Як дух Лесі Українки гартує нову генерацію українських лікарів
Наближається знакова дата, яка резонує у серці кожного українця, – 25 лютого відзначатимемо 155-у річницю від дня народження Лариси Косач, відомої світу як Леся Українка. Понад півтора століття – це величезний відрізок часу, за який змінювалися кордони, політичні режими та медичні технології. Проте творчість Лесі залишається незмінним орієнтиром, особливо нині, коли наша країна проходить крізь горнило війни. Лесині слова «Щоб не плакать, я сміялась» стали не просто цитатою з підручника, а справжньою формулою національного виживання.
Але чи замислювалися ми колись, як цей код незламності сприймають ті, хто присвятив своє життя боротьбі за людське здоров’я? Медицина та поезія завжди йшли пліч-о-пліч у світовій культурі, проте в постаті Лесі Українки вони переплелися трагічно й водночас велично. Вона була «вічною пацієнткою», яка завдяки силі духу знала про межі людських можливостей більше за тогочасних світил медицини. Нині студенти Тернопільського національного медичного університету імені Івана Горбачевського переосмислюють спадщину поетки, знаходячи в ній рецепти професійної стійкості та людяності.
Ми поспілкувалися з майбутніми лікарями, які поєднують складне навчання з тонким світом рими. Їхні роздуми – це міст між класикою та сучасністю.
Чому майбутні лікарі обирають шлях поезії?
Уявіть собі будні студента-медика: анатомічні атласи, тисячі латинських термінів, складні клінічні випадки та постійний інтелектуальний штурм. Здавалося б, де в цій раціональній структурі місце для метафори? Проте саме тут народжується найглибша творчість.
Мар’яна Дзюбук, студентка 5 курсу ТНМУ, родом з міста Костопіль на Рівненщині, очолює відділ поезії університету. Її шлях у літературу почався ще в підлітковому віці, коли світ емоцій став занадто тісним для звичайної прози.
«Писати вірші я почала, коли відчула, що деякі емоції складно передати звичайними словами. Завжди хотілося прикрасити їх римою та метафорами», – ділиться Мар’яна. Для неї медицина та поезія – це не антагоністи, а дві частини єдиного цілого, що перебувають у динамічному балансі. Студентка переконана: медицина вчить логіці, але саме поезія не дає цій логіці перетворитися на холодну байдужість. Творчість для неї – це «перезавантаження», метод збереження чутливості, який часом діє краще за сон чи спорт.
З нею погоджується й першокурсник Дем’ян Ящишин, який прийшов до ТНМУ із села Великий Ходачків Підгороднянської громади, що на Тернопільщині. Його перші кроки у віршуванні були натхненні саме постаттю Лесі Українки. Дем’яна вразив факт її ранньої творчості, і це спонукало його теж спробувати сили в римуванні. Хоча він скромно називає свої перші спроби «дитячою зацікавленістю», його розуміння ролі слова в медицині вражає своєю зрілістю.
«Медицина – це не лише про раціональність, а й про чуттєву сторону людини. Для лікаря важливо підтримувати не тільки фізіологічний гомеостаз пацієнта, а й його психоемоційний стан», – розмірковує Дем’ян. На його погляд, загальна ерудованість і зацікавленість поезією допомагають лікарю стати справжнім цілителем, а не просто механічним виконавцем протоколів.
Ці молоді люди доводять: сучасний лікар ХХІ століття – це інтелектуал, який розуміє, що людина складається не лише з органів і систем, а й з думок, болю й надій, які іноді потребують лікування словом.
«Contra spem spero!»: клінічна стійкість як філософський вибір
Постать Лесі Українки для кожного українця є знаковою, але для медика вона набуває особливого, майже професійного забарвлення. Леся – це людина, яка все життя боролася з туберкульозом кісток, переживала нестерпний фізичний біль, але при цьому створювала світи, повні світла та волі.
Для Дем’яна Ящишина «свідоме» знайомство з поеткою відбулося через її маніфест – «Contra spem spero!».
«Мені запам’ятався і сам вислів, і його посил. Емоційне забарвлення цього твору надзвичайно вплинуло на мене. У важкі моменти зринає думка, що й без надії потрібно сподіватися, що для суму буде ще час, а зараз потрібно докладати максимум зусиль», – каже студент. Ця філософія стає для майбутнього лікаря професійним кредо: боротися за життя пацієнта навіть тоді, коли медичні прогнози невтішні. Приклад Лесі вчить, що кожен прожитий день людини з важкою хворобою – це подвиг, а творчість у такому стані – це титанічна перемога волі над обставинами.
Мар’яна Дзюбук вбачає у Лесі приклад інтелектуальної мужності жінки. Вона не просто писала, вона мислила категоріями вічності. Особливо близькою для Мар’яни є «Лісова пісня» – твір, де людина та природа зливаються в одне ціле. Студентка навіть грала роль Мавки в шкільні роки, і цей образ назавжди залишився в її серці.
Мар’янине життєве кредо – слова Лесі: «А я в очах маю небо блакитне, в душі моїй сонце, в серці моїм любов…». Мар’яна дає цим рядкам надзвичайно влучну медичну інтерпретацію:
«В серці любов» – бо медицина неможлива без любові до людей.
«В душі сонце» – бо оптимізм є єдиним захистом від професійного вигорання.
«В очах небо блакитне» – це ясність розуму, необхідна для точної діагностики.
Сила духу Лесі Українки надихає майбутніх лікарів не здаватися. Коли майбутній медик бачить, як поетка, попри власний біль, залишалася світлом для інших, розуміє: він теж повинен бути цим світлом для своїх майбутніх пацієнтів.
Поетичний код європейськості та соціальна відповідальність
Творчість Лесі Українки – це не лише про інтимну лірику чи боротьбу з хворобою. Це про глибинні філософські пласти, які нині, в часи боротьби за нашу незалежність, стають надважливими. Дем’ян Ящишин звертає увагу на політичний та культурний аспект спадщини Косач.
Для нього Леся – це провісниця європейських цінностей в українській літературі.
«У поезії Лесі Українки мене захоплює ідея непримиренності, повстання й боротьби особистості супроти світу, його несправедливості. Це утвердження чесноти пасіонарності, що є доказом нашої приналежності до європейської родини народів», – зазначає Дем’ян. Він бачить у творах поетки, зокрема в поемі «Давня казка», вічну боротьбу Ідеї проти жадоби влади та багатства. Для лікаря це надзвичайно важливий урок: служіння вищій меті, гуманізм і справедливість мають стояти вище за особисту вигоду чи ефективність системи.
Мар’яна також помічає вплив Лесі на власну творчість. Це проявляється у прагненні до глибини, у виборі філософських тем про волю та покликання. Коли пишеш чесно, від щирого серця, у віршах мимоволі з’являється та сама «Лесина» драматичність – не депресивна, а сповнена внутрішньої енергії та готовності до викликів.
Мистецьке життя в ТНМУ не стоїть на місці. Як керівниця відділу поезії Мар’яна Дзюбук активно займається популяризацією творчості Лесі Українки серед студентства. Це не просто формальні заходи, а живі літературні вечори, де майбутні хірурги, терапевти та педіатри обговорюють вірші, шукають у них відповіді на запитання сьогодення. Такі події створюють простір, де медицина зустрічається з мистецтвом, допомагаючи студентам зберігати свою цілісність як особистостей.
Діалог крізь століття
Якби сьогодні Леся Українка раптом з’явилася в коридорах Тернопільського національного медичного університету, про що б вона запитала сучасну молодь? І що б вони, молоді люди з ґаджетами в руках, але з тими ж вічними питаннями в головах, відповіли їй?
Мар’яна Дзюбук хотіла б запитати про джерело її невичерпної енергії: як їй вдавалося не згорати до останнього, віддаючи світло іншим? Дівчина розповіла б Ларисі Косач, що сучасна молодь, попри всі технологічні спокуси, так само шукає сенси, прагне свободи й намагається змінити світ на краще.
Дем’ян Ящишин, навпаки, хотів би запитати про щось дуже просте, людське.
«Я б хотів поставити більш приземлені питання. Про її життя, відпочинок, захоплення. Я б прагнув поспілкуватися з людиною Ларисою Косач. Адже в непереборному бажанні жити та боротися простої дівчини, чия доля мала бути перекреслена хворобою, я знаходжу більше глибини, ніж у забронзовілому образі», – каже Дем’ян.
Цей погляд надзвичайно важливий. Він десакралізує поетку, робить її ближчою. Леся стає для студентів не просто генієм на постаменті, а прикладом людини, яка змогла. Змогла жити, змогла любити, змогла творити, попри все. Це найсильніший урок для майбутнього медика, який щодня бачитиме пацієнтів, що потребують не лише ліків, а й прикладу такої незламності.
Жива сила, яка допомагає долати фізичні обмеження духу
Творчість Лесі Українки для студента-медика ХХІ століття – це не архівний документ. Це жива сила, яка допомагає долати фізичні обмеження духу. Вона вчить, що людяність та вміння надихати власним прикладом не менш важливі за професійні знання.
Завдяки таким студентам, як Мар’яна та Дем’ян, бачимо, що майбутнє української медицини – в надійних руках. Це руки людей, які вміють відчувати біль іншого, які цінують свободу та знають ціну кожному слову. Вони – спадкоємці тої «титанічної сили волі», про яку говорив Дем’ян.
Леся Українка колись писала: «Я в серці маю те, що не вмирає». Дивлячись на творчу та свідому молодь ТНМУ, розуміємо: це «те» продовжує жити в їхніх віршах, в їхньому прагненні лікувати та в їхній незламній вірі в перемогу – як над хворобами, так і над будь-яким ворогом. Лесине 155-річчя – це не просто ювілей, це свято торжества життя, яке триває в кожному новому рядку, написаному майбутнім лікарем.
Зоряна ТЕРЕЩЕНКО