Артем Поліщук поєднує інтернатуру з наданням медичної допомоги на півдні України
Нещодавно на ім’я завідувача кафедри хірургії факультету післядипломної освіти ТНМУ, професора Ігоря Дзюбановського надійшов лист вдячності від команди Херсонського обласного Товариства Червоного Хреста України. «Висловлюємо велику подяку за вашого вихованця, чудову людину – Артема Поліщука, – йдеться, зокрема, у листі. – Дуже тішить той факт, що в нашій медицині є відповідальні люди, патріоти, Професіонали з великої літери, які приділяють багато уваги вихованню нової генерації знаючих, грамотних лікарів».
Уродженець Херсона Артем Поліщук нині проходить інтернатуру в нашому університеті. Водночас їздить у рідне місто, щоб надавати медичну допомогу військовим і цивільним як у лікарні, так і в команді екіпажу загону швидкого реагування, виїжджаючи на евакуацію мирного населення із сіл, що цілодобово перебувають під ворожими артилерійськими обстрілами.
– Артеме, як вас прийняв Тернопільський медичний університет?
– Проходити інтернатуру на кафедрі хірургії факультету післядипломної освіти ТНМУ – одне задоволення! Мій наставник – завідувач кафедри, професор Ігор Якович Дзюбановський. Завдяки йому та його підтримці в мене все вийшло навіть краще, ніж я собі уявляв. «Підтягає» мої знання та навички також доцент Андрій Михайлович Продан. У Тернопільській міській лікарні №2, де вдосконалюю свої вміння, зараз багато інтернів і аж ніяк не на всіх вистачає роботи. Попри те, мої наставники беруть мене із собою на операції, все пояснюють, показують, потрошки дають щось робити самому. Дуже вдячний долі, що розпочинаю власну кар’єру хірурга саме під їхнім крилом. Мені з ними пощастило.
– Де вас застала звістка про повномасштабне вторгнення рашистів на нашу землю?
– На той час я навчався на п’ятому курсі Запорізького державного медичного університету. З дружиною та дитиною ми жили у Запоріжжі. Деякий час після початку повномасштабного вторгнення ще намагалися там перебувати. Давалося нам це непросто. Доньці тоді було півтора року, цілком маленька, годували її ще молочною сумішшю, а води в місті неможливо знайти, люди вимітали все. І коли орки вже дійшли до Василівки, а це зовсім недалеко від Запоріжжя, то ми вирішили, що треба виїжджати, доки є можливість. Саме формували евакуаційні потяги. Так ми потрапили до Тернополя.
– Чому обрали саме наше місто?
– У мене тато народився у селі Гвардійське, що неподалік Теребовлі. У дитинстві я кілька разів приїжджав туди. Мама ж моя, до слова, з Волині, а я народився в Херсоні. Мої батьки давно живуть в Іспанії, можна сказати, що я зростав без них. На початку великої війни кликали дружину з донькою до себе, але дружина не хотіла мене залишати одного, за що я їй безмежно вдячний. Користуючись нагодою, хочу подякувати також батькам за підтримку, яка надихала мене до праці та допомагала у моменти, коли було справді важко.
– Пригадуєте, які думки й почуття переповнювали вас у лютому-березні 2022-го?
– Зізнаюся, спочатку було трохи лячно. Насамперед від усвідомлення того, що ми відносно близько до рашистів. А в мене мала дитина, дружина. За них я відповідальний як чоловік. Коли привіз сім’ю у Тернопіль, на душі стало трохи спокійніше. Я дуже хотів поїхати на фронт добровольцем, неодноразово ходив у тернопільський ТЦК. Та мені все давали відмови, аргументуючи тим, що університет несе за мене відповідальність, я студент і маю продовжувати навчання.
– При переїзді до Тернополя ваше життя, мабуть, кардинально змінилося?
– Не скажу, що кардинально, але, звісно, трохи змінилося. Зрештою, в Херсоні в нас було дві власні квартири. Одну я так і не встиг побачити, а батьківська хата зараз стоїть без вікон, на час зими непридатна до життя. Матеріально тут, звичайно, складніше. Орендуємо квартиру у Великій Березовиці, підростає дитина – потрібні фінанси. Дистанційно 5-6-ий курси я вже завершував, перебуваючи тут. Працював водночас у Тернопільській обласній лікарні в реанімації, підробляв медбратом. За інтернатуру також потрібно сплачувати, адже в мене контрактна форма навчання, то, звичайно, працюю. Так, жити стало трохи важче, більше клопотів, але ми не почали жити гірше. Навпаки – більш злагоджено. Переживши всі ці складні моменти, ми з дружиною тепер краще розуміємо й дуже цінуємо одне одного.
– Як і чому ви вирішили їздити на фронт, щоб надавати там людям медичну допомогу?
– Під час проходження інтернатури спілкувався зі своїми колегами у відділенні, з керівництвом, з відділом кадрів. Мені запропонували поїхати від державної служби медицини катастроф на південь, зокрема, у Херсонську міську клінічну лікарню імені Тропіних. Звичайно, я не відмовився. Вже після приїзду там зустрів хлопців з Херсонського обласного загону швидкого реагування «Влад», які під егідою Товариства Червоного Хреста проводять медичні евакуації мирного населення з небезпечних територій. Я встигав і в лікарні, і приєднався до цього загону швидкого реагування.
– Як поєднуєте інтернатуру з поїздками на південь?
– Максимальний термін, який дають на перебування там, – місяць. Потім, як мінімум, місяць я маю бути у Тернополі, щоб проходження інтернатури відбувалося повноцінно.
За один місяць перебування у Херсоні мені дали можливість і прооперувати, і інтубувати, навчили ставити підключичні катетери. Роботи там багато. Спочатку пів місяця працював у реанімаційному відділенні, потім у нейрохірургії. Офіційно я поїхав з допомогою від тернопільської лікарні в херсонську як медбрат. Та зважаючи на те, що там критично не вистачає персоналу, мені дозволяли працювати і як медбрату, і як інтерну, і опрацьовувати документацію. Доки даватимуть таку можливість, планую їздити щомісячно.
– Що вас найбільше вразило, зворушило під час перебування у Херсоні?
– Зворушили самовідданість і жертовність людей: і медперсоналу лікарні, і хлопців із загону швидкого реагування. Командир цього загону перебував у полоні. Коли вже був наступ на Миколаїв, він все одно продовжував проводити медичну евакуацію і для поранених військових, і для цивільних. І ось в один з таких виїздів і потрапив у полон. Повернувся, був нагороджений відзнакою Президента України «За оборону Херсона». Дуже чудова людина. Більша частина загону – це або хлопці, які пройшли АТО, або вже комісовані з нинішньої війни. Скажімо, у нас є артилерист, який бився за Антонівський міст, але через стан здоров’я повернутися воювати на фронт уже не може, тож допомагає іншим так. Це надзвичайні люди! Минув лише місяць, але я наче потрапив у другу сім’ю. Все роблять разом, жодних скарг чи нарікань, навіть натяку невдоволення.
У лікарні також весь медперсонал був дуже привітний, прийняли мене тепло. Зізнаюся, значно приємніше було працювати там, аніж колись у Запоріжжі. Ці люди пережили окупацію, вони стали щиріші, відвертіші, відкритіші. Обов’язково хочу повернутися назад, адже розумію, що їм потрібно допомагати. Наприклад, у відділі гнійної хірургії залишилося лише два лікаря, один з них – завідувач. Хочу їх трошки розвантажити. Нехай це лише одна пара рук, але й це для них буде велика допомога.
– Чи були моменти, що залишили важкий відбиток у вашій душі?
– Було трохи важкувато, коли ми вивозили сім’ю – 11 осиротілих діточок, одна з них, лежача дівчинка, мала важку форму ДЦП. Ми везли їх до Миколаєва, над нами постійно бахкало: за двадцять хвилин, доки ми забрали всіх дітей, було 4-5 прильотів. Дівчинку ми везли на каталці. Коли наїжджали на ями, вибоїни, вона щоразу здригалася й так сильно кричала, наче б’ють уже по нас. Це було справді складно. У лікарню до нас якось привезли хлопця з наскрізним уламковим пораненням ноги. Здавалося, що все буде добре, але, на жаль, ми його не врятували. Молодий хлопчина… І таких випадків багато. Їх неможливо забути.
– Як ви знаходите у собі сили, щоб цей смуток, ці трагедії не затягнули вас, не забрали життєву енергію?
– Я усвідомлюю, що приїхав туди не калічити, а допомагати. А ще в мене є донька, якій потім не хочу казати, що під час війни я відсидівся вдома й ховався. Доки проходжу інтернатуру, мобілізуватися не можу (хоча таке бажання, як я уже згадував, було ще на шостому курсі), адже тоді все моє навчання зведеться до нуля. Розумію, що другого шансу в мене не буде, бо мені вже 28 років. Тож навчання кидати не хочу, але й удома сидіти вже не можу.
– До слова, чому ви обрали саме медицину?
– Медиком хотів бути завжди. Спочатку саме медиком, не лікарем. Тому спершу вступив у Херсонський медичний коледж, а вже після його закінчення вирішив продовжувати навчання у Запорізькому державному медичному університеті.
Навчаючись, постійно переконувався, що професію обрав правильно. Можливо, іноді були сумніви через складнощі в навчанні. Коли навчався, постійно працював у Запоріжжі в лікарні. Розумів, що допомагаю людям, їм стає легше, не турбує біль. Тож більше себе ніде не бачу, лише в медицині. Вже тут, у Тернопільській обласній лікарні, допомагав військовому – краянину із Запоріжжя. Його привезли з фронту, правої частини голови майже не лишилося, не мав слуху. Слух, на жаль, так і не відновився. Він уже повернувся додому в Запоріжжя. Ми продовжуємо підтримувати зв’язок, земляк поволі відновлюється, й я розумію, що його одужання – моя найкраща нагорода за всі ці роки, які вкладав у навчання. Так, навчатись було трошки важкувато (усміхається), але воно того варте.
– У вас чудова українська мова. Водночас багато людей, які вважають себе українцями, продовжують розмовляти російською, досі захоплюються російською музикою та літературою. Як можна вплинути на їх переконання?
– Це усвідомлення до кожного має прийти особисто. Скажімо, мене ніхто не переконував у тому, що я маю їхати на південь. Як і багатьох інших із загону швидкого реагування, де я працював. Хочу вірити, що так чи інакше, але всі зрозуміють, що насправді відбувається. На жаль, у багатьох наших людей коротка пам’ять. І доки тут відносно спокійно, вони забувають, що відбувається там на прифронтових зонах.
На моїй рідній Херсонщині всі здебільшого розмовляли суржиком. Та були часи, коли у школі нас навіть за те цькували: або ти розмовляєш російською, або будемо тебе вважати глибоким селюком. Тому становлення України таке складне. Росія так глибоко загнала пазурі в нашу країну, що нам потрібно дуже багато часу, аби позбавитися її цілковито. У нас з ними не має бути нічого спільного.
– Ваші переконання у ставленні до північних сусідів змінилися під впливом повномасштабного вторгнення чи завжди були такими?
– Ставлення до росіян у мене було негативне, ще починаючи з часів АТО. Мій товариш, з яким ми навчалися разом у медичному коледжі, вирішив припинити навчання та поїхав на схід захищати Україну. Більше ми з ним не побачилися. Він загинув. Що я думаю про наших так званих сусідів? У звичайній розмові ви від мене не почули б нічого пристойного на їхню адресу.
Мій рідний Херсон – великий, красивий та квітучий. Був. Зараз половина міста – руїни, не придатні до життя. Та й ті, що придатні, частково зруйновані через обстріли. У нас була дуже гарна набережна. Після затоплення там бур’ян до пояса, все в піску, ніхто його почистити не може, бо з окупованого боку постійно прилітає. Люди на Херсонщині зараз значно більше цінують одні одних, вони привітніші, добріші, не розмінюються на суперечки. Адже там ситуація така, що не до сварок: в одну мить може прилетіти – і цієї людини вже ніколи не побачиш…
– Що зробите найуперш після Перемоги?
– Перемога – це дуже обширне поняття. Я не ставлю під сумнів, що вона буде. Але… На жаль, велика кількість втрат молодого покоління. Молодші від мене хлопці. Тому, на жаль, особисто для мене повноцінної перемоги вже не буде хоча б через цю кількість втрат молоді.
Моє справжнє завершення війни – це побудувати з рашистами такий кордон, щоб там навіть пташка не пролетіла. Розказуватиму це своїй дитині. Дай Боже, буду живий – буду розповідати своїм онукам про те, які в нас «сусіди». Я не хочу допускати таких помилок, які були допущені колись. Жодного братання! Ніколи я цього не забуду, не пробачу. Найголовніше для мене – не залишити цю війну своїй дитині.
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА