На посаді декана факультету післядипломної освіти ТНМУ доцент Роман Свистун уже майже десятиліття. А от у хірургії – понад 30 років. За цей час встиг не одне життя врятувати та не одне покоління хірургів виростити. Каже, що завдання Вчителя не лише виховати професіонала, але й допомогти йому стати людиною з великою душею. Тоді й приходить успіх у професії та в житті.
«Переконаний, що особистість завжди формує оточення»
– Романе Васильовичу, у вашому житті поєдналися хірургія та адміністрування, що більше до душі?
– Якщо відверто, то посади декана факультету післядипломної освіти не прагнув, якось так склалося. Запропонували й я погодився, бо люблю якісь новації, хотів спробувати себе ще й у цій сфері, а чому б ні? А от хірургія – це любов на все життя. Стати хірургом мріяв ще зі студентських років. Зізнаюся, що навіть планку таку собі поставив – досягнути рівня завідувача відділення. Тоді мені це здавалося вершиною всіх сподівань і плани в мене були доволі амбітні. Це були часи розквіту хірургічних шкіл Шалімова, Амосова, де впроваджували новітні хірургічні технології лікування світового рівня. Це спричинило фурор у тодішній медицині. Ці події дуже відгукнулися в мені, я ще більше захопився хірургією – почав відвідувати нічні чергування в лікарні, захопливо спостерігав за майстерністю професора Сардака, Кулешова, доцентів Ляпіса, Дячука, Дейкала, які, звісно, нас, молодих, надихали. Мені хотілося на них рівнятися, досягнути й собі такого професійного рівня. Зізнаюся, нелегким був той шлях, але я накреслив собі перспективний план і крок за кроком, рік за роком його реалізовував, до завідувача відділення не дійшов (сміється, – авт.), але всі інші пункти наразі виконані.
– Коли зрозуміли, що медицина це ваш фах?
– Щодо вибору фаху, то, на мій погляд, тут першими порадниками мають бути батьки, що трапилося й у моєму випадку. Хоча вони жодного стосунку до медицини не мають, але, напевне, десь інтуїтивно відчули, що потрібно саме їхній дитині. Мама – бухгалтерка, батько – агроном. Він усе літо, весну та осінь – у полі, я часто теж там бував. У школі був більше схильний до природничих наук – біології, фізики, хімії, любив математику. Вчився у восьмирічці в селі Криве тодішнього Підволочиського району, а у старші класи вже ходив до Скалатської середньої школи ім. А. Малишка. Хочу зауважити, що любов до предмета завжди йде від учителя, а з цих дисциплін у мене були дуже гарні вчителі. Також переконаний, що особистість завжди формує оточення. Тоді в моєму оточенні був старший на кілька років товариш Віктор, мама якого була вчителькою. Він закінчив школу з медаллю, часто їздив на шкільні олімпіади. А згодом вступив до Одеського університету на факультет фізики. Ми дружили, спілкувалися, він розповідав багато цікавого про ці науки, які й мене захопили. Отож згодом і я почав їздити на олімпіади, здобував призові місця. Пригадалося, як прийшла до нас нова вчителька хімії Марія Михайлівна – молода, гарна, щойно після інституту. Мені хімія була до душі й вчителька, звісно, подобалася, тим більше, вона з великим захопленням викладала свій предмет. І ось шкільна олімпіада з хімії. У мене перше місце. А згодом обласна – і теж призове. Гадав, приїду, потішу свою наставницю чудовою звісткою, а натомість почув невтішну новину – вчителька померла в пологах. Ось така невесела історія. Але вона в моїй пам’яті назавжди.
Коли ж настав час вступати до інституту, то мама порадила мені медичний, вона ніби відчувала, до чого в мене лежить душа. Мені пояснювала це тим, що лікарська професія не дасть пропасти в житті, всюди згодиться. Адже медичної допомоги потребують усі, а яким буду лікарем, то вже від мене залежить.
– Отож ви дослухалися порад мами.
– Саме так. І подав документи до Тернопільського медичного інституту. Вступити в ті часи було дуже нелегко й не всім це вдавалося з першого разу. Тому більшість у нашій дружній 31 групі були вже люди з досвідом, хтось після чинної служби в армії, хтось після училища, лише нас троє після школи. Нашою перевагою було те, що ми мали свіжі теоретичні знання, а в них більший практичний досвід . Зі мною навчалися хлопці та дівчата із Закарпаття, із Сумщини, з різних районів Тернопільщини. Ми мешкали в гуртожитку й один одному допомагали. Дуже цікаво було слухати тих, хто відслужив в армії, вони стільки всіляких трафунків оповідали. Дійшло навіть до того, що одного разу мій товариш Костя (великий жартівник), цих байок наслухавшись, в одному товаристві все розповів так, ніби він в Мурманську служив. Ніхто навіть не здогадався.
– Хто з викладачів нашого університету вплинув на формування вас як майбутнього лікаря?
– Чомусь першим спав на думку професор Василь Степанович Пікалюк, який в ті часи був асистентом кафедри анатомії. Уявіть тільки: часи розвинутого соціалізму, одне гадають, а інше говорять, деякі теми взагалі табуйовані, але він на це не зважає – відкритий до студентської аудиторії, відвертий у поглядах. До того ж надзвичайно багатогранна людина, яка захоплюється літературою, музикою, звичайно, ми спочатку були трохи спантеличені такою відвертістю. Його кандидатська дисертація була присвячена «космічній» темі – мінеральній щільності кісткової тканини у стані невагомості. Своїми напрацюваннями він часто з нами ділився. Це було дуже цікаво. Групи, де він викладав анатомію, знали цей предмет якнайкраще та отримували гарні оцінки на іспитах, він уболівав за кожного студента.
На другому курсі переді мною постало питання, а чи не зайнятися науковою роботою, бо я вже відчув таку потребу. І тут Василь Степанович рекомендує мене на кафедру патологічної фізіології, де найяскравішою особистістю була її завідувачка, професорка Олена Олексіївна Маркова – ікона стилю, інтелігентна, колоритна особистість й надзвичайно талановита науковиця. До речі, вона одна з перших у ті часи застосовувала інтерактивні методики викладання. Тому до кожної лекції я змушений був спеціально готуватися, бо вона могла будь-якої хвилини поставити запитання, викликати на дискусію: «Ну ж бо, Романе, яка твоя думка з цього приводу?». З моїм першим науковим керівником теж дуже поталанило, під своє крило взяв нині професор Степан Несторович Вадзюк. Минуло небагато часу й у мене з’явилися власні доробки, а згодом мої дослідження з патології щитоподібної залози були надруковані у всесоюзних виданнях, зокрема, в журналі «Патофізіологія». Були роки, коли я очолював студентське наукове товариство. Мої перші наукові університети минули на кафедрі патофізіології, яка фактично відчинила мені двері в цей світ.
«За рік інтернатури здобув чималий досвід»
– Але одразу в науку не пішли?
– Я закінчив інститут з відзнакою, отож мав вибір – або йти навчатися в аспірантуру або ж здобувати досвід хірурга, але на Житомирщині, бо в нашому краї хірургів і зараз, і в ті часи вистачало. Я вибрав друге. Погодився їхати в село Базар на Житомирщину, там у лікарні запропонували ставку хірурга. Це був 1989-ий рік, незадовго після вибуху на Чорнобильській АЕС. Перший рік інтернатури минув в Житомирській обласній лікарні. Облздороввіділом на той час керував Віктор Михайлович Пономаренко й мені дуже пощастило, бо він був хірургом і тричі на тиждень приїздив оперувати до лікарні, але о шостій ранку. Зрозуміло, що бажаючих асистувати йому такої пори не виявилося, але я ж завжди поруч. Асистував під час операцій на шлунку, підшлунковій залозі, жовчному міхурі. Доводилося ночувати в лікарні, готувати важких хворих до хірургічного втручання, багато часу проводив у реанімаційному відділенні. За рік інтернатури здобув чималий досвід у хірургії. Друзі анестезіологи навчили інтубувати хворих, проводити катетеризацію підключичної вени.
Згодом мене призначили хірургом у центральну районну лікарню Червоноармійська, зараз це селище Пулини, там відпрацював три роки. Це була справжня школа життя та хірургії.
– Часто траплялися непередбачені випадки?
– Якось оперували пацієнта з шлунковою кровотечею. Приїхав санавіацією хірург із Житомира. Дали пацієнту наркоз, починаємо операцію, аж тут чоловік починає синіти. Молодий колега анестезіолог зробив декілька спроб інтубації трахеї, але безрезультатно. Кажу до нього: «Давайте, я спробую». Заінтубував, як годиться, й ми продовжили операцію.
Згадався ще один випадок, коли доправили до лікарні дівчинку з важкою формою дихальної недостатності, а на дворі – зима, дороги всі замело, гвинтокрил також не дістанеться через туман ( тоді ще працювала у нас санавіація), хоч плач. Дитинка – маленька, периферичну вену вколоти не вдалося. Педіатри у відчаї, просять помогти. І дякувати Богові мені вдалося катетеризувати підключичну вену. Вийшло з першого разу, дитинка «ожила», педіатри вдячні, а в мене – «хвилина слави». Коли лікарі санавіацією все-таки дісталися, то теж дякували за підмогу. Про ці випадки я розповів ще й для того, аби молодь не лякалася села, районних, дільничних лікарень, бо саме там здобувається безцінний досвід. Звісно, в молодого спеціаліста має бути внутрішній стимул, власне его, яке його мотивує, надихає, харизма теж добра річ. Для того, аби відчувати себе повноцінним фахівцем, потрібно дуже багато докласти сил, знань, енергії, тоді й віддача обов’язково буде.
– Кого вважаєте своїми наставниками по житті?
– Це передусім батьки, які не лише привели мене в цей світ, але дали перші життєві уроки. Вони завжди будуть для мене прикладом. З шаною та любов’ю згадую свого вчителя – завідувача хірургічного відділення у Пулинській райлікарні Павла Воєводу. Це був не тільки професіонал у хірургії, але й добропорядна людина, чуйний, душевний та надзвичайно сердечний чоловік. 1993 року, коли вступив до клінічної ординатури, доля звела з талановитим хірургом, вченим, професором ТНМУ Ігорем Яковичем Дзюбановським. Тоді він саме підкорив хірургічний Олімп, і працювати поруч, запозичувати досвід було для мене великим бонусом. Тож найкращі слова вдячності педагогу, професіоналові, який й зараз щедро ділиться своїми знаннями з молоддю.
– Нині ви вже в ролі наставника, досвідченого хірурга, який врятував сотні, а може тисячі життів. Але й хірургічна наука дуже змінилася з тих часів. І вам довелося по-новому вчитися, освоювати нові технології…
– Так. Якщо раніше високим пілотажем вважалося вміння оперувати на шлунку (за цим оцінювали професійність хірурга), то наразі про це не йдеться, дещо інші стандарти. Нинішня хірургія зорієнтована найперше на безпеку пацієнта, я маю на увазі малотравматичні мініінвазивні операції, з використанням оптичних приладів, коли в полі зору хірурга добре проглядаюся всі анатомічні структури, а це, відповідно, більш якісна, кваліфікована робота. В арсеналі хірургів сучасні девайси, зшивальні, зварювальні апарати, які допомагають з’єднувати та роз’єднувати тканини, проводити інші маніпуляції набагато якісніше. Відповідно зменшується тривалість операції, а відтак й перебування пацієнта на операційному столі, швидше загоюються рани та відбувається реабілітація. Звісно, мені довелося теж здобувати нові знання та вміння. Отож вчився у колег з Рівного, Києва, Кракова, які вже на той час мали більший досвід у малоінвазивних технологіях, так крок за кроком освоював інноваційні хірургічні методики.
– Чи не важко поєднувати роботу декана та хірургічну практику?
– Я вже розповідав, що для мене ця посада також була неочікуваною. Спочатку відмовлявся, але ж колишній ректор Леонід Якимович Ковальчук, знаєте, як умів переконувати, тому погодився. Вже 10 рік пішов, як я у цьому кріслі. Ставши деканом, по суті, керівником, я хотів, аби стосунки з колективом у мене були довірливими, а для цього потрібна гарна та ефективна комунікація. За своїм складом характеру я, напевне, можу назвати себе альтернативним управлінцем, тобто не нав’язую власної думки, даю повну свободу дій, бо звик довіряти людям. Звісно, трапляються робочі моменти, як і в кожному колективі, але я прихильник відкритого обговорення: зібралися, з’ясували причину, дійшли висновку – й крапка.
Кожна з кафедр університету, об’єднана у факультет, має свого керівника й ми обопільно вирішуємо назрілі питання, моя ж справа лише координувати цей процес. Особливістю є те, що наш факультет госпрозрахунковий, це означає, що кошти заробляємо самі на себе, Надважливо зберегти колектив факультету, забезпечити викладачів роботою. Це досить не просто в умовах ковідної пандемії та під час війни. На щастя, нам це вдається.
«Україна – це найпрекрасніша країна у світі»
– Як дружина сприймає вашу зайнятість, не скаржиться, що на сім’ю вже часу не вистачає?
– Дружина Людмила теж медикиня, тому мені не доводиться довго пояснювати, чому в мене триваліший робочий день, чи я затримався на роботі. Познайомилися ми в лікарні, вона працювала в терапевтичному відділенні другої міської лікарні, зараз керує медсестринським колективом ВАІТу. Одружився я за тодішніми стандартами пізно, все часу не вистачало, але тут головне результат – нині в мене чудова сім’я. Добре, коли є надійний тил і підтримка. Виховуємо двох прекрасних доньок, вони – моя радість у житті.
– Доньки теж обрали, як і батьки, медицину?
– Старша донька Юлія пішла нашою професійною стежкою, вона студентка 5 курсу ТНМУ. У вільний від навчання час працює медичною сестрою в реанімації. Почала працювати ще на канікулах, ця робота їй дуже подобається, вона наживо спілкується з хворими, вчиться комунікувати, виконувати певні маніпуляції. Тішуся, що вона здобуде такий досвід. Вітаю таку ініціативу ще й тому, що через ковідну пандемію наші студенти мали дуже мало практики, потім війна, знову дистанційне навчання, тому робота в клініці лише на користь. Молодша донька Ірина не обрала медицину, навчається в Західноукраїнському національному університеті, я поважаю її вибір.
– Часто проводите час з сім’єю?
– Раніше, коли діти були молодшими, влітку любили подорожувати автівкою, навіть в Крим їздили. Взагалі ж найбільше часу із сім’єю проводжу в неділю, зранку йдемо на Службу Божу до храму, потім їдемо у село. Мама Ярослава Степанівна мене завжди чекає у своїй оселі.
– Що приносить вам відчуття насолоди?
– З плином років приходить розуміння, що ті речі, які здавалися тобі колись такими дуже важливими, насправді вже й не такі важливі. А задоволення приносять цілком буденні, на перший погляд, речі – спілкування з дорогими тобі людьми, неймовірної краси призахідне сонце, розквітлий кущ троянди чи, скажімо, спілкування з тваринами. У нас дві кицьки й шпак. Дуже додає сил успіх дітей. Відчуття насолоди приносить спілкування з моїми друзями, з якими відпочиваю душею й тілом, займаємося спортом, подорожуємо. Завжди на зв’язку наша 31 група. Здається, з інститутських часів ми не розлучалися, бо й нині телефонуємо один одному, святкуємо дні народження, тобто активно комунікуємо, в нас дуже багато спільного. Багато моїх друзів зараз на війні. На жаль, Тарас Пастух отримав важке поранення, Любомир Крупа загинув. Молюся за них.
– Є речі, які змушують ваше серце битися частіше?
– Разом з друзями підкорив нещодавно Говерлу, від чого отримали незабутні враження. Коли стоїш на вершині, а поруч – хрест і майоріє наш прапор, то огортає відчуття гордості за країну. Це місце, яке дає тобі сили, натхнення, відчуття рівноваги в душі. Україна – найпрекрасніша у світі.
– Яким правилом керуєтеся в житті?
– Намагаються бути чесним із собою та тими, хто мене оточує, поважаю професіоналізм, життєву мудрість. Вірю в нашу Перемогу й світле майбутнє України.
Лариса ЛУКАЩУК