Про трансформацію поглядів за роки навчання, «детективну» роботу терапевта, боротьбу з антибіотикорезистентністю та про те, чому не варто боятися помилок, поспілкувалися зі студенткою 6-го курсу медичного факультету Оленою Іскрою.
– Олено, якщо озирнутися назад, на той час, коли ви були першокурсницею ТНМУ, чи сильно змінилися ваші уявлення про медицину та про власне місце в цій професії?
– Більше так, аніж ні. Але я б не сказала, що ці уявлення стали негативними. Напевно, подорослішала сама, а за мною трансформувалися й мої погляди на життя. Під час навчання довелося стикнутися багато з чим: і в навчальних аудиторіях, і біля ліжка хворого у лікарні, і безпосередньо в медичній діяльності, і навіть у соціумі. Я побачила професію з усіх боків, але, незважаючи на це, все ж вирішила продовжувати цей шлях далі.
Саме це й визначає нас як «медиків», навіть якщо через рік виявиться, що не кожен випускник працюватиме в медичній сфері. Все одно ми мали унікальну школу навчання, яку не проходять інші спеціалісти. Бачимо своєрідні речі під іншим «кутом», і зрозуміють нас лише медики. І це круто. Можемо мінімально допомогти собі та своїм рідним людям, і це важливо. А вже хто працюватиме далі лікарем і зростатиме більше в цій галузі – це вибір, який не завжди залежить лише від нас. Наша система змінюється так само динамічно, як і світ навколо. Щодня дізнаємося щось нове, бо шукаємо та рухаємося вперед. Тому сподіваюся, що система буде вдосконалюватися завдяки тим, хто працює зараз і працюватиме надалі.
– Навчання в медичному університеті традиційно асоціюється з безсонними ночами та величезним обсягом інформації. Що за ці шість років стало для вас найважчим викликом, який довелося подолати, й де ви черпали мотивацію, щоб не здатися?
– Найважчим викликом було вийти із зони комфорту. Головна мета студентів – це, звичайно, сумлінно вчитися. Але часом цього буває недостатньо. Починаєш шукати шляхи для покращення своєї успішності: це різноманітні навчальні та позанавчальні заходи, чергування. Знаходиш однодумців, у вас починають з’являтися ідеї власного розвитку, але на втілення всього цього потрібен час, сили й бажання.
Поєднувати це все та не здатися – ось що було найважче. Бо бували моменти, коли відчуваєш вигорання, здається, що тебе ніхто не розуміє, що це все не має сенсу. У такі критичні моменти потрібно пам’ятати, що краще не доходити поспішних висновків. Варто зробити паузу та відпочити, можливо, лягти швидше спати, але раніше встати зранку. У «свіжішій» голові завжди знаходяться ліпші варіанти, як вчинити краще й, звичайно, приходять гарні ідеї. Я мала також величезну підтримку від батьків і друзів. Їхні добрі слова, а інколи нагадування про те, через що я вже пройшла, давали поштовх і розуміння, що все не буває одразу, потрібен час і зусилля.
– Зараз ви стоїте на порозі інтернатури та необхідності обирати вузьку спеціалізацію. Чи вже визначилися, в якому напрямі хочете розвиватися?
– Так, гадаю, якщо закінчу шостий курс успішно, добре склавши «Крок-2» та ЄДКІ, то матиму змогу вступити на бажану спеціалізацію. Не знаю, чи вдасться – побачимо через кілька місяців, але вірю, що в терапії для мене точно знайдеться місце.
Терапевтичний профіль – широкий та надзвичайно цікавий особливістю розуміння й діагностики хвороби. Це важлива ланка не лише для лікування, а й для комунікації з пацієнтом, його навчання здоровій підтримці життя й профілактики захворювань. Лікар-терапевт – це своєрідний детектив у медицині, якому поставлено завдання знайти причину (умовного «злочинця») за симптомами та діагностикою («доказах») і вилікувати, тобто знешкодити його. Тому лікарська професія цікава за умови, що зумів віднайти себе в ній, зрозумів, що найкраще виходить у роботі та в якій спеціалізації.
– Ви активно займаєтеся наукою. Над якою темою працюєте зараз?
– Зараз менше приділяю увагу науці через певні обмеження в часі, пов’язані з випускним курсом. Але все ж час від часу повертаюся до однієї з наукових робіт, а саме за темою антибіотикорезистентності, яку писала з професоркою Марією Романівною Харою. Ця тема є досить важливою у всьому світі, а в Україні – особливо.
Оскільки в нашій країні не було повної заборони на безрецептурний продаж антибіотиків, знижена чутливість мікроорганізмів до препаратів зростає, що таїть загрозу в лікуванні небезпечних інфекцій людства. Це ставить під сумнів ефективність майбутнього лікування й підкреслює питання важливості та першочерговості пошуку альтернативи – або теперішнім антибіотикам, або ж антибіотикам загалом.
Ось тому нам потрібно спинити це зростання антибіотикорезистентності. На жаль, на цей чинник впливає й наша страшна загальна біда – війна. Кількість поранень зростає в рази більше, ніж зброї та захисного спорядження наших воїнів, а з травмами – й кількість інфекцій як бактеріальних, так і грибкових. Знову ж таки постає питання лікування антибіотиками, на які попередньо у військових вже могла сформуватися резистентність або ж ці інфекції могли набути настільки сильної стійкості, що ситуація стає катастрофічною. Ось чому так важливо бити на сполох.
– Окрім науки, ви займаєтеся просвітництвом – читаєте лекції для школярів.
– Колись давно моя репетиторка з біології навчила мене простого твердження: «Щоб добре зрозуміти та закріпити вивчене, тобі потрібно уявити, що ти пояснюєш матеріал тому, хто не знає цього, але так, щоб він усе легко зрозумів». На початку це здавалося важко, але згодом, коли для себе робила такі пояснення, мені було набагато простіше вчитися.
Уже в університеті, коли запалилася ідеєю лекторства, при створенні матеріалу мені згадалася ця настанова. Тому вирішила спробувати такий метод. І це було ефективно, адже діти відгукнулися й наживо, й в онлайн-режимі (в мене була Google-форма для зворотного зв’язку).
– Ви також виступаєте перед студентами інших вишів, які не є медиками. Чим відрізняється ця аудиторія від школярів?
– Обізнаність – ось що різнить аудиторію, інколи навіть одного віку. Адже ми всі різні, й розуміння та підхід до почутого чи прочитаного також індивідуальний. Є діти, які вже частково чули тему, обговорювали з однолітками або батьками або ж самостійно вивчали питання. Тому на лекції вони активно відповідають на мої запитання, беруть участь у дискусії. І це чудово, адже тоді я можу більше їм розповісти корисного.
Інколи аудиторія мовчазна, але тоді я цілковито слідую змісту лекції, проте все одно ставлю їм запитання та цікавлюся, чи все зрозуміло. Згодом діти бачать інтерес у почутому та потроху починають взаємодіяти, і це показник, що вони мене не просто слухають, а чують. Найчастіші питання від студентської молоді – це спростування почутого з інтернету або з компанії друзів. Вони хочуть почути відповідь від того, хто пов’язаний з медициною, щоб упевнитися в правильності.
– Яку подію минулого року вважаєте своєю особистою перемогою?
– Торік я вперше спробувала себе в ролі науковця. Це дало мені усвідомлення, що можна справді все, головне – потроху робити затіяне, не спиняючись. Раніше боялася починати писати наукові роботи, бо не знала, як і що робити. Але я знайшла підтримку колег і викладачів, що дало поштовх спробувати. Так і почалися перші кроки в науку.
Так, було важко, але воно вартувало кінцевого результату. Дуже вдячна всім своїм викладачам і колегам з написання робіт, адже ми зробили чимало справ, які були цікавими не лише для нас у процесі створення, а й для слухачів на наукових студентських конференціях.
– Чи є щось, що планували зробити 2025 року, але відклали «на потім»?
– Я живу за принципом: «Усе, що робиться або не робиться, все на краще». Тому просто хочеться, щоб нинішнього року все було добре і зі мною, і з найближчими мені людьми. Власні ж бажання перетворю в цілі й сподіваюся якнайбільше виконати їх уже 2026 року. Семестр для мого курсу завершено, я склала екзамени в грудні. Залишилося пройти практику цього місяця.
– Медики часто зустрічають свята на роботі. Які різдвяні традиції є у вашій родині?
– Святкування в колі родини – це одна з наших головних традицій. Також спільне прикрашання ялинки та кімнати. Останні кілька років ми влаштовуємо «Таємного Санту», і це завжди гарно та приємно. Справжнє Різдво – це про любов, світло і пам’ять. І звичайно, яке ж Різдво без смачної та запашної куті!
– Чи відчувається цей дух свята у стінах університету? Як студенти-медики створюють собі настрій?
– Студенти-медики, незважаючи на важкість навчального процесу та підготовки до екзаменів, ініціюють проведення в групах такого дійства, як обмін подарунками – «Таємний Санта». Це весело та мило, адже кожен намагається вкласти частинку любові та радості в підготовлений подарунок для свого одногрупника чи одногрупниці. Хтось підходить з креативністю, а хтось – з уважністю.
Багато студентів також займаються волонтерською діяльністю: збираються групками та відкривають грошові збори («банки») для необхідних речей і діткам, і сім’ям, і військовим. Таким чином вони роблять добру справу та водночас свято для тих, хто теж цього потребує й заслуговує. Всі інші студенти підтримують таку ініціативу й також долучаються, роблячи донати, поширюючи інформацію у соцмережах. Усі ми робимо це одне для одного, для підтримки та віри, що в нас усе попереду, якщо будемо згуртовані й діяти разом.
– Який найкращий подарунок ви прагнули отримати під ялинку?
– Кожен презент несе в собі приємний спогад для мене, навіть якщо це солодощі. Тому всі мої подарунки прекрасні, бо вони подаровані від рідних мені людей і друзів з любов’ю. Як на мене, у сюрпризах важливі також турбота й увага.
Зоряна ТЕРЕЩЕНКО
Світлина з особистого архіву Олени Іскри