31 грудня 2023 року. Дата, коли світ втратив Ярослава Марківа – людину, яка так любила життя, стоматологію, донечку та своїх пацієнтів. Усе, до чого торкався, з чим мав справу, робив з натхненням, віддавався на всі сто відсотків. Це був справжній лікар – з надзвичайно добрим і чутливим серцем, щирий та відкритий до людей. Він не сподівався, що колись прийде така жахлива війна та його забере. Але власний вибір зробив безповоротно – йти до війська. Важке поранення отримав на Донеччині. Ворожий безпілотник влучив у танк, в якому перебував Ярослав. Як командир танкового взводу, він залишив бойову машину останнім.
«Був доброю та щирою людиною»
Зростав майбутній стоматолог дуже допитливою дитиною.
«Він був дуже гарним, слухняним хлопчиком, – згадує ті роки мама, Руслана Никонівна Марків. – Я багато працювала, а він відвідував дитячий садочок, згодом – початкову школу. Гарно вчився й склав іспити та продовжив навчання в українській гімназії імені Івана Франка».
Гімназія стала для Ярослава другою домівкою, а він – душею свого класу. Був добрим другом для гімназистів, на його обличчі завжди сяяла посмішка, любив пожартувати, згадують колишні однокласники. «Виваженість – це те, що вирізняло його з-поміж інших, а ще – щирість, готовність підставити плече та допомогти кожному. Під час навчання в гімназії Ярослав проявив себе як сумлінний учень, надійний друг і людина з глибокими цінностями. Він дуже любив свою сім’ю та Україну», – ділиться спогадами однокласниця Наталя Попович.
Емілія Бурбела пригадала, як у перших гімназійних класах вона сиділа з Ярославом за однією партою. Його бабуся приходила на великій перерві та приносила перекуску, примовляючи: «Їси, внученьку, Людиною виростеш». «Виріс, бабусю, виріс і став Героєм», – каже Емілія.
«Ярослав завжди діяв по-справедливості. Мав власну думку й не боявся її висловлювати. Спокійний та врівноважений, міг дати слушну пораду. Ми продовжили спілкуватися й у студентські роки. І я по-новому відкрила для себе його як веселу та компанійську людину, яка ніколи не підведе», – поділилася думками однокласниця й подруга Ольга Литвин.
«Мені Ярослав запам’ятався насамперед своєю цілеспрямованістю та затятістю. Як надумав собі щось, то має цього досягти. Він дивував мене цим не раз і в повсякденному спілкуванні, і результатами в навчанні. Попри це, завжди був веселим, товариським і готовим допомогти», – згадує однокласник та товариш Денис Носатий.
«У пам’яті – лише теплі спогади, – каже однокласник Дмитро Трут. – Дітьми бігали разом на футбол, баскетбол, тренувалися у спортзалі. Безтурботний час. Завжди був привід посміятися та повеселитися. Ярослав був доброю та щирою людиною. Якби не такі, як він, безліч матерів оплакували б своїх дітей, уся країна була б однією суцільною Бучею».
Обрав стоматологію, як мама
Коли ж настав час обирати професію, то кожен з них пішов туди, що найбільше притягувало, – хто обрав економічний фах, комусь припала до душі юриспруденція, а Ярослав обрав стоматологію, як мама. Пані Руслана знана у нашому місті стоматологиня, а син уже змалечку й собі облюбував цю професію. Омріяний фах здобував у Тернопільському національному медуніверситеті ім. Івана Горбачевського. Завідувач стоматологічного відділення університетської клініки Володимир Мачоган згадує: «Коли Ярослав навчався на третьому курсі, я саме прийшов на кафедру терапевтичної та дитячої стоматології. Це був 2007 рік. Я – молодий викладач, щойно після інтернатури, а студенти лише на кілька років молодші. Між нами склалися теплі дружні стосунки. Ярослава я одразу примітив – врівноважений, з легкою приємною усмішкою та спокійним характером. Трапляється іноді, що студенти хочуть довести свою правоту, люблять посперечатися з викладачем, але Ярослав був інакший – зовсім неконфліктний, у ньому відчувалася якась особлива скромність, висока внутрішня культура. Це проявлялося у його вчинках і діях. Пригадую, як одного разу я вів клінічний прийом і він був першим, хто попросив дозволу мені асистувати. Я зауважив, що він вже був знайомий з клінічним прийомом, і за його рухами було зрозуміло, що це він робить не вперше. Ярослав добре знав матеріалознавство, гарно орієнтувався у видах матеріалів, але не хизувався цим перед одногрупниками, був надзвичайно скромним студентом.
Після закінчення навчання, я з Ярославом не бачився й не спілкувався, а коли почув, що його мобілізували, то подумав, як він дасть собі раду, такий домашній, чуттєвий хлопець. З’ясувалося ж, що вивчив військову справу, навчився керувати танком, був командиром. Мені він був близьким ще й тому, що мій брат навчався з ним на одному курсі. І незабаром така страшна звістка. Єдиний син, в якому мама бачила продовження своєї професійної справи, гарний фахівець, чудова людина через цю кляту русню пішла у засвіти. Серце розривається на шматки, боляче й невимовно тяжко це усвідомлювати. Але водночас і гордість теж переповнює, бо це те молоде покоління, яке нас захищає, утримуючи кожен клаптик української землі».
«Дуже важко усвідомити, що тепер нас на одного менше, ніж було, – каже Ярославина одногрупниця, доцентка кафедри хірургічної стоматології Наталія Стоян, – через цю страшну війну, яка забирає найкращих синів нашої країни. В університетські роки Ярослав проявив себе як відповідальний та з великим бажанням навчатися студент. Під час практичної роботи лікарем-стоматологом він був турботливим, уважним та чуйним у ставленні до пацієнтів, завжди підтримував позитивну атмосферу серед одногрупників і колег».
«У військовій частині всі Ярослава дуже любили»
2011 року Ярослав Марків закінчив інтернатуру за спеціальністю «загальна стоматологія». Згодом працював у міжнародному благодійному фонді «Дар життя» та «Стоматологічна клініка на колесах». Коли ж його призвали до лав ЗСУ й «примусово-добровільно» запропонували обрати другу військову спеціальність – танкіста, він погодився. Згодом став командиром танкового взводу у 42-ій окремій механізованій бригаді. Кажуть, що в частині побратими його дуже любили, бо відчували захист від командира. Коли ходив у розвідку, то завжди знаходив найкращі місцини для своєї «ластівки», тобто танка. Був відповідальний перед своїм взводом і ніколи не скаржився на труднощі. Посмішка до останнього дня не згасала з його уст: «Ми цю московську нечисть знищимо». Але ворожий дрон на позиції обірвав його молоде, сповнене енергії, життя. Він так мало прожив, але так багато встиг зробити для України.
«Захоплювалася його емпатичністю»
Спогадами поділилася також доцентка кафедри іноземних мов ТНМУ Галина Паласюк:
– Пригадалося, як одного вихідного дня моїй родичці знадобилася стоматологічна допомога, а клініки, зрозуміло, ж усі зачинені. Я сконтактувала з колегами стоматологічного факультету. Є, кажуть, гарний молодий лікар, телефонуйте до нього, сто відсотків, що не відмовить. Мерщій зателефонувала, бо ситуація майже критична. Лікар відгукнувся одразу й ми домовилися про зустріч. То був Ярослав. Коли ж прибули до стоматологічного кабінету, я одразу його впізнала, мій колишній студент. Прізвище не завжди запам’ятаєш, а от зорова пам’ять не підводить. Мимоволі згадалися заняття з латини. Коли я заходила до авдиторії, то очима завжди шукала орієнтири – студентів, на яких можна «покластися». Ярослав був одним з них. Завжди спокійний, врівноважений, дуже переживав за одногрупників. Таким я побачила його вже у статусі лікаря. Виважено, без метушні оглянув та надав допомогу, в кожному його русі відчувалася впевненість. А ще мене тоді приємно вразило, як він ставився до пацієнта – з уважністю, доброзичливістю, щоразу заспокоював, перепитував, чи не болить, як почувається. Я навіть не уявляю, як би він міг підвищити голос чи різко до пацієнта висловитися. Згодом ще кілька разів з ним зустрічалася й дуже захоплювалася його емпатичністю. Без перебільшення, він був людиною з великим серцем. Це побачила, коли він був ще студентом, це я відчула, коли він уже став лікарем. Знаю, що працював у благодійній організації, «Клініці на колесах», і мені здається, що саме там він знайшов себе, бо ніколи не прагнув великих статків, а хотів якнайкраще надати допомогу. Для нього був завжди на першому місці пацієнт, а не заробляння грошей. Те, що визначає його характер і в ті часи, і вже згодом, коли став на захист Батьківщини, – це його жертовність. Він завжди віддав себе, як кажуть, до останнього.
У нього навіть друзі були такі, що мислили з ним в одному напрямку. Знайома з одним з них. Це Ігор Шелетин. Він зараз на фронті. Ярослав з ним дуже тісно спілкувався, особливо в часи війни, а коли обоє мали відпустку, то доволі часто зустрічалися, так мені його мама розповідала. Вона дуже переживала за нього, свою єдину надію, особливо, коли Ярослава мобілізували. Він часто телефонував їй, зрозуміло, щойно нагода з’являлася, а коли дзвінка не було, то дуже непокоїлася. Якось вона показала мені кілька світлин, на яких бойова техніка, танки, якими управляв Ярослав. Навколо чисте поле й лише два обгорілих деревця видніються, прикритися нічим. Але він все одно намагався якось замаскувати машини, сам, хоча й був командиром взводу, першим ішов у розвідку, аби найти найбільш безпечне місце, зберегти свій бойовий екіпаж. Навіть коли ворожий безпілотник влучив у їхній танк, то Ярослав як командир останнім залишив бойову машину. Шансів врятуватися не було, бо танк згорів. Ворожими осколками вся спина у нього була посічена. Хлопців урятував, а самому вижити не вдалося.
Мама тоді серцем відчула, що це останній його бій, місця собі не знаходила. А через кілька днів зателефонували з ТЦК і СП та повідомили страшну звістку: «Ярослав загинув, виконуючи бойове завдання». Це були чорні для неї й для всіх, кому він був дорогий та близький, дні.
У пам’ять про Ярослава, за сприяння пані Руслани, я сконтактувала з його другом – Ігорем Шелетином, щоб надати посильну благодійну допомогу його підзрозділу. Спочатку він чемно відмовився, а згодом написав, що за можливості можна придбати для зранених бійців термоковдри, яких зимової пори вони дуже потребують. Ми усією кафедрою долучилися, передали і термоковдри, і турнікети теж купили.
Прикро, що гинуть такі молоді люди, цвіт нашої нації, найкращі з кращих. Їм би ще жити, любити дітей, працювати для України. А вони стали на захист своїх сімей, країни, бо так виховані, бо інакше не можуть. Стали воїнами не за покликом професії, а за покликом серця, обрали не страх, а честь. Доля приготувала Ярославу важкий шлях, який під силу лише мужнім людям і він з честю свій обов’язок перед Батьківщиною виконав. Вважаю, що про таких людей ми маємо розповідати, писати, частіше згадувати їх у нашому спілкуванні,щоб зберегти світлу пам’ять, бо вони віддали за нас найдорожче – власне життя.
Лариса ЛУКАЩУК