Вікторія Дяченко: «Воїни нас захищають, тож допомагати їм – наш обов’язок»

З перших днів великої війни студентка четвертого курсу медичного факультету Вікторія Дяченко організувала доправлення допомоги для наших військових. Зокрема, розшукувала ліки та перев’язувальні матеріали в аптеках, закуповувала їх та надсилала за призначенням. Нині активно проводить збори на дрони. Власне, ще й до повномасштабного вторгнення вона долучалася до доброчинних справ. Утім, відповідаючи на моє запитання про волонтерську діяльність, Вікторія насамперед зауважила: «Не знаю, чи це доречно. Просто в мене є однокурсники, які значно частіше й більше волонтерять. Тож мені навіть незручно, що пишете про мене». Гадаю, такі слова якнайкраще характеризують людину, чи не так?

– Вікторіє, які нові риси ви відкрили у собі, навчаючись в ТНМУ?

– Наполегливість, впертість і завзятість. Напевно, до того, як я вступила в медичний університет, порівняно не надто переймалася своїм навчанням, бо не було сильної мотивації. Вчилася – та й вчилася. Більше покладалася на свої природні здібності. Впродовж навчання в університеті стала наполегливішою, стараннішою, відповідальнішою.

– Ви – невтомна волонтерка нашого університету. Що спонукає вас до доброчинності?

– Нині насамперед спонукає те, що в Україні повномасштабна війна й треба допомагати людям. У нас, на заході країни, де, на щастя, не ведуться безпосередньо бойові дії, є більший ресурс для допомоги. Зрештою, незалежно від того, де ми є – на заході чи на сході, тут чи за кордоном, маємо допомагати своїй країні, нашим захисникам. Воїни нас захищають, тож допомагати їм – просто наш обов’язок. Вважаю, у статусі студента це ще й простіше, доки немає особистих справ, сім’ї, дітей. Звичайно, багато сімейних людей потужно волонтерять, але їм доводиться при цьому жертвувати своїми дуже цінними вільними хвилинами, забирати їх у власних дітей. У нас, студентів, все-таки є більше часу, щоб допомагати іншим. Тож чому ж це не робити?

Приємно зазначити, що до всіх наших зборів, чого б вони не стосувалися – ліків, дитячого харчування, допомоги військовим, дуже активно долучаються і студенти, і викладачі всіх кафедр, до того ж неодноразово.

– Можливо, якась доброчинна акція залишила у вашому серці особливий слід?

– Кілька років тому, ще до повномасштабного вторгнення, я допомагала збирати кошти хлопчику з малозабезпеченої сім’ї на День святого Миколая. Ми з друзями приїхали до нього, привезли всі подарунки. Як він нам дякував! Спочатку соромився, а потім розгортав кожну річ, ретельно розглядав її. Кожен наш подарунок, починаючи від звичайних олівців з розмальовками та завершуючи конструктором, викликав у нього неймовірні емоції. Від щастя він ледь не плакав. Це було дуже зворушливо.

На початку війни я також допомагала територіальній обороні села Біла, що неподалік Тернополя, де ми з родиною живемо. Зокрема, приносила різні смаколики, канапки, інші продукти. Коли у Білій облаштували «Пункт незламності», ходила разом з татом туди чергувати. Доволі багато чоловіків з нашого села пішли воювати, тож ми з батьками допомагали збирати їм медикаменти, продукти. Звичайно, такі моменти запам’ятаються на все життя.

– Університетське життя багате на цікаві заходи. Долучаєтеся, крім волонтерських, ще до якихось проєктів?

– На жаль, наразі ні. Хотіла б у майбутньому написати наукову роботу з деяких предметів. Не знаю, чи вдасться це зробити, але плани принаймні маю. Зокрема, з психіатрії. Для мене це дуже цікава галузь, в якій є де розвернутися та розвинутися, є багато глибоких тем, які можна осмислити. Сподіваюся, це зумію втілити.

– Розкажіть про ваш «достудентський» період. Де народилися, навчалися?

– Народилася в Тернополі в родині лікарів з маминого боку й економістів – з татового. Мама Наталя Михайлівна Дяченко – невропатолог, дідусь Михайло Іванович Коробій – дитячий ортопед, а бабуся Ганна Степанівна Коробій – фельдшерка-акушерка. Тож я продовжую справу своєї родини. Навчалася в Тернопільській школі № 24, що розташована нижче морфологічного корпусу ТНМУ. Все моє шкільне життя пов’язане з цими двома закладами, я їх бачила щодня: у школі навчалася, а на морфологічний корпус уже у старших класах заглядала, уявляючи, що буду там студенткою. Хоча, зізнаюся, про медицину із самого дитинства не мріяла.

– Коли ж і як з’явилося рішення вступати саме у медичний виш?

– Насправді, коли мені вже треба було робити вибір, в який же університет вступати, дуже довго задумувалася над тим, що мене цікавить, що найбільше приваблює. І крім медичного, в мене не було жодних варіантів. Як з’ясувалося, мене нічого більше не цікавило (усміхається). Перебирала професії. Можливо, піду в юридичний? Ні, це не моє. В економічний? Теж не моє. Дуже багато професій приміряла на себе й врешті збагнула, що єдине, що мене цікавить по-справжньому, – медицина. Задумувалася й над психологією, яка теж дуже дотична до медицини. Найбільше хотіла здобути фах медичного психолога, але оскільки в нашому університеті такої спеціальності немає, то вирішила вступати на медичний факультет.

– Чому обрали для здобуття вищої освіти саме ТНМУ?

– Про інше місто я навіть не гадала. Навіщо? Якщо в рідному Тернополі є такий чудовий медичний університет, який закінчили моя мама, її рідна сестра, дідусь, інші родичі. Вони багато розповідали мені про нього, радили, щоб я також сюди вступала. Я дуже задоволена, що обрала саме Тернопіль і саме медичний факультет. Якщо б вирішила здобувати, як бажала, фах медичного психолога, то мала б лише його. Медичний факультет же дає більші можливості для реалізації лікарського потенціалу, пошуку праці, величезний вибір спеціальностей, чи не всі з яких мені наразі подобаються.

– Чи вже визначилися з напрямком?

– Іноді мені справді здається, що нарешті вже визначилася з напрямком. Та щоразу приходжу на нову клінічну дисципліну, приглядаюся до неї, відчуваю, що ця спеціальність мене теж приваблює, й гадаю – а, може, вона? Тож зробити остаточний вибір ще не вдається, адже є дуже багато чудових спеціальностей.

– Опираючись на власний досвід, що могли б порадити першокурсникам?

– Не старатися вивчити цілком усе, адже це просто нереально. Не потрібно зациклюватися на оцінках. Пригадую, як на одному з перших занять з анатомії я отримала не дуже позитивну оцінку та надмірно хвилювалася з цього приводу. Мене це надто «накрило»: як же таке може бути, я так старанно готувалася – й ось такий неочікуваний підсумок. Тому, повторюся, зациклюватися на оцінках не варто, адже це лише оцінки. Звичайно, це не відміняє того факту, що вчитися потрібно. Особливо звертати увагу на анатомію, біологію, що є підвалинами нашого фаху. Пораджу також періодично повторювати ці дисципліни, бо інакше на екзамен доведеться вчити все спочатку. І обов’язково знаходити час на відпочинок. Якщо будете постійно втомлені та виснажені – кому потрібен такий лікар?

– Вам завжди вдається гармонійно поєднувати навчання та активну громадську роботу? Як успішно планувати час?

– Як успішно планувати час? Якби ж я знала (сміється)! Напевно, потрібно приділяти увагу найголовнішому, складати план і намагатися дотримуватися його. Але іноді з’являється стіль- ки всього, часто незапланованого та непередбаченого, що годі впоратися. Скажімо, мені це дуже важко вдавалося на третьому курсі, коли були нескінченні історії хвороб, заліки, «Крок-1». Сподіваюся, надалі зможу краще організовувати свою роботу.

– Як щодо відпочинку? Який найбільше полюбляєте?

– Мені найбільш приємно, коли відпочиваю зі своїми друзями. Я дуже соціальна, люблю людей, своїх друзів, мені подобається з ними зустрічатися, спілкуватися. Тож для мене найкращий відпочинок – спілкування з друзями та своєю родиною. Дуже люблю проводити час з кимось, хоча, трапляється, можу прогулятися й наодинці, та це буває зрідка. Обожнюю також мандрівки.

– Як рятуєтеся від негативу, в якому ми фактично перебуваємо постійно?

– Знову ж таки, мені дуже допомагає спілкування з близькими людьми, друзями, з якими можу ділитися своїми емоціями, а також фізична активність. Коли погано почуваюся, завжди йду займатися спортом. Фітнес, стретчинг, заняття в залі, різні види ігор. Спорт мені ніколи не набридає, адже після занять я почуваюся енергійною, наповненою людиною. Спорт допомагає мені розвіятися після занять, він справді робить мене щасливою. До слова, спорт зі мною з дитинства. Ще одне моє раннє захоплення, до якого дуже хотіла б повернутися, – танці. Я займалася народними танцями, тепер хотіла б спробувати себе ще в інших видах. Обов’язково спробую знайти для цього час.

– Якого життєвого правила дотримуєтеся?

– Моє головне правило у житті – завжди дослухатися до себе й бути самим собою. Тобто бути тим, хто відгукується на виклик майбутнього, хто йде назустріч втілення власного задуму, хто готовий напружуватися та хто готовий бути різним.

– З яким містом та країною пов’язуєте своє майбутнє?

– Україна та Тернопіль. Це моє рідне місто, де мені комфортно. Певні амбіції мені також шепочуть про Київ – надзвичайно красиве місто, яке я обожнюю. Тож розглядаю й такий варіант. Але Україна однозначно.

– Чого прагнете досягти у житті?

– Хочу стати доброю фахівчинею у своїй галузі. Щоб люди могли мені довіряти, розказати все, що їх турбує, щоб хотіли до мене ще раз звертатися в потребі та радили своїм знайомим, щоб я їм справді допомагала. Звичайно, хотіла б також створити гарну сім’ю. Решта ж – це вже не досягнення, це вже, як вдасться (сміється).

– За що найбільше вдячні університету?

– За те, що він дає величезні можливості для фахового та всебічного розвитку, для соціалізації. Дуже тішуся, що обрала саме ТНМУ.

Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА

Світлина Миколи ВАСИЛЕЧКА