Василько… У нього очі, як небесна блакить. А посмішка, як в янгола, це навіть зауважив майстер, який виготовляє йому пам’ятник. Для батьків і рідних – він був Васильком, для пацієнтів – їхнім лікарем-стоматологом Василем Володимировичем.
Василь Кекіш – випускник стоматологічного факультету Тернопільського національного медичного університету ім. Івана Горбачевського 2015 року. Народився в місті Червоноград, нині Шептицький, що на Львівщині. Працював у клініці «SlaDent» у Тернополі. Загинув біля селища Білогорівка на Луганщині.
«Мамо, ти пишатимешся мною»
Зростав майбутній стоматолог у родині лікаря та психологині.
«Коли ми обмірковували, як сина назвати, то я чомусь хотіла Андріан чи якесь інше неординарне, як мені тоді здавалося, ім’я, а чоловік, який до речі, закінчив ваш університет і працює сімейним лікарем, каже: «Не будемо нічого вигадувати, а назвемо, як твого батька, Василем». Я погодилася й ми назвали його на честь дідуся. Так у нас з’явився Василько, на якого ми дуже чекали», – згадує ті часи мама Василя Кекіша – Леся Василівна .
З дитинства Василь мав дуже добру пам’ять, мама читала йому багато книжок, а він запам’ятовував. У два рочки вже знав назви багатьох птахів з дитячої енциклопедії. Дуже рано почав говорити. Вже коли трішки підріс, то вивчив колядки й свої перші дитячі гроші наколядував. За ті кошти купили альбом для фотографій та дитячу Біблію, яку мама йому читала. Він зростав дуже комунікабельною дитиною, міг знайти спільну мову і з дітьми, і з дорослими. Ніколи не вступав у конфлікти, не перечив нікому, а молодших завжди захищав у хлопчачих війнах. Ще із сьомого класу був послушником у церкві, до схід сонця вставав і приходив на службу раніше від батьків, а коли вже був у випускному класі, то встигав і церковне начиння підготувати, і до репетитора на десяту годину прийти. І це на Водохреще, в морози, коли до школи треба було йти два кілометри пішки.
«Що любив ваш Василько?», – запитую.
«Прості звичні речі, які приносили йому насолоду – збирати гриби, готувати смачні страви, кулінарною справою дуже захоплювався. Пригадую, якось на моє день народження, під час зимових канікул, разом із сестричкою спік торт у подарунок. Уже коли був студентом, то, використовуючи інтернет, навчився готувати сардельки в тісті, сам замішував тісто, обмотував ним сардельки, виходило дуже смачно. Завжди пильнував, щоб страви були не лише смачними, а й вишукано прикрашені. Побратими навіть за це його нарекли «інтелігентом-аристократом», бо ж зрозуміло, яке на війні сервірування, а він хотів, щоб гарно було. А які смачні шашлики готував, навчився у кав’ярні, де підробляв ще під час навчання! Я ще тоді жартувала: «Васильку, якщо не станеш стоматологом, будеш чудовим кухарем». Брав участь у сільському вертепі, роль Янгола мав, на горищі ще десь збереглася його палиця та крила. Коли був маленький, то я пекла для нього та гостей торт «Качечка», чималенький, цілу стільницю займав, а чоловік привітання підписував. «Мамо, ти пишатимешся мною». Це його слова».
Коли Василькові було три рочки, у сім’ї народилася дівчинка. Він навіть ім’я їй сам підібрав – Катруся. «Коли я народилася, то Василько ніяк не міг дочекатися, щоб мене побачити й увесь час примовляв: «Покажіть уже мені її, – розповідає сестра. – Нам було весело й дуже комфортно вдвох, Василько завжди брав мене із собою, коли йшов до друзів, в якісь компанії. Мама кличе вечеряти, а ми ще гуляємо. Василько не просто був для мене старшим братом, він став моєю опорою, міцною стіною, на яку завжди можна було спертися».
«Бути чесним із собою та світом»
Коли ж настав час обирати професію, то одного дня Василь повідомив батькам своє рішення йти у стоматологію. Мама й тато дуже здивувалися, але підтримали такий вибір. Інакше й бути не могло, він зростав дуже самостійним. Василько сказав, що буде лікарем, але стоматологом, як дядько Володя, батьків товариш, бо «на зарплатню «сімейника» та психолога, не проживеш», – жартував.
Відтак вступив до Тернопільського національного медичного університету на стоматологічний факультет. Коли ж закінчив і вже навіть працював, то мав велику мрію створити власний стоматологічний кабінет. Навіть свою сестричку переконав навчатися на зубного гігієніста, аби разом працювати. То була його мрія. «Я закінчила факультет іноземних мов,– розповідає сестра, – але Василько дуже хотів, щоб ми створили власний бізнес. Мріяв відкрити свій стоматологічний кабінет, щоб я працювала з ним: «От закінчиться війна й ми відкриємо власну справу». На зубного гігієніста я вивчилася, але Василька, на жаль, уже немає».
«Пригадалося, як Василько з’явився в нашій групі, – розповідає одногрупниця Інна Гайдамаха. – Він був наймолодшим, за характером дуже щирий, може навіть більше довірливий, але дуже правильний та добрий. Це неймовірна людина, яка назавжди залишиться в моєму серці. В нас була дуже позитивна, згуртована група й коли ми дізналися, що Василь загинув, це стало страшною втратою для всіх. Василь жив надто правильно, за правилом: бути чесним із собою та світом. Бути справедливим, нести людям добро, допомагати. Це не так просто й у житті дуже зрідка люди дотримуються цих засад. Але то було його кредо».
Старший бойовий медик з позивним «Док»
Він вирішив іти на війну в перші ж дні повномасштабного вторгнення, коли до ТЦК ще вишиковувалися величезні черги. Ні батькам, ні сестричці про це не сказав: «Не хвилюйтеся, я вдома, вдома», – лунало у слухавці. Насправді ж Василь був одним з тієї черги. «Він зателефонував мені вже з військкомату: «Йду на війну, а в мене берців немає, я в білих кросівках», – згадує той день одногрупниця Інна. Вже за кілька годин вона знайшла йому зимове взуття та привезла до ТЦК. Але ще запитала, чи добре він обмізкував власне рішення. «Ти ж стоматолог, як воюватимеш? Може, передумаєш?». «Ні, я все обміркував. Іду». Вона ще обняла його на прощання й Василь пішов.
Дещо пізніше батьки дізналися, що син дуже хоче в десантно-штурмову бригаду, а його не беруть. «Васильку, які десантно-штурмові війська, ти ж, мов билиночка», – благала мама. – Мамо, але ж склав усі нормативи», – намагався переконати її син. Його взяли у 81-у аеромобільну бригаду старшим бойовим медиком. Так Василь Кекіш став військовослужбовцем ЗСУ з позивним «Док».
«Ми часто спілкувалися з ним у телефонному режимі, – згадує волонтерка та одногрупниця Василя – Інна Гайдамаха. – Я запитувала, що потрібно, а він відповідав, що нічого, крім медичних засобів, це було головне, щоправда, я клала до пакунків з медикаментами солодощі, енергетичні батончики. Василь ніколи не просив щось для себе, замовляв лише медичні засоби для порятунку поранених – оклюзійні накладки, кровоспинні, антибіотики, те, що йому було потрібно першочергово. Василь був старшим бойовим медиком, але сам ішов на передову, в окопи, поранених витягав. Побратими розповідали, як він «відкапував» людей, яких не могли евакуювати, сидів з хлопцями до останку, часто траплялося так, що рятував їм життя, й тоді дуже тішився, а коли військові помирали, то страждав, що не міг врятувати. Він був тією людиною, яка допомагала всім. І Василь Кекіш віддав себе сповна людям. Часто ризикував життям, знав, що може загинути, бо не раз казав: «Я звідти можу не повернутися». Усвідомлював навіщо й для кого це робить. Це була людина честі, інакше він просто не міг. Полюбити людей так, щоб за них ризикувати життям, це особливий дар і для цього, на мій погляд, потрібно бути надзвичайно мужнім, мати сміливість і бути відданим тій державі, в якій жив, щоб піти заради неї на смерть. Наш Василько таким був».
Він не міг пройти осторонь, якщо відчував, що людині потрібна допомога. Навіть пораненому рашисту, якого взяв у полон, медичну допомогу надав, бо був Лікарем у повному розумінні цього слова. Сестра пригадала випадок, коли Василь, наражаючи себе на небезпеку, пішов за тілом загиблого військовослужбовця й навіть привіз цього хлопця додому, бо знав, що батьки мають похоронити свою дитину. А скількох побратимів він урятував! На YouTube є відео, коли військовий дякує Василеві, що повернув його з того світу. «За цією людиною сотні врятованих життів і він заслуговує на звання Героя України, який віддав своє життя за Батьківщину. Він жертвував собою не на сто, а на всі двісті відсотків», – каже пані Інна.
«Війна забрала в мене найдорожче в цьому житті»
За тиждень до своєї загибелі Василь написав своїй сестрі у соціальних мережах: «Щойно у мене на руках помер мій побратим». «Хіба не можна було щось вдіяти?», – перепитала сестра. «Ти не уявляєш, яке тут пекло», – відповів.
«Лише тоді я збагнула, наскільки це страшно й що насправді означає слово «війна». А ще – наскільки морально стійкий мій брат. Хоча самому було невимовно тяжко, мене завжди заспокоював: «Не хвилюйся, усе буде добре, вистоїмо». Попри ризики для життя, він знав, що кожного дня треба відповісти мамі, надіслати смайлик, а чи сердечко, бо ж чекатиме. Він її дуже оберігав, просив рідних казати, що в нього все гаразд. Бог благословив мене такою чудовою сім’єю, життєрадісним, гарним, чудовим братом, але війна забрала в мене найдорожче в цьому житті», – не стримуючи сліз, розповідає Катерина.
Цього дня – 13 червня 2023 року, яскраво світило сонце, була тепла літня пора. Коли Василеві зателефонувала одногрупниця, він саме збирався перепочити, був ранок, десята година: «Інно, я так втомився. Нас п’ять днів обстрілювали й я так хочу спати. Я виспатися не можу». «Ми обговорили, що потрібно замовити з медпрепаратів. Потім якось так ніби між іншим Василь сказав: «Я планую одружуватися. А я у відповідь: «Це ж чудово, ми все для вас організуємо, буде гарне весілля. Я так за нього раділа», – каже Інна.
Наступного ж ранку Інні зателефонували вже волонтери й повідомили страшну новину. Василь загинув на контрольно-спостережному пункті, куди прилетів КАБ. Вогонь не згасав упродовж доби, навіть метал плавився. Два роки минуло, а вона без сліз не може той дзвінок згадувати. П’ятеро військових винесли з будинку, вони були ще живі, тридцять – зникли безвісти. «Ми так сподівалися, що він вижив. Я не могла повірити, що нашого Василька більше немає, переконувала себе, що він десь та й знайдеться, не міг же він загинути. Але…».
Старший бойовий медик Василь Кекіш загинув 13 червня, після цього його та тіла побратимів ще два місяці намагалися перевезти, але ворог не припиняв обстріли, лише через чотири місяці тіло воїна ідентифікували. Хоронили Василька 4 листопада. На його похорон з’їхалося дуже багато військових, і це не випадково. Він був безвідмовним. Ніколи не гордував чи відмовлявся робити те, що було вкрай потрібно. Не цурався жодної роботи, коли була необхідність. У його телефоні збереглися десятки подячних слів від військових, їхніх дружин і тих, кому він врятував життя. «Одна жінка, дружина загиблого військовослужбовця, навіть подарувала його бригаді автомобіль, – розповідає мама Героя. – Власне авто Василько дуже хотів мати. Я все переконувала: «Сину, ти ж на війні, навіщо тобі машина». «Мамо, як то класно керувати автомобілем». Під час відпустки він все-таки купив собі те авто, приїхав до нас зі своєю дівчиною Наталею, посадив мене й доньку у салон і провіз нашим селом Бендюга. То було в лютому. А в червні його не стало».
«Він житиме в наших спогадах і серцях»
На території Тернопільського ТЦК і СП височить пам’ятник, на якому викарбувано імена тих тернополян, які віддали власне життя за Україну. Є серед них й прізвище та портрет Василя Кекіша. Сестра Катерина каже, що загибель Василька дуже вплинула на моральний дух його побратимів. «Я спілкувалася з хлопцями, коли вони приїхали на похорон, потім на річницю смерті. Дехто з них уже демобілізований через поранення, а деякі перевелися в інші бригади лише через те, що з ними немає Василька. Він був їхньою опорою, підтримував моральний дух, любив пожартувати, підбадьорити, словом, «примушував» не «розкисати».
За свого короткого, але такого яскравого, відданого людям, життя, Василь Кекіш був тим, хто несе радість. Життєрадісний, легкий у спілкуванні, біля нього завжди збиралися й молодь, й дорослі. Він міг пожартувати, був душею компанії. Зустрічався з дівчиною й того злощасного року вони мали одружитися. «Дуже сина хотів,– каже сестра Катерина, – й навіть мені про це розповідав, а я завжди жартувала, щоб за куму нікого не брав, бо дуже хресною хотіла стати. Всім подругам відмовляла, чекала на братового синочка. Я взагалі не уявляла свого життя без Василька, бо він завжди був поруч. Дуже пишалася й навіть трішки хизувалася, бо ж у мене є «Брат». Старший брат. Навіть на відстані, думками ми завжди були разом, любили одну й ту ж музику, мали спільні заняття. Завжди знала, що мені є на кого опертися. Я йому про це завжди мовила, а він віджартовувався: «Рідна кров – не водиця». У нього було дуже тісне почуття родини. І це не лише про рідну кров, він був для мене рідною душею, захистом, опорою, моїм Всесвітом».
«Коли збираємося всім колективом, часто згадуємо Василя Кекіша, – розповідає Ярослав Придатко, головний лікар стоматологічної клініки «SlaDent». – На столі в реєстратурі стоїть його портрет з чорною стрічкою, так намагаємося берегти пам’ять про нашого лікаря. Коли він прийшов влаштовуватися на роботу, то, трохи поспілкувавшись, я одразу побачив його велике прагнення працювати. І взяв без випробувального терміну. А вже згодом стало зрозуміло, яка це добра людина, як він ввічливо ставився до пацієнтів, мав дуже велике терпіння. Багато чому навчився вже в процесі роботи, але в нього було неймовірне бажання вчитися, вдосконалюватися. Пригадалося, як одного разу попросив мене відпустити його з групою «Тризуб-дентл» на схід країни, це було ще під час АТО. Ми спакували необхідні медикаменти й він поїхав лікувати зуби військовим. Коли ж уже сам пішов на війну, то під час відпусток приходив до нас разом з побратимами й лікував їм зуби.
Василь був комунікабельним, швидко знаходив спільну мову з клієнтами, особливо дітками. Всі хотіли лише до нього, малеча й донині запитує: «Де наш лікар?», але як я маю відповісти, що їх лікаря вже немає. Ми довго не могли повірити в цю страшну звістку, сподівалися, що він повернеться з війни, його стоматологічне крісло та пацієнти на нього чекали. А тут така біда. Любимо, бережемо світлу пам’ять про цю неймовірну людину та високопрофесійного фахівця».
Василь мав би ще жити й жити: лікувати дітей, одружитися, народити та виростити сина, розбудовувати Україну. «От закінчиться війна, демобілізуюся й у політику піду, – ділився він планами з батьками. «Яка політика, ти ж стоматолог? – дивувалася мама. «Ні, ти не розумієш, наша Україна має бути по-справжньому демократичною, треба звільнити її від корупції. «Серед усіх чеснот у нього на першому місці була справедливість.
Він був найкращим сином, намагався мене від прикрих новин з фронту оберігати: «Ви маму бережіть», – казав батькові та сестрі, – розповідає мама. – Двічі був поранений, але жодним словом про це не обмовився, лікувався у госпіталі, уламки залишилися в його тілі. Двічі виходив з того пекла живим, а третього, як мовиться, не судилося. В нас є прапор, який підписали воїни, що служили з Васильком. Він привіз його під час однієї з відпусток. Багато з цих хлопців уже немає в живих. Кожного разу, коли до нас везуть загиблого військовослужбовця, я виходжу з цим прапором його зустрічати».
Кажуть, що історії властиво повторюватися. Серед сімейних реліквій родини Кекіш є й така невигадана історія: «Брат мого батька – Йосиф Кекіш воював в УПА, мав позивний «Орлик», – розповідає Володимир Павлович, батько Василя. – Ми родом з Теребовлянщини, сіл Раковець і Соснівка. Упівців один чоловік зрадив. Йосифа розстріляли в криївці, а потім виставили тіло під стіною у селі, щоб родичі впізнали. Бабця бачила його, але нічого не могла вдіяти, бо ж мала ще двоє дітей. На єдиній світлині замалювала олівцем його обличчя, щоб енкаведисти не розпізнали. Тривалий час про цю історію навіть дітям не розповідала. Де він похований невідомо й донині, але той дух нескореності, любові до України живе. Він передався дітям, онукам. І наш Василько отримав той ген незламності, бо ще з народження став воїном правди, світла. Орки намагаються знищити нашу націю поколіннями. Можна знищити тіло, але свідомість українців русні не здолати ніколи».
Кожного дня, навіть у найлютіші морози, Леся Василівна відвідує могилу свого Василька, щоб запалити лампадку, помолитися, розповісти останні новини. В її серці – суцільний біль, який уже нічим не вгамувати, він пече, ранить. Але вона мусить з ним жити та берегти єдине, що залишилося, – пам’ять про свого найдорожчого сина, який свідомо віддав своє молоде життя за Україну.
Вічна та світла пам’ять Герою – нашому випускникові Василю Кекішу!
Лариса ЛУКАЩУК