Професія лікаря традиційно асоціюється зі суворими канонами, білими халатами та безсонними ночами над атласами анатомії. Проте сучасна медицина потребує не лише глибоких знань, а й надзвичайної емоційної стійкості та вміння залишатися людиною в найскладніших обставинах. Наша сьогоднішня співрозмовниця – Тетяна Шевчук, студентка медичного факультету. Вона не лише майбутня фахівчиня, а й очільниця Творчого колективу ТНМУ, волонтерка та людина, яка довела: мистецтво – це не розвага, а життєво необхідне друге дихання для медика. Нещодавно Тетяна отримала відзнаку «Студент року» в номінації «За вагомі досягнення в розвитку культури».
Від сільських обріїв – до медичних вершин
– Тетяно, звідки ви родом?
– Моє коріння – на мальовничій Тернопільщині, у селі Новосілка. Це місце, яке для мене завжди було й залишається синонімом цілковитої безпеки, безумовної підтримки та любові.
Саме там, у Новосілці, закладався фундамент моєї особистості. Мої батьки навчили мене головному – відповідальності за власні вчинки, емпатії до чужого болю та глибокої поваги до кожної людини, незалежно від її статусу. Рідний дім дав мені той внутрішній стрижень, який допомагає не зламатися зараз, у дорослому та часто стресовому житті.
– Ким мріяли стати у дитячі роки?
– Ви знаєте, навіть у зовсім юному віці я мріяла про професію, яка б мала глибокий сенс. Мене завжди заворожували люди в білих халатах. У моїх дитячих очах вони були втіленням цілковитого спокою та впевненості. Мені здавалося, що лікар – це людина, яка володіє таємним знанням про те, як приборкати хаос і повернути здоров’я.
Але водночас з цим «серйозним» захопленням у моєму житті завжди існувала творчість. Сцена, шкільні виступи, хвилювання за лаштунками, коли серце калатає так, що здається, його чути в першому ряду. Усе це вчило мене сміливості. Творчість була моїм інструментом самовираження. Вже тоді ці дві лінії – медицина й мистецтво почали переплітатися, хоча я ще не усвідомлювала, наскільки міцним буде цей вузол у майбутньому.
– Коли та за яких обставин уперше серйозно задумалися про те, щоб присвятити себе медицині та стати лікаркою?
– Це було цілком свідоме й виважене рішення, яке остаточно сформувалося у старших класах. Моя медична подорож почалася не одразу з університету – спочатку я вступила до Чемеровецького медичного коледжу на Хмельниччині.
Саме в коледжі збагнула: медицина – це не просто робота, це вибір шляху. Довгого, тернистого, відповідального й дуже людяного. Коли я згодом вступила до ТНМУ, вже чітко знала, куди йду й навіщо. Це був не просто вибір професії за порадою чи престижем, а внутрішній поклик бути там, де людина потребує допомоги найбільше.
– Навчання в медичному університеті вважають одним з найскладніших. Чи не виникало у вас страху, що через нескінченні підручники, анатомічні атласи та практику не залишиться часу на власні захоплення?
– Звісно, такий страх був, і він цілком обґрунтований. Перші роки навчання в медичному – це справжнє випробування на витривалість. Бували моменти критичного виснаження, коли здавалося, що світ звузився до розмірів підручника з гістології чи фармакології. Проте я досить швидко зрозуміла одну важливу річ: якщо повністю відмовитися від того, що тебе наповнює зсередини, ресурс вичерпається миттєво. Творчість не стала перешкодою для навчання, а навпаки – моїм рятівним колом. Коли мозок відмовлявся сприймати чергову порцію латини, я йшла на репетицію й це допомагало мені відновлюватися швидше, ніж будь-який пасивний відпочинок.
Мистецтво як «друге дихання»
– Ви вже дев’ять років студіюєте медицину, враховуючи навчання в коледжі та університеті. Як за цей час трансформувалося ваше розуміння професії лікаря?
– Усвідомила, що бути лікарем – це не лише про клінічне мислення чи здатність поставити правильний діагноз. Справжній лікар – це людина з неймовірною емоційною зрілістю. Це той, хто стає опорою для пацієнта, коли той переживає свій найбільший страх або найсильніший біль. Моє сприйняття професії трансформувалося від дещо романтизованого юнацького уявлення до глибокого усвідомлення величезної відповідальності. Медицина сьогодні для мене – це не просто фах, це частина моєї ідентичності, мій спосіб служіння суспільству.
– Уже три роки ви очолюєте студентський творчий колектив ТНМУ. Як вам вдається поєднувати відповідальність лідерки, організаційні питання та надзвичайно щільний навчальний графік?
– Планування, дисципліна та, найголовніше, команда. За ці три роки зрозуміла, що лідерство – це аж ніяк не про тотальний контроль над кожним кроком. Лідерство – це про здатність надихати. Я навчилася делегувати обов’язки та щиро довіряти своїм колегам по сцені.
Коли кожна людина в колективі відчуває нашу спільну мету, коли очі палають однією ідеєю – механізм працює злагоджено навіть тоді, коли в усіх нас «завал» перед іспитами. Ми підтримуємо одне одного. Бути лідером у медичному виші – це як бути капітаном корабля під час шторму: потрібно зберігати спокій та знати, що твій екіпаж тебе не підведе.
– Організація масштабних проєктів, як-от «MedParty», Шевченківські дні, доброчинні концерти, вимагає багато енергії. Який з цих проєктів приніс вам найбільше емоційне задоволення?
– Кожен проєкт для мене, як дитина, в кожного свій характер і своя історія. Проте, якщо мовити про найсильніший емоційний відгук, то це однозначно доброчинні концерти. Коли бачиш, як мистецтво трансформується в реальну допомогу – чи то збір коштів на лікування, чи підтримка наших захисників – це дає неймовірне натхнення. У такі моменти розумієш, що твій голос, твій танець чи твоя організаторська робота мають цілком конкретну, відчутну цінність.
– Що для вас означає почесна відзнака «Студент року»?
– Чесно кажучи, ніколи не працювала заради нагород, тому це визнання стало для мене приємною несподіванкою й великою честю. Але хочу підкреслити: я не сприймаю цю відзнаку як свою особисту перемогу. Для мене це результат роботи всього нашого Творчого колективу.
За кожним заходом, за кожною яскравою хвилиною на сцені стоять десятки людей, які вкладають власний час, талант і серце в репетиції. Це нагорода про «ми», а не про «я». Це визнання того, що в нашому університеті культура займає важливе місце, що нас чують і цінують.
– Ви часто порівнюєте творчість з другим диханням. Опишіть цей момент переходу: ось ви після виснажливих занять чи чергування заходите в репетиційну залу… Що відбувається цієї миті?
– Уявіть: виснажливий день, голова обтяжена медичною термінологією, ноги втомлені від багатогодинного навчання чи практики. Заходиш у залу з відчуттям, що сил немає навіть на розмову. Але щойно вмикається музика – спрацьовує якийсь внутрішній перемикач. Змінюється ритм дихання, випрямляється спина, втома починає трансформуватися в цілком інший вид енергії – творчий драйв. Це момент істини, коли знову відчуваєш себе живою людиною, а не просто функцією чи відповідальною студенткою. Це повне перезавантаження. Творчість вимикає раціональне та вмикає емоційне, дозволяючи мозку відпочити через зміну діяльності.
– Знаю, що ви активно підтримуєте ініціативи Центру ментального здоров’я. На ваш погляд, як арт-терапія та творчі вечори допомагають майбутнім медикам уникати вигорання?
– Арт-терапевтичні заходи, неформальні зустрічі, творчі вечори – це безпечний простір. Тут студент-медик може просто побути собою. Без оцінок, без іспитів, без страху припуститися помилки. Це можливість прожити емоції, які ми часто змушені блокувати під час роботи з пацієнтами. Переконана, що такі простори – це не розкіш, а необхідна умова збереження психічного здоров’я медичної спільноти.
– На ваш погляд, чи може людина бути справді добрим, чуйним лікарем, якщо вона зовсім не цікавиться мистецтвом і не має своєї творчої віддушини?
– Безумовно, людина може бути висококласним технічним фахівцем і без зацікавленості мистецтвом. Але лікар – це більше, ніж технік. Я переконана, що кожному лікарю потрібне власне джерело відновлення. Для когось це живопис чи музика, для когось – спорт, волонтерство чи мандрівки. Головне – мати те, що наповнює твою внутрішню чашу.
Порожній лікар, емоційно вигорілий та сухий, не зможе дати пацієнтові головного – підтримки та надії. Мистецтво розвиває емпатію, вчить бачити нюанси, відчувати напівтони. А це критично важливо в діагностиці та спілкуванні з хворою людиною. Мистецтво робить лікаря живішим, а отже, ближчим до пацієнта.
– Чи були у вашому житті моменти, коли саме творчість допомагала вам пережити особисті чи професійні кризи?
– Так, і не раз. У житті кожного студента-медика бувають моменти глибоких сумнівів: «Чи це справді моє? Чи витримаю я цей темп?». Бували періоди емоційного спустошення, коли здавалося, що я більше нічого не можу дати людям. І саме в такі хвилини сцена ставала моїм лікарем. Коли виходиш до глядача, ділишся енергією, отримуєш її назад сторицею. Репетиції повертали мені відчуття сенсу. Творчість – це мій спосіб зібрати себе докупи після того, як світ намагався розібрати тебе на частини. Це мій внутрішній компас, який завжди вказує шлях до гармонії.
– Яким бачите власне майбутнє після завершення навчання в університеті?
– Бачу себе лікаркою, яка не втратила здатності відчувати. Моя пріоритетна мета – професійний розвиток, постійне вдосконалення медичних навичок. Проте точно знаю: ніколи не залишу мистецтво. Можливо, формати зміняться, громадська діяльність набуде інших масштабів, але вони залишаться частиною мого життя. Лише в такому балансі відчуваю себе цілісною особистістю. Хочу бути лікаркою, яка лікує не лише тіло, а й надихає своїм прикладом жити повнокровним, яскравим життям.
– Якби вам довелося виписати своєрідний рецепт гармонії для ваших майбутніх колег, які складники обов’язково б поєднали в одному флаконі?
– О, це був би особливий рецепт! Я б порадила змішати:
- Одну частину глибоких знань – бо без фундаменту немає фахівця.
- Одну частину щирої емпатії – бо без любові до людей медицина мертва.
- Щоденну практику вдячності – за кожен прожитий день, за кожну перемогу над хворобою.
- І обов’язково – регулярну дозу натхнення. Шукайте те, від чого ваші очі світяться – чи то музика, книги чи просто захід сонця.
Приймати цей «препарат» потрібно щодня, без обмежень, протягом усього професійного життя. І тоді ви не лише станете чудовими лікарями, а й залишитеся щасливими людьми.
Зоряна ТЕРЕЩЕНКО
Світлина Яніни ЧАЙКІВСЬКОЇ