Ярослав Білик: «Наука оточує мене змалечку»

Студент уже третього курсу медичного факультету Ярослав Білик став переможцем конкурсу «Студент 2022 року ТНМУ» в номінації «За вагомі досягнення в науковій роботі» (премія імені Івана Горбачевського). Ярослав – співавтор наукових публікацій у вітчизняних фахових виданнях, а також у таких, що внесені у наукометричну базу Scopus, є автором науково-публіцистичних робіт, учасником наукових форумів. Є також переможцем Всеукраїнського конкурсу студентських наукових робіт з напрямку «Теоретична медицина», бере участь у втіленні міжнародного проєкту.

– Ярославе, що означає для вас перемога у конкурсі «Студент 2022 ТНМУ»?

– Це підтвердження моєї праці та зусиль, а також мотивація для подальшого розвитку як науковця в медицині.

– Коли та чому почали цікавитися наукою?

– Почнімо з того, що я з наукової родини: в мене і дідусь, і мама, і тато – науковці. Можу стверджувати, що наука оточує мене змалечку. Мій дідусь Ярослав Іванович Федонюк, який тривалий час очолював кафедру анатомії нашого університету, часто брав мене ще зовсім маленьким із собою на роботу, де я гуляв анатомічним музеєм і з захопленням розглядав експонати, а також у його кабінеті з тим же захопленням гортав анатомічні атласи, книжки та підручники, до речі, тепер вони всі в моїй науковій бібліотеці.

Моя мама Лариса Ярославівна Федонюк, ще коли ми жили в Чернівцях, часто приносила додому теки з друкованими аркушами А4 формату та кольоровими фотографіями. Коли я запитував, що це за картинки, вона відповідала, що так побудоване серце людини. На той час вона писала докторську дисертацію, а я був спостерігачем процесу.

Тато Ярослав Олександрович Білик теж свого часу захистив дисертаційну роботу, є кандидатом медичних наук, працює хірургом.

Тож зростання серед «сімейних» науковців не залишило мені вибору не познайомитися з її величністю Наукою!

– Коли вирішили спробувати в науці власні сили? Які теми та напрямки вас цікавлять?

– Уперше це сталося тоді, коли професорка Ольга Володимирівна Денефіль запропонувала допомогти її дисертантам вивести тварин з експерименту та отримати матеріал на дослідження. Це було у віварії, всі в рукавичках, масках, у спеціальних халатах, скальпелі, пробірки. Неймовірно цікаво! А згодом Ольга Володимирівна запропонувала окремо провести мікроскопічне дослідження яєчників щурів при впливі свинцю, й ми звернулись до доценток Тамари Вікторівни Дацко та Соломії Богданівни Крамар, які навчили працювати зі світловим мікроскопом і визначати морфологічні зміни. Ось так і з’явилася моя перша доповідь англійською мовою на конгресі студентів, яка отримала I призове місце. Крім того, вступивши до університету, почав відвідувати студентський науковий гурток кафедри медичної біології та зосередився на Балтійській університетській програмі й цілях сталого розвитку. Разом з трьома студентами свого курсу я є учасником міжнародного проєкту «4 стихії природи – життя в гармонії буття». Нещодавно виступав з доповіддю на Міжнародному симпозіумі анатомів в Римі (Італія) як представник від Товариства анатомів, гістологів, ембріологів і топографоанатомів України, мав доповідь і на науковій конференції, що відбувалася в Каунасі (Литва).

– Хто ваші наставники в науці, з яких берете приклад?

– Звичайно, це мій дідусь, мама, тато, а також моя бабуся Таїса Михайлівна Федонюк, яка найбільш завзято переконувала мене в тому, що я можу стати лікарем і що в мене є хист до наукової роботи. До речі, єдина хто хотіла, щоб я вступав у медичний заклад, – це саме й була бабуся.

– Які поради ви дали б студентам, які теж хочуть спробувати власні сили в науці? Якими мають бути їхні перші кроки?

– Для початку потрібно визначитися, в якій саме галузі вони хотіли б виконувати наукову роботу. Коли визначилися з напрямком – приєднатися до наукового гуртка відповідної кафедри. Тоді обрати тему, обговорити її з викладачем, який буде надалі науковим керівником роботи. І далі за його підтримки розвивати цю ідею.

– Окрім науки, до яких ще напрямків університетської роботи долучаєтеся?

– Я – учасник танцювального відділу творчого колективу ТНМУ. Бальними танцями займався з чотирьох років. Зараз уже не займаюся, але завжди беру участь у заходах, де є можливість показати власні танцювальні здібності, і не лише бальні. Згадую концерт до Дня студента, де я виступав як Вєрка Сєрдючка. Вдався дуже кумедно-веселий співально-танцювальний номер.

Навесні висаджували дерева в рамках акції «1 мільйон дерев життя», а також з командою студентів-однодумців (Софія Гомонець, Богдана Довгалюк, Софія Чорній, Антоніна Катрук) проводжу просвітницькі заходи екологічного спрямування в рамках міжнародного проєкту. Приєднуюся й до волонтерської роботи. Зокрема, ми з друзями не раз розвантажували фури з гуманітарною допомогою, збирали медикаменти, фасували їх, донатили кошти на потреби ЗСУ.

– Як усе встигаєте?

– Чітко розписую всі справи на день і на тиждень, ця риса в мене від мами. Стараюся нічого не відтерміновувати. Навіть щойно з’являється справа поза планом, якщо є можливість – виконую її відразу, мені так потім буде легше та простіше.

– Хто, крім бабусі, ще заохочував вас обрати медицину? Чи це було цілком самостійне рішення?

– Відверто кажучи, мріяв стати архітектором, бо мені легко вдавалася математика й я люблю малювати. Але якось поспілкувався з архітектором-професіоналом, який зауважив: «Якщо готовий сидіти дев’ять годин за комп’ютером, щоб зробити один проєкт, – то йди. Якщо ж ні – краще не треба». У мене ж такої ідеальної посидючості немає. Ще в мене була думка йти в готельно-ресторанний бізнес, адже дуже люблю готувати. Але цією ідеєю теж перегорів. Якось тато взяв мене на операцію. Пригадую, в пацієнта стояв внутрішній протез на стегновій кістці, який розхитався, розвинулася інфекція, було загноєння. Тато показував мені, як робити дренування рани. Мене тоді це так захопило! Я зрозумів, що ця справа мені подобається.

Коли мама організовувала конференцію, присвячену 80-річчю Ярослава Федонюка, я допомагав їй писати спогади про дідуся, шукав архівні фотографії сімейних фотоальбомів, перечитував спогади його друзів-морфологів, допомагав монтувати фільм. Пригадую, мені було надзвичайно цікаво та гордо за дідуся!

Згодом трапилася біда з бабусею: в неї виявили онкозахворювання на останній стадії, я тоді навчався в 11-ому класі, тривала підготовка до ЗНО, також готувався до складання англійської на В2. Бабуся довший час перебувала в лікарні – треба бути біля неї. Я допомагав лікарці робити перев’язки, під наглядом медсестри робив внутрішньом’язеві ін’єкції, навчився міряти артеріальний тиск і вимірювати цукор глюкозиметром. Упродовж двох місяців був у лікарні чи не щодня. І тоді остаточно переконався в тому, що медицина – то моє.

– Пригадуєте ваші найяскравіші враження від перших місяців навчання в ТНМУ?

– Оскільки я з малих літ часто бував у корпусах ТНМУ, то все вже було мені добре знайомим. А ось самі заняття справді вражали. Від навчання в школі університет для мене відрізнявся передусім тим, що тут значно більше практики, можна торкнутися, помацати, побачити, на тобі теж можуть повчити частини тіла (усміхається). Пригадую, як доцентка Антоніна Михайлівна Пришляк частенько, як приклад, показувала на мені групи м’язів. Було прикольно.

– Більшість студентів стверджують, що перший курс приголомшує обсягом інформації, особливо з анатомії. У вас теж так було?

– Мені було легко. Мабуть, через те, що мама мені відразу підказала, як потрібно вчитися. Перше заняття з анатомії – кістки та м’язи. Я малював кістку на аркуші А4, писав, де що розташовано. До того ж робив це в «анатомці», тримаючи кістку в руці. Дивився на неї, торкався, відчував. Завдяки цьому мені було легше вивчити. Треба все бачити наочно. Крім того, в мене був 3D-атлас у телефоні, який теж дуже допомагав. Навчився конспектувати та робити нотатки, що теж надто важливо.

– Чи вже знаєте, який напрямок медицини оберете?

– Хірургію. Мені це справді цікаво. Хірургія – галузь, яка нині дуже розвивається, з’являється багато нових технологій. Крім того, на мій погляд, хірурги – лікарі, які справді можуть зробити дуже багато для збереження людського здоров’я. Хірурги – наче остання інстанція, вони беруть на себе всю відповідальність за людське життя.

– Який ваш улюблений відпочинок?

– Зустрічі з друзями, відпочинок на природі, велосипедні прогулянки, заняття в тренажерній залі.

– Ви згадували про ваше захоплення кулінарією. Що найбільше любите готувати? І звідки у вас така пристрасть?

– Передусім з того, що люблю смачно поїсти (сміється). Змалечку допомагав бабусі готувати. Дуже часто в Тернополі ми разом ліпили вареники, пельмені. А з мамою в Чернівцях навчилися готувати швидкі страви, адже завжди на все було обмаль часу. Найбільше люблю готувати м’ясні страви, будь-яке м’ясо – печене, смажене, варене, тушковане.

– Готування – це для вас також відпочинок?

– Так. Щоб страва вдалася, треба готувати, уявляючи собі, як сидиш за столом, як усе гарно подаєш, як усім смачно. І з такими думками, вплітаючи в них любов, усе, що робиш, починає подобатися. Якщо ж подобається – обов’язково вдається. Якщо ж вдається – отримуєш від цього ще більше задоволення й хочеш робити це далі. Так у всьому.

– Яка нині ваша найзаповітніша мрія?

– Перемога України. Не маю сумнівів, що так і буде, адже до початку повномасштабного вторгнення, мабуть, ми й самі не знали, які українці сильні та одностайні, попри всілякі дрібні суперечки. Особисто ж для себе – стати добрим хірургом. Дідусь і мама, я її називаю boss lady (сміється), хотіли, щоб я досягнув більшого, ніж вони, й саме це завжди ставить переді мною високу планку. Найзаповітніша особиста мрія – мати свою клініку в Україні.

– За що найбільше вдячні Тернопільському національному медичному університету ім. Івана Горбачевського?

– За можливості, які він надає мені як студентові: отримувати знання від професійних викладачів, за інформаційні відеолекції, за цікаві практичні заняття, за можливість брати участь у проєктах і конкурсах, за навчально-оздоровчий комплекс «Червона калина», а головне – за можливість проводити час у стінах університету з користю!

Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА

Світлина Миколи ВАСИЛЕЧКА