Світлана Вікторівна Кучер – добре відома в нашому університеті. Вона пройшла шлях від активної студентки та голови СНТ – до доцентки кафедри пропедевтики внутрішньої медицини та фтизіатрії й заступниці декана. Нещодавно пані Світлана прийняла новий виклик – її призначили виконувачкою обов’язків декана медичного факультету. Про спадковість традицій, науковий гарт і плани на майбутнє – в нашому інтерв’ю.
– Пані Світлано, вітаємо вас з призначенням! Ви – справжня університетська вихованка. Ваша історія в цих стінах розпочалася ще 2004 року, коли стали студенткою Тернопільського медичного університету. Розкажіть, яким пам’ятаєте університет тих часів та як активна громадська діяльність вплинула на ваш характер?
– Дякую за привітання. Маєте рацію, для мене університет – це не просто місце роботи, це дім, де я сформувалася як особистість. Період з 2004 до 2010-го (роки мого навчання в медичному університеті) був надзвичайно інтенсивним і цікавим. Пам’ятаю той драйв і постійний брак часу, коли намагаєшся встигнути все: і опанувати складні медичні дисципліни, і займатися наукою, і просто разом з групою кудись сходити.
Я не одразу очолила Студентське наукове товариство. Спочатку прийшла туди як учасниця студентського наукового гуртка. Потім мені запропонували бути членкинею, пізніше – заступницею голови ради СНТ. З 2011 року виконувала обов’язки голови ради студентського наукового товариства. Тоді я вперше зрозуміла, що таке менеджмент у медицині. Треба було організовувати студентські конференцій, працювати з людьми, стимулювати молодих науковців до пошуку істини. Потім був досвід голови ради молодих вчених. Ці посади навчили мене головному – вмінню чути колег та об’єднувати їх навколо спільної мети. Додало досвіду в організаційній роботі й перебування членкинею ради молодих вчених при МОЗ України.
– Після навчання ви обрали кафедру пропедевтики внутрішньої медицини та фтизіатрії. Чому саме цей напрям?
– Пропедевтика – це абетка медицини. Саме тут студент вчиться бачити пацієнта, чути його, відчувати хворобу. Моє становлення як науковиці відбулося саме тут. З 2010 до 2012-го я працювала над магістерською роботою, а згодом, у 2012-2015 роках, навчалася в аспірантурі та писала кандидатську дисертацію, після захисту якої так і залишилася працювати на кафедрі. Це був час глибокого занурення в клінічну практику та педагогіку. Фтизіатрія ж додала розуміння соціальної значущості нашої професії.
– З 2019 року ви обіймали посаду заступниці декана медичного факультету. Це були непрості роки: пандемія, початок повномасштабної війни. Який досвід винесли з цього періоду?
– Робота заступницею декана – це передова адміністративного процесу. Якщо наукова робота вимагає тиші та зосередженості, то робота в деканаті – це постійний рух. Ми були змушені адаптуватися до нових обставин і вчитися на ходу: переводили навчання в онлайн-режим, розробляли нові алгоритми взаємодії зі студентами в умовах пандемії та стресу.
Ці роки навчили мене стресостійкості та гнучкості. Я збагнула, що медична освіта не може бути статичною. Ми повинні бути готовими до змін щохвилини, зберігаючи при цьому високу якість викладання.
– Тепер ви виконуєте обов’язки декана. Якими є ваші пріоритети на цій посаді?
– Моє бачення базується на трьох «китах»: якість освіти, підтримка науки та студентоцентризм. Медичний факультет – це серце університету. Моє завдання – зробити так, щоб кожен викладач мав ресурси для розвитку, а кожен студент – відчуття, що його майбутня професія є найціннішим скарбом.
– Декан – це стратег, але втілення будь-якої стратегії залежить від команди. Ви вже багато років працюєте у структурі деканату. Як охарактеризували б колектив, з яким вам належить працювати в новому статусі?
– За роки роботи заступницею декана я переконалася: наш колектив – це унікальне поєднання досвіду, академічної мудрості та молодої енергії. Це люди, які не просто виконують функціональні обов’язки, а живуть життям факультету 24/7.
Колектив деканату – це механізм, де кожна деталь має значення. Коли я прийшла сюди 2019 року, то побачила неймовірну відданість справі всіх працівників деканату – і інспекторів, і заступників, і звичайно – декана. Не можу не згадати про підтримку та добрі поради попереднього декана – доцентки Галини Анатоліївни Крицької, яка привела мене на цю посаду й багато чому навчила. Всі роки своєї роботи у деканаті я намагалася не лише продовжувати, а й розвивати ті засади, які були закладені раніше: відповідальність, взаємоповагу, відкритість до змін і щире прагнення допомогти кожному студентові та викладачу. Адже саме злагоджена робота команди створює ту атмосферу довіри й підтримки, без якої неможливий повноцінний освітній процес.
Для мене деканат – це не просто адміністративна структура, а живий організм, в якому кожен виконує важливу роль. І я щиро вдячна колегам за професіоналізм, людяність і щоденну відданість своїй справі. Саме завдяки цьому нам вдається не лише долати виклики, а й рухатися вперед, зберігаючи найкращі традиції та впроваджуючи нові ідеї.
Очоливши цей напрям, я бачу своїм завданням створення атмосфери синергії, коли спільна робота дає кращий результат, ніж сума результатів деяких учасників. Ми не просто колеги, ми – однодумці.
– Які засади закладаєте в основу взаємодії всередині колективу? Чи плануєте якісь зміни в підходах до управління?
– Мій ключовий принцип – це довіра та вміння делегувати. Я не підтримую надмірний контроль над кожним кроком. Якщо працівник є компетентним у своїй сфері – чи то робота з іноземними студентами, методичне забезпечення або виховна діяльність – він повинен мати достатньо свободи для прояву ініціативи та самостійних рішень. Водночас для мене важливим є принцип відкритості. Деканат має бути доступним і для професора, і для студента-першокурсника. Ми повинні працювати як сучасний сервісний центр у найкращому значенні цього поняття: швидко реагувати на запити, допомагати в адаптації та створювати сприятливі умови для професійного розвитку кожного працівника.
Глибоко поважаю кожного члена нашого колективу. Ми разом пройшли через виклики дистанційного навчання та воєнного стану, і це нас загартувало. Тепер наша мета – не просто «триматися», а розвиватися, попри всі зовнішні обставини.
– Ваше становлення як адміністратора відбувалося пліч-о-пліч з Петром Григоровичем Лихацьким, який тривалий час очолював факультет, а нині обраний ректором нашого університету. Як описали б цей період спільної роботи?
– Працювати в команді Петра Григоровича – це була справжня школа не лише менеджменту, а й життєвої мудрості. У медичному середовищі часто мовлять про професіоналізм, але Петро Григорович навчив мене, що професіоналізм без людяності втрачає свій сенс.
Наші робочі будні з 2019 року були наповнені глибокою взаємоповагою. Для мене він став не просто керівником, а наставником, який завжди вмів вислухати, підтримати й, що найважливіше, – зрозуміти. Його стиль управління завжди базувався на повазі до особистості кожного співробітника та студента.
– Тобто можна сказати, що ваш стиль управління багато в чому буде продовжувати ту лінію, яку заклав Петро Григорович?
– Безумовно! Ми збережемо той фундамент розуміння та відкритості, який він вибудував. Я вдячна Петрові Григоровичу за довіру та за ту атмосферу в деканаті, де людина завжди була на першому місці. Навіть у найскладніші моменти – чи то під час пандемії, чи то в умовах воєнного стану – ми завжди відчували його підтримку та спокій.
Для мене велика честь приймати естафету саме в такий спосіб. Це дає відчуття впевненості, що ми рухаємося у правильному напрямку. Прагну, щоб кожен викладач і студент нашого факультету відчували таку ж повагу та захищеність, яку відчувала я, працюючи під керівництвом Петра Григоровича. Це та «генетика факультету», яку ми зобов’язані зберегти та примножити.
– Робота очільника факультету – це величезний психологічний вантаж і відповідальність. Що для вас є найбільшою мотивацією в цьому повсякденні? Коли ввечері ви виходите з кабінету декана, який результат дня приносить вам найбільше задоволення?
– Це дуже особисте й водночас важливе питання. Моя найбільша мотивація – це результат, який має людське обличчя.
Бувають дні, заповнені звітами, цифрами та наказами. Але найбільше задоволення я отримую тоді, коли вдається розв’язати конкретну проблему людини. Коли студент, який був за крок до відрахування через складні життєві обставини, знаходить у собі сили продовжити навчання завдяки нашій підтримці. Або якщо за день вдалося розв’язати конфліктну ситуацію, якщо вдалося знайти компроміс, де виграє і навчальний процес, і людина – це добрий день. Я йду додому з легким серцем, коли бачу, що в деканаті панує не страх перед керівником, а взаємоповага. Моя мотивація – це бачити, як зростає нове покоління медиків і знати, що в їхньому успіху є частка нашої спільної праці, нашої витримки та нашої віри в них.
Медицина навчила мене: якщо серце працює ритмічно, весь організм буде здоровим. Так і на факультеті: моя мотивація – підтримувати цей здоровий ритм життя нашої великої університетської родини.
– Яким бачите медичний факультет через кілька років під вашим керівництвом?
– Бачу його сучасним, динамічним, але при цьому таким, що шанує свої традиції. Наше завдання – випускати не просто фахівців з дипломами, а лікарів з великим серцем і гострим розумом.
Ми будемо розвивати міжнародну співпрацю, зміцнювати матеріально-технічну базу кафедр, але в центрі всього завжди залишатиметься Людина. Взаємоповага, розуміння та людяність – це ті засади, які я запозичила від своїх вчителів, зокрема від Петра Григоровича Лихацького, та які втілюватиму щодня на цій посаді.
– Що хотіли б сказати колегам і студентам у цей новий для вас період?
– Хочу сказати «дякую». Дякую за довіру, за підтримку та за можливість працювати заради нашої спільної справи. Попереду багато роботи, але я впевнена: разом ми зможемо все. Медичний факультет – це велика родина. Я зроблю все можливе, щоб кожен у цій родині почувався почутим і захищеним. Наша сила – в нашій єдності та відданості медицині.
Розмову вела Зоряна ТЕРЕЩЕНКО