Містерія покликання Андрея Шептицького у стінах медичного вишу
У сучасному світі, сповненому турбулентності та викликів, звернення до витоків духовності стає не просто потребою, а необхідною умовою збереження національної ідентичності. Особливо символічно, коли цей діалог поколінь ініціює молодь – ті, хто завтра триматимуть у руках людські життя. Нещодавно актова зала ТНМУ перетворилася на простір сакрального мистецтва: тут відбулася прем’єра театралізованого дійства «Серце, віддане народу», присвяченого 160-й річниці від дня народження велета української церкви – митрополита Андрея Шептицького.
Атмосфера вечора з перших хвилин вийшла за межі звичного університетського заходу. Це була не просто студентська вистава, а своєрідна літургія мистецтва, втілена у проникливому слові та величній музиці. Дійство розпочалося з молитви: академічний хор ТНМУ виконав «Отче наш», і це багатоголосся, що здійнялося під склепіння зали, задало тон усій постановці. Присутність почесних гостей – архієпископа і митрополита Тернопільсько-Зборівського УГКЦ Теодора Мартинюка та капелана університету отця Ігоря Драпака лише підкреслила важливість моменту.
Постать Андрея Шептицького для цієї мистецької рефлексії була обрана не випадково, адже його масштаб неможливо вписати в рамки однієї епохи. Життєвий шлях митрополита – це унікальний приклад жертовного служіння, що охопив періоди двох світових воєн і зміни шести політичних режимів: від аристократичної Австро-Угорщини, через надії ЗУНР і польське панування, до жахіть нацистської окупації та радянського тоталітаризму. Шептицький був не лише духовним лідером, а й великим меценатом, просвітником, будівничим нації та, що вкрай символічно для стін ТНМУ, опікуном медицини. У рік, проголошений роком Шептицького на Тернопільщині, студентська театральна студія «Art-drama» взяла на себе сміливість дослідити найпотаємніше – момент духовного переродження молодого аристократа у Слугу Божого.
Шлях від Романа до Андрея
Вісь постановки – не сухий історичний фактаж, а напружена психологічна драма становлення особистості. Режисерський задум сфокусувався на юнацьких роках графа Романа Шептицького – тому переломному періоді, коли вирішувалася його доля, коли блискуче світське майбутнє, багатство та графський титул боролися з тихим, але наполегливим голосом покликання. Глядачі стали свідками того, як із сумнівів, вагань і пошуків народжувався той Андрей, якого згодом назвуть «українським Мойсеєм».
Студенти-медики продемонстрували напрочуд зрілу, глибоку акторську гру, зумівши передати складну палітру почуттів героїв тієї епохи. Роль молодого Шептицького (Романа, що стає Андреєм) блискуче виконав Віталій Трач. Особливої метафоричної глибини дійству надали алегоричні образи, введені режисеркою-постановницею: «Тінь сумнівів» у виконанні Катерини Савченко та «Голос віри», втілений Дариною Федорів. Цей блискучий хід дозволив візуалізувати невидиму боротьбу, що точиться у серці кожної людини, перетворюючи внутрішній монолог героя на динамічний сценічний діалог.
Навколо головного героя розгорнулася жива, переконлива картина його оточення, що дозволило глядачу зануритися в атмосферу галицької інтелігенції кінця XIX століття. Єлизавета Мізь (мати Софія) та Роман Красицький (батько Іван) створили проникливі образи батьків, у яких переплелися аристократична стриманість і безмежна батьківська любов, тривога за долю сина та повага до його вибору. Сцени за участі братів і сестри (Назарій Бобко, Михайло Галей, Вікторія Клопотюк) додали постановці родинного тепла, показавши Шептицького не як відсторонену ікону, а як живого брата та сина.
Окремої уваги заслуговує блок, присвячений взаємодії Романа з друзями, які у виставі стали уособленням різних світоглядних позицій тогочасного (та й сучасного) суспільства. Друг-скептик (Назар Красицький) втілив раціоналізм, що відкидає ірраціональність віри; друг-прагматик (Ірина Швак) символізувала кар’єризм і земний успіх; друг-романтик (Ілля Собчук) – емоційне, але поверхневе сприйняття світу. Ці діалоги підкреслили, наскільки непростим був вибір Шептицького – йти проти течії, проти логіки світу цього. Голос же вищої духовної мудрості пролунав через персонажа духівника-наставника, роль якого майстерно зіграв Дем’ян Ящишин.
Керівниця студії Мар’яна Варварук, коментуючи постановку, зазначила, що найсильнішим емоційним камертоном стала сцена щирої молитви Романа на колінах: «Ми свідомо поставили наголос на цьому моменті. Нам було важливо показати, що правильне рішення не завжди дається легко й просто. Завжди є тінь сумнівів, навіть у праведних людей. Але саме перемога над цим сумнівом, здобута у щирому діалозі з Творцем, і робить віру непохитною». Ця думка червоною ниткою пройшла крізь усю виставу, ставши потужним меседжем для молодих глядачів: ти можеш стати тим, ким прагнеш, навіть якщо світ навколо не одразу приймає твій вибір.
Від ідеї до втілення
Успіх вистави «Серце, віддане народу» видається ще більш феноменальним, якщо зазирнути за лаштунки її створення. Як зізналася Мар’яна Варварук, ідея постановки народилася спонтанно, завдяки телефонному дзвінку університетського капелана отця Ігоря Драпака. Він нагадав, що наприкінці листопада завершується рік Шептицького, і запропонував створити спільний проєкт, який би гідно вшанував пам’ять митрополита. На підготовку залишалося критично мало часу – лише три тижні. Без готового сценарію, у стислі терміни, фактично в екстремальних умовах творчий тандем режисерки та капелана створив компактне, але надзвичайно змістовне дійство.
«Сценарію не існувало, відтак придумувати ідею, розписувати всі ролі довелося з нуля. На допомогу прийшов отець Ігор, ми спільно обрали тематику. Вирішили сфокусуватися саме на молодих роках Шептицького, на часі його становлення. Це стратегічно правильний вибір, адже ми показували студентам їхнього ровесника, який приймає доленосні рішення», – ділиться спогадами пані Мар’яна. Компактний формат вистави, що складався з коротких, влучних сценок, дозволив утримати увагу молодіжної аудиторії, не перевантажуючи її, але залишаючи простір для власних роздумів.
Важливу роль у створенні сакральної атмосфери відіграв університетський хор під керівництвом талановитого Антона Шупи. Синтез драматичної гри та духовної музики створив ефект повного занурення.
Кульмінацією вечора стало звернення архієпископа Теодора Мартинюка. Владика, який завітав на свято, не приховував свого глибокого зворушення. Він подякував студентській спільноті за їхню творчість, за бажання пізнавати та популяризувати світочів української нації. «Ви сьогодні оживили історію, ви дали нам можливість доторкнутися до серця, яке горіло любов’ю», – читалося в очах присутніх. З рук митрополита керівники колективів – Мар’яна Варварук та Антон Шупа отримали подячні грамоти від Тернопільсько-Зборівської архієпархії УГКЦ, що стало не лише приємною несподіванкою, а й високим визнанням просвітницької місії університету.
«Це було дійство, в яке ми вклали душу. Можливо, воно не було таким помпезним за формою, але воно цілком відобразило наше бачення Андрея Шептицького», – підсумувала керівниця студії. Фінальним акордом, що об’єднав залу, став духовний гімн України «Боже великий, єдиний».
Найкращою ж рецензією, за словами організаторів, стали не офіційні промови, а живі відгуки студентів у коридорах: «Було цікаво, але мало». «Якщо глядачу мало – отже, точно не сумно. Цією постановкою ми таки зачепили потрібні струни душі й люди хотіли, щоб це тривало довше», – філософськи зауважує режисерка.
Творче життя в ТНМУ не зупиняється на досягнутому. Пані Мар’яна привідслонила завісу майбутніх планів: зараз разом із хором студія працює над традиційним українським Різдвяним дійством у вертепному стилі, яке обіцяє бути колоритним та автентичним. А вже ближче до весни на поціновувачів університетської Мельпомени чекає нова масштабна прем’єра, деталі якої поки що тримають у таємниці.
Зоряна ТЕРЕЩЕНКО
Світлина Яніни ЧАЙКІВСЬКОЇ