Як бережуть різдвяні традиції у нашій університетській родині
«Дай, Боже, Святий вечір!» – ці слова невдовзі пролунають у кожній українській оселі, розірвавши тишу зимової ночі та сповістивши про народження Надії. Ми й не зчулися, як швидко промайнув ще один рік. Час летить невблаганно, і ось величне, світле свято Різдва Христового знову стукає у наші двері.
Рік, що минає, був важким. Він був бентежним, сповненим щоденних турбот, невимовного жалю, безкінечних хвилювань і тривог, що розривали серце. Війна наклала свій відбиток на кожного з нас, змінивши сприйняття буденності та свят. Але попри все, ми – християни, і ми точно знаємо непорушну істину: найтемніша ніч завжди буває перед світанком. Як би не намагалося зло погасити наше світло, так чи інакше дочекаємося-таки перших променів нашої довгоочікуваної Перемоги. І ми глибоко певні, що Новонароджене Дитятко, яке приходить у цей світ, щоб дарувати любов і спасіння, неодмінно нам у цьому допоможе.
Українці – це нація, сила якої криється в пам’яті. Ми завжди дотримуємося традицій, які, мов безцінний скарб, передаються нам з дідів-прадідів. Це не просто звичаї чи обряди – це наша культурна спадщина, наш генетичний код, наш фундамент – міцний та непорушний, який не здатен зруйнувати жоден ворог. Саме зараз, у часи випробувань, нам стало особливо цікаво: як же святкують Різдво ті, хто щодня навчає та навчається, лікує й рятує? Як бережуть вогник традицій викладачі та студенти нашого любого університету? Ми провели тепле опитування, зазирнувши в душі наших колег, і деякі з найщиріших відповідей раді опублікувати в нашій газеті.
Певна річ, найперше ми пішли з цим питанням до людини, для якої культура, рідна мова та автентичні традиції – це справжня святиня. Вона – успішна лікарка, але не уявляє власного життя без сцени та мистецтва. Йдеться про справжню улюбленицю студентства, асистентку кафедри екстреної та симуляційної медицини ТНМУ й, за сумісництвом, натхненну керівницю театральної студії «Арт-драма» Мар’яну Варварук.
«Я родом з Івано-Франківської області, колишнього Богородчанського району. Родина мешкає у селі Пороги. Це неймовірно мальовниче село у самій глибині Карпатських гір. Ми свого часу жили в Івано-Франківську, але поклик гір був сильнішим, і таки переїхали в будинок у горах. У нас панують дуже цікаві, самобутні Різдвяні традиції, адже наше село географічно та ментально перебуває на переділі Гуцульщини й Бойківщини. Тобто, ми увібрали у себе найкраще з традицій цих двох яскравих етнічних груп. Тому, коли мене запитують, хто я, завжди з гордістю відповідаю: я і бойківчанка, і гуцулка».
Для сім’ї пані Мар’яни Різдвяні свята – це сакральний період, час, коли світ завмирає, щоб наповнитися святістю. «Це проходить дуже родинно, урочисто, до цього ретельно готується вся сім’я. Ми завжди намагаємося дотримуватися тих звичаїв, які берегли мої бабусі й прабабусі. Неодмінно за Різдвяним столом має зібратися вся наша рідня. Ми обов’язково забираємо до себе на свята наших бабусь. Відтак за столом єднаються покоління: від найстаршого до найменшого», – ділиться думками викладачка.
Опис самої Святої вечері у домі Варваруків звучить, як сценарій до кінофільму про українську душу:«Перед вечерею тато традиційно заносить до хати Дідуха – символ роду та врожаю, стелить на стіл пахуче сіно. Їмо ми винятково з глиняного посуду, віддаючи шану землі. У цей вечір вимикаємо електричне світло – наша вечеря відбувається при живій свічці. Перед тим, як сісти за стіл, неодмінно спільно молимося. Зазвичай цілий день перед вечерею ми суворо постимо, нічого не їмо, очищуючи тіло й душу. А ще готуємо традиційних 12 пісних страв. Тато зберігає давній звичай – кидає кутю ложкою до стелі, аби знати, чи урожайним буде наступний рік. По кутах столу, під вишиту скатертину, обов’язково кладемо часник – оберіг від усього лихого. Пригадую, коли я ще була зовсім юною дівчиною, ходила надвір і била ложкою об паркан, аби почути, звідкіля гавкають собаки – там, мовляв, і доля моя. У нас є невеличка господарка – кілька курочок, кізонька. То тато у Святвечір не забуває й про них – несе їм вечерю, аби пригостити, бо в цю ніч радіє все живе…
Різдвяний ранок у горах – це окрема магія. Цей день сповнений сміхом, теплими розповідями, гучними колядками. Ми радо приймаємо гостей. Дуже любимо колядку «Бог ся рождає», а коли був ще живий мій дідусь, то завше співав старовинну «Сумний святий вечір». Ось вам розповідаю зараз, а сама вже не можу дочекатися, доки поїду додому».
Навіть у стінах університету пані Мар’яна гуртує молодь навколо традицій. Зі своєю «Арт-драмою» та університетським хором вони готують вертепне дійство. Каже: «Це вже буде розколяда, оскільки зараз всі студенти роз’їхалися по домівках. У «Арт-драмі» багато молоді з різних куточків України й вони радо діляться своїми звичаями, які іноді дивують. Якщо мовити про центральну Україну, то там, скажімо, дивиною є суворий піст 24-го грудня. Цікавим також є те, що вони кутю готують навіть з рису, а не з пшениці. У багатьох щедрують на Водохреще, а в мене вдома – на Василія. Але мені дуже приємно, що коли я передаю їм свою гуцульсько-бойківську культуру, вони її завжди радо сприймають… У нас чудова країна, розмаїта традиціями, але тим і прекрасна. У нас чудова молодь. Дай нам, Боже, якнайшвидшої Перемоги, а ми вже тут, на своїй землі, точно дамо собі раду. Зі святами вас, дорога університетська родино!».
Не менш щемливими спогадами про традиції святкування поділився з нами Андрій Іванович Цвях, завідувач кафедри травматології та ортопедії з військово-польовою хірургією. Для нього Різдво – це насамперед повернення до витоків.
«Щороку ми збираємося у батьківській хаті у селі Добриводи Збаразької громади, – розповідає Андрій Іванович. – З’їжджаємося всі, навіть сестра із сім’єю прибуває аж із Вінниччини. Кожного року діти дуже поспішають, адже завжди ходять з вертепом по селі, з хати в хату, несучи коляду та шопку».
Обличчя лікаря світлішає, коли він поринає у спогади дитинства:
«У моєму дитинстві, після вечері вдома, ми завжди ходили на Святвечір до бабусі, мами мого батька. Нам там завжди давали подарунки, але просто так їх було не отримати! Потрібно було стати на стілець і розповісти гарний віршик на релігійну тему. Пригадую, ми із сестрою завжди напередодні старанно вчили ті віршики, за що отримували по п’ять карбованців – на той час це були великі гроші, – сміється Андрій Іванович. – І, звісно, ще цукерки. Бабуся все жартувала, мовляв, це ваш заробіток на пів року. І знаєте, ми продовжуємо цю чудову традицію. Тепер вже мої діти й діти моєї сестри так само розказують нам віршики, за що отримують свої заслужені подарунки».
Для Андрія Івановича свята – це нагода нагадати собі про головне:
«Різдвяні свята – дуже гарний привід зустрітися. Та найголовніше – це повага до батьків. Адже в нас, в українців, це в крові. Різдво та Великдень – це ті самі сімейні свята, коли ми неодмінно маємо зібратися родиною вдома, під батьківським дахом. Обожнюємо колядувати, особливо вже добре відомі й традиційні «Нова радість стала», «Бог предвічний», «Добрий вечір тобі»… Мій син продовжує ці традиції: ходить з вертепом, з колядниками від церкви, прислуговує у храмі. Дай, Боже, щоб ми усі мали змогу всіма сім’ями збиратися за святковими столами, разом колядувати, хвалити Бога та тішити наших батьків, доки вони з нами».
А як же святкує сучасна молодь? Про традиції своєї родини розповіла студентка 6 курсу медичного факультету Христина Яшан. Її слова підтверджують: наше коріння живе й проростає у майбутнє.
«Я родом з міста Снятин, що на Івано-Франківщині. Різдво ми традиційно святкуємо вдома, в колі найближчих – разом з родиною», – каже Христина. «Це свято для нас має особливе значення, адже воно пов’язане не лише з вірою, а й з глибокою повагою до родинних традицій, які формувалися роками. У різдвяний вечір наш дім наповнюється особливим теплом, спокоєм і відчуттям очікування чогось світлого».
Христина з ніжністю описує деталі вечора:
«Центральним моментом святкування є Свята вечеря. Ми завжди готуємо дванадцять пісних страв – як символ достатку, єдності та вдячності за прожитий рік. Особливе місце на столі займає кутя, яка для нашої родини є незмінним атрибутом Різдва й має глибоке символічне значення – це зв’язок з предками. Після вечері зберігаємо ще одну важливу традицію – ходимо колядувати до родичів. Колядки створюють неповторну атмосферу щирості та радості, дозволяють зібратися разом, поспілкуватися й відчути спільність. Саме в ці моменти Різдво розкривається для нас найповніше – як свято об’єднаності, тепла й родинної близькості, яке нагадує про справжні цінності та дарує відчуття підтримки й любові».
Дорогі друзі, читаючи ці теплі спогади, хочу побажати кожному з вас, щоб цьогорічне Різдво стало початком чогось великого й світлого у вашому житті. Нехай різдвяна зірка, що засяє на небі, принесе в кожну українську хату не лише смачну кутю та дзвінку коляду, але й найголовнішу звістку, на яку всі так чекаємо – звістку про мир і Перемогу. Бережіть своїх рідних, цінуйте кожну мить разом і пам’ятайте: наше світло неможливо погасити, доки ми тримаємося свого коріння. Христос Рождається! Славімо Його!
Зоряна ТЕРЕЩЕНКО