За підсумками конкурсу «Студент 2022 року ТНМУ» у номінації «За вагомі досягнення в розвитку культури» перемогу здобула студентка четвертого курсу стоматологічного факультету Богдана Біла.
Під час молодіжного обміну за підтримки Erasmus+ 15-23 вересня 2022 року було досягнуто домовленості зі стороною, яка приймає, що всі наступні молодіжні обміни та тренінги, організовані Asociaciуn Juvenil Talasa у співпраці з Erasmus+, матимуть учасників з України. Богдана брала участь у репрезентації нашої країни під час молодіжного обміну в Альвадосі та Порту-де-Мош (Португалія), який відбувся торік 2-13 листопада. Під час такої ж програми від Kiyikoy Nature Sports Club Association теж за підтримки Erasmus+, «Stay Online and safe» (Киркларелі, Туреччина), 9-19 грудня 2022 року тернопільська студентка у складі групи молодіжних лідерів чотирьох європейських країн зустрілася з місцевим керівництвом, обговорила перспективи проживання та працевлаштування українських біженців, їх легалізацію в країні. Результатом став соціальний проєкт для турецької молоді й волонтерів «Are we really the same?!» про ситуацію з вимушеним переселенням українців за межами власної країни, їх асиміляцію за кордоном та кар’єрні можливості в інших державах.
– Богдано, що особисто для вас означає перемога в конкурсі «Студент 2022 року ТНМУ»?
– Це результат моєї праці, здійсненої з початку повномасштабного вторгнення. Напевно, нині немає українця, який залишився б осторонь від допомоги ближньому, від пропаганди всього українського, від можливості представляти Україну в світі, ознайомлювати людей з нашою культурою та проблематикою. Адже зараз левова частка допомоги, яку отримуємо, – саме закордонна. Тому для мене перемога в конкурсі – чергове підтвердження, що всі мої зусилля в цьому напрямку недаремні. Це була моя перша університетська нагорода такого рівня й, варто визнати, від такого факту надзвичайно приємно. Втім, суть не у відзнаці, а у визнанні. Зробила щось цінне для соціуму – й університет це визнав. Для мене це велика честь.
– Коли вперше почали долучатися до культурно-просвітницьких проєктів?
– Завжди вела активне соціальне життя, але це були здебільшого освітні проєкти: організація навчальних конференцій, семінарів, тренінгів. З початку повномасштабного вторгнення я, як і більшість, почала волонтерити. Тішуся, що свій перший волонтерський досвід здобула саме у стінах альма-матер. Ми ліпили вареники, плели сітки, виготовляли марлеві пов’язки. У той час це був такий собі рятувальний човен, адже в перші дні війни, коли ще ніхто не знав, що буде завтра, волонтерство дуже допомагало не впасти у відчай. Через місяць я подумала, що було б чудово долучитися до справи, яка змогла б масштабніше допомагати. Згадала про те, що у житті до війни чудово почувалася в ролі оратора, мала багато публічних виступів перед аудиторією від 50 до 500 осіб. Я завжди розуміла, що в таких масштабах можна мати великий вплив. Але як прив’язати оце моє довоєнне захоплення до того, щоб допомагати рідній країні, армії, відбудові, переселенцям? Мені в голові це не вкладалося. Проте такий посил у Всесвіт я надіслала. І доля винагородила мене шансом: торік у червні на теренах інтернету натрапила на публікацію міжнародного проєкту для молоді. Відтоді розпочала свій шлях до міжнародної допомоги, до того, щоб стати амбасадором України в тій ніші, яку я зараз представляю. Принагідно хочу закликати молодих людей нашого університету не боятися брати участь у міжнародних ініціативах. Так, це забирає багато часу. Це чимало розчарувань, десятки мотиваційних листів, заявок, рекомендаційних листів, на які треба витратити великий об’єм енергії й, попри те, не відомо, відберуть тебе чи ні. Але результат того вартує. Якщо є мета – вона обов’язково виправдовується.
Отож у вересні в Мадриді відбувся мій перший міжнародний обмін у рамках програми Erasmus+. Він був присвячений свободі слова. Це була моя перша поїздка за кордон у статусі не туристки, а особи, яка їде мовити від усієї країни. Нас було лише п’ятеро з України й усі добре усвідомлювали, що це дуже велика відповідальність, адже кожне слово, яке промовиш, буде сприйняте так, наче це каже вся Україна. Пригадую, коли вдалося досягнути домовленості з організаторами про те, що всі подальші проєкти будуть представляти Україну як учасницю – це була надзвичайно велика моя особиста перемога. Справа в тому, що для громадян Європейського Союзу потрапити на програму Erasmus+ дуже просто: треба лише подати заявку й приймуть. Українці ж, аби взяти участь у такому проєкті, повинні пройти конкурсний добір, що зазвичай налічує від 50 до 150 осіб на одне місце, а всього учасників може бути від трьох до п’яти. Тому завжди це дуже складно.
– Попри те, ви все ж закликаєте студентів пробувати власні сили та брати участь у цих програмах?
– Обов’язково! Якщо є студентом-медиком – це не означає, що позбавлений соціального життя. До слова, моїх колег, по суті, немає на подібних програмах. Це свідчить про те, що в якому б медичному університеті світу не вчився, – це складно. Але можливості відкриті для кожного! І те, що ми студенти медичного університету, – наша величезна перевага, адже насправді в нас дуже високий рівень освіченості. Медичний виш вчить вчитися та поглинати величезний обсяг інформації за короткий термін. Тому запасів знань, аби написати мотиваційний лист і пройти добір, у нас достатньо. Крім того, майбутньому медику потрібно бути компетентним у багатьох сферах. Тому такі міжкультурні проєкти надзвичайно важливі в житті кожного студента.
– Яких тем торкалися ваші наступні міжнародні проєкти?
– Другий проєкт відбувся в Португалії через два місяці після першого. Це також була програма від Erasmus+ і мала на меті покращити якість локальної та міжнародної роботи з молоддю через спільне навчання й використання можливостей руху для здоров’я. Це те, в чому я компетентна, адже чотири роки вивчаю, як фізичне здоров’я, рухова активність впливають на нашу діяльність. Наша команда виконала перформанс під українським прапором, наголосивши на тому, що потрібно продовжувати підтримувати Україну. Кожна держава має свої клопоти й це нормально, коли вона не надто хоче перейматися ще й чужими проблемами. Тож коли на одній локації українці зустрічаються з представниками багатьох інших країн, є можливість донести їм причину робити зворотнє. Найбільший щодо досягнень проєкт відбувся в Туреччині. Ми мали багато соціальних інтерв’ю з місцевими підприємцями та роботодавцями про те, як вони сприймають біженців та які кар’єрні можливості для мігрантів. Якщо в країнах з дуже високим ВВП, як Німеччина, Канада, США, ці моменти чітко регулюють на законотворчому державному рівні, то, скажімо, в Туреччині над тим ще треба багато працювати.
Цьогорічного квітня я побувала в Австрії, де брала участь у проєкті, присвяченому неформальній освіті, інклюзії, тому, як люди з різними видами дискримінації повинні входити у суспільство. До слова, вибірка людей, які беруть участь у таких проєктах, надзвичайно якісна. З ними хочеться підтримувати спілкування й опісля. Власне, ми періодично й зустрічаємося в онлайн-режимі, де я дізнаюся, як їм важливо було почути правду про Україну та донести її до соціально активних громадян своїх країн. Прикро, але чимало іноземців і надалі вважають нас частиною росії, тож упевнені, що тут триває громадянська війна.
Наївно гадати, що весь світ знає правду. Це не так. Велика частина людей досі в ілюзії, тому що російська пропаганда працює. Тож вважаю, що кожен з нас повинен певною мірою докластися, аби донести світові правду.
Дуже незвично відчувати себе в ролі дипломатки, коли ти – студентка-стоматологиня. Неформально ж на якийсь період часу нею стаєш, адже не їдеш за кордон розважатися. Міжнародний проєкт нині для українця – це не розвага, не навчання, а мінідипломатична місія. Коли чую, що у світі кажуть: «Ми втомилися від вашої війни», то завжди на це відповідаю: «Ви знаєте, а ми не втомилися жити. Тому продовжуємо боротися. У нас немає іншої опції».
– Ви мали нагоду побувати в різних країнах. Чи закрадалася думка залишитися в якійсь з них?
– Кожна поїздка – це унікальний досвід. Будь-яка подорож для мене – це втілення моєї свободи. Я вже давно для себе вирішила, що світ мені надзвичайно близький. Тож у кожній країні чудово – чи це величезний мегаполіс Стамбул, чи це мис Рока в Португалії, де лише – ти й океан. Були міста, які подобалися мені по-особливому. Зокрема, Відень. Але не знаю, як складеться моє майбутнє та де опинюся. Насправді Україна дуже комфортна для життя. Ми сповна це оцінили, коли почалося повномасштабне вторгнення рашистів на наші терени. Але щойно здобудемо Перемогу та настане мир, упевнена, Україна буде однією з найкомфортніших для життя країн у світі. І це не голослів’я. Такі людські стосунки, які побудовані в нас, у світі практично не зустрінеш.
– Про що мрієте?
– Найбільша мрія – бути щасливою в мирному світі. Дуже цього хочу.
– За що найбільше вдячні нашому університетові?
– Зізнаюся, жодного разу не пошкодувала, що вирішила здобувати фах стоматолога в ТНМУ. У нашому університеті вибудувана дуже якісна комунікація між студентами й викладачами, вона ґрунтується не на субординації, а на людських стосунках. Це унікально та надзвичайно цінно. Дуже вдячна керівництву за підтримку. Дякую й за визнання «Студент 2022 року ТНМУ», адже це теж підтримка, що спонукає йти далі. Дякую своїм викладачам за розуміння, позаяк кожен проєкт – це десятки відробок (усміхається). До слова, студентам не варто боятися їх. Це чудова можливість поспілкуватися з викладачем! Ось за таку відкритість до студента, щирість і можливості, що тут є, я й найбільше вдячна університетові.
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА
Світлина Миколи ВАСИЛЕЧКА