалося дивовижним, як злагоджено працює наш організм, наче досконалий біологічний механізм. Після дев’ятого класу я вступив до медичного коледжу в Луцьку. Ті два роки стали для мене переломними – остаточно впевнився, що не бачу для себе іншої перспективи, крім лікарської справи. А далі – вступ до ТНМУ, який я обрав цілком свідомо. Наш університет має величезну репутацію, багато моїх знайомих, які вже стали успішними фахівцями, рекомендували саме тернопільську школу. Та й місто над Серетом стало для мене другим домом, де кожен сквер і кожна вуличка вже мають свою особливу історію.
– Окрім навчання, ви завжди були активним у спорті та історії. Як ці захоплення допомагають зараз, у четвертий, мабуть, найвідповідальніший рік навчання?
– Спорт – це мій фундамент, моя психологічна броня. Я займався боротьбою та дзюдо, а ці види єдиноборств навчають не просто фізичній силі, а передусім – витримці, концентрації та повазі до суперника. У медицині, а особливо – у волонтерстві під час надзвичайних ситуацій, коли навколо паніка й хаос, це критично важливо. Історія ж дає мені розуміння контексту, в якому ми всі живемо. Знання минулого допомагає усвідомити, за що ми боремося нині та яку ціну платимо за право бути лікарями у вільній країні. Це дає глибинне розуміння того, що ми – частина великого ланцюга поколінь.
Зараз, на четвертому курсі, вільного часу майже немає – кожна хвилина на вагу золота. Навчання займає левову частку дня, решта – волонтерство, яке вже давно переросло статус простого захоплення. Спорт, на жаль, довелося трохи відсунути на другий план, хоча я намагаюся підтримувати форму в залі, щоб бути готовим до будь-яких фізичних навантажень. Але, знаєте, чергування в Товаристві Червоного Хреста, де іноді доводиться на руках переносити пацієнтів або годинами бути на ногах під час масових заходів, – це теж своєрідне тренування на витривалість, яке загартовує дух і тіло не гірше за професійну спортзалу.
– Ви вже визначилися зі спеціалізацією – ортопедія та травматологія. Це вибір, зумовлений суворими реаліями війни?
– Безумовно. Раніше я міг вагатися, роздумувати над різними напрямами, але нині травматолог-ортопед – це одна з найзапитаніших, найпотрібніших спеціальностей. Війна нещадно калічить тіла наших захисників і цивільних, тож наше завдання як майбутніх лікарів – повертати їм можливість рухатися, ставити їх на ноги у прямому значенні слова. Я не людина кабінетної праці, мені потрібен видимий, відчутний результат. Хірургія – це драйв, це величезна відповідальність за кожну маніпуляцію, це постійне вдосконалення навичок. Бачив, як працюють професіонали у стаціонарах, як вони буквально збирають людей по частинах, повертаючи надію там, де вона, здавалося б, згасла. Це надихає. Хочу бути частиною команди, яка відновлює людські життя після найважчих випробувань, які підкинула нам доля.
– Ваша волонтерська діяльність у загоні швидкого реагування Товариства Червоного Хреста вражає своїми масштабами. З чого все почалося й як саме ви потрапили в цю «залізну» команду?
– Усе почалося на першому курсі, в той важкий та непередбачуваний 2023 рік. Мій одногрупник Павло Мельник уже тоді очолював цей загін у Тернопільській області. Я дивився на те, що вони роблять, слухав його розповіді про нічні виїзди, про допомогу тим, хто втратив усе за одну мить. Це було не просто волонтерство – це була професійна робота на межі людських можливостей. Я пройшов серйозні курси, численні тренінги з домедичної допомоги, стажувався під наглядом досвідчених колег. Зрештою, це затягнуло мене настільки, що стало стилем життя, моєю другою сім’єю.
Наша робота – це не лише красиві світлини у формі для соціальних мереж. Це важка, часом виснажлива повсякденність, праця. Ми починали з чергувань на спортивних змаганнях. Потім – евакуаційні потяги. Це було емоційно найважче: сотні людей з прифронтових зон, розгублені, налякані, виснажені багатоденною дорогою. Ми допомагали їм вийти з вагонів, переносили речі, просто тримали за руку, коли слова були зайвими. Далі з’явився напрям «соціального таксі» – безкоштовне транспортування маломобільних людей. Наприклад, людина після важкого інсульту або військовий з ампутацією, якого потрібно перевезти з лікарні додому. Звичайні авто для цього не пристосовані, а наші екіпажі мають усе необхідне, щоб зробити цей шлях безпечним і людським.
– Нещодавно Тернопіль пережив трагічний ранок 19 листопада. Ви були там, у самому епіцентрі подій. Як це – працювати на місці реального ракетного обстрілу?
– Це той момент, коли адреналін цілком витісняє страх, а мозок працює як комп’ютер, видаючи чіткі алгоритми дій. Того ранку Тернопіль здригнувся, ми були на місці одними з перших. Багато загиблих, ще більше поранених зі складними мінно-вибуховими травмами. Ми працювали три доби майже без сну, підтримуючи один одного. Морально це виснажує неймовірно, але коли бачиш злагоджену роботу рятувальників, медиків «швидкої» й розумієш: ти – невід’ємна частина цього ланцюга порятунку. Якщо опустиш руки – хтось може не отримати свій останній шанс. У такі хвилини усвідомлюєш, навіщо вчив усі ті протоколи та як важливо вчасно накласти турнікет чи провести реанімацію в польових умовах.
– Окрім екстрених викликів, ви чергуєте на багатотисячних прощах у Зарваниці. Це цілком інша специфіка, чи не так?
– О, так, Зарваниця – це справжнє випробування спекою та психологічною витривалістю. Тисячі прочан, які йдуть пішки десятки кілометрів. Ми розгортаємо намети, чергуємо півтори доби безперервно, готові до всього – від простого пластиру до серйозних випадків. Найчастіші скарги – мозолі, сонячні удари, алергічні реакції, гіпертонічні кризи. Але атмосфера там неймовірна, вона ніби очищує зсередини. Люди дуже вдячні за допомогу. І хоча буквально падаєш з ніг від втоми, все ж відчуваєш величезний енергетичний заряд від того, що зміг полегшити чиїсь страждання.
– Богдане, ви також активно просуваєте культуру донорства через проєкт «RedLine». Чому це важливо саме зараз, коли здається, що ресурсів і так мало?
– Кров – це стратегічний ресурс держави, який неможливо замінити нічим штучним. Проєкт «RedLine», започаткував мій колега Назар Крулик і має на меті зробити донорство регулярною звичкою, а не разовим актом відчаю. Ми проводимо величезну просвітницьку роботу: пояснюємо, як готуватися до здачі, чому це корисно для здоров’я самого донора. 18 лютого в нашому університеті відбудеться чергова масштабна акція. Ми присвячуємо ці заходи пам’яті нашого випускника Івана Попіля та всіх полеглих медиків. Це наш спосіб сказати світові, що їхня справа продовжується в наших діях. Я сам є регулярним донором і закликаю кожного: Ваша кров – це чиєсь врятоване життя, чиєсь завтра.
– Де берете сили на все це? Ви кажете, що, допомагаючи іншим, стаєте сильнішим. Це і є ваш особистий секрет перезавантаження?
– Саме так, це закон збереження енергії у волонтерстві. Багато хто запитує, як поєднувати навчання в медичному виші, де кожна дисципліна потребує повної віддачі, і таку інтенсивну громадську роботу. Звісно, доводиться жертвувати відпочинком. Іноді я змушений відпрошуватися з лекцій, якщо стається надзвичайна ситуація, тож щиро вдячний адміністрації вишу та викладачам за їхнє розуміння. Вони бачать, що ми не просто пропускаємо заняття, а застосовуємо отримані знання в найсуворіших умовах.
А сили… Вони приходять у моменті, коли бачу результат. Коли дитина на святі бачить наш шеврон і посміхається, коли літня людина, яку перевезли, міцно тисне руку на прощання, коли поранений боєць знаходить сили жартувати – це найкращий антидепресант у світі. Волонтерство – це не про те, скільки ви віддали часу, а про те, скільки ви отримали сенсу. Це моє джерело перезавантаження та щоденного натхнення.
– Ким бачите Богдана Сахнюка, коли завершиться студентська пора?
– Бачу себе професійним, упевненим хірургом, який успішно оперує й рятує людей у мирній та відбудованій Україні. Я закінчу інтернатуру, наберуся практичного досвіду, але впевнений в одному: ніколи не покину волонтерський рух. Це вже в моїй ДНК, у моєму світогляді. Де б я не був – у сучасному столичному центрі чи у невеликій районній лікарні – буду частиною громади, яка допомагає. Бо справжня медицина – це не робота за графіком. Це – спосіб мислення, готовність бути корисним будь-якої секунди. І я безмежно вдячний нашому університету за те, що він дає мені не лише теоретичні знання, а й крила для цієї діяльності.
Розмовляла Зоряна ТЕРЕЩЕНКО
Світлина з особистого архіву Богдана Сахнюка