Успіху в професії людина досягає не одразу. Велику роль у фаховому становленні відіграють і сім’я, і мудрі наставники, і професійне середовище. З усім цим доцентці кафедри терапії та сімейної медицини ТНМУ Оксані Ясній поталанило, бо спеціальність обирала за покликом серця. І якщо медицина, то лише педіатричний факультет, іншої альтернативи просто не було. Вже 39 років Оксана Романівна в педіатрії.
«Я любила навчатися»
– Оксано Романівно, готуючись до інтерв’ю, з допомогою інтернет-ресурсів, з’ясувала, що ви є автором і співавтором 80 навчально-методичних і наукових публікацій, одного патенту, двох монографій та стількох підручників, восьми посібників. Доволі поважний науковий багаж. Що це? Прагнення не опускати планку поруч відомого чоловіка-науковця чи результат власного вдосконалення?
– Не можу стверджувати, що в мене такий вже й великий науковий доробок. А от щодо мого захоплення науковою сферою, то це аж ніяк не змагання наввипередки, радше це прагнення ще з дитинства. Я любила навчатися, мені подобався сам процес «поринання» у глибини різних знань ще зі школи, яку, до слова, закінчила із золотою медаллю. Всі шкільні олімпіади були мої, на обласні теж їздила, вихідні дні були зайняті, мене часто можна було побачити з книжкою в руках. Таке прагнення до наук у мене заклала мама – Ольга Іванівна Гавришкевич. Вона була лідером в нашій сім’ї та дуже вольовою людиною й хотіла, щоб ми із сестрою отримали гідну освіту. А які професії були популярними в радянські часи? Про менеджерів чи айтівників тоді ніхто й гадки не мав, а от медики та вчителі були в пошані. Мама закінчила медичне училище й у житті в неї була мрія, щоб діти більшого досягли, тож доводила вона це власним прикладом, вступивши на заочну форму навчання до Львівського університету. Мама була в нас мотиваторкою, генераторкою ідей, сама багато читала, цікавилася всім, і вже навіть у старості тримала руку на пульсі подій. Була вона справжня українська жінка. Взагалі мама намагалася нас із сестрою виховати всебічно розвинутими людьми: записала до музичної школи, мене на фортепіано, а сестру – на скрипку.
– Коли ви вирішили, що ваше покликання – медицина?
– Я радше призвичаїлася до цієї думки, бо мама не припиняла розвивати «медичну» тему, а я не відмовлялася, так вжилася з гадкою, що треба йти в медицину, але мені й справді подобалися природничі науки, хімія, які фактично відкривають шлях у цю професію. В одинадцятому класі я навіть на обласній олімпіаді з хімії зайняла призове місце, тому й готувалася вступати до медичного вишу.
– У вашій біографії прочитала, що ви випускниця мінського медичного інституту. Як там розгорталося студентське життя?
– Спочатку, звісно, потрібно було вступити, а перспектива вимальовувалася нерадісна, адже я була дитиною репресованого – батько 7 років відсидів у сталінських таборах. Тоді я й не розуміла, що шлях до вищого навчального закладу міг бути для мене закритим назавжди. Вдома на цю тему ніколи не розмовляли, тому я практично нічого не знала про цю сторінку батькової біографії. Взагалі він мало кому довіряв: навіть нам про цю частину свого життя не розповідав. Очевидно, так нас оберігав від злого ока, бо знав, чим навіть одне необережне слово може обернутися. А був він надзвичайно талановитою людиною, дуже техніку любив, міг усю машину із заплющеними очима розібрати та зібрати, любив гру у шахи, мав гарну пам’ять. Про інститут з такою біографією мріяти не доводилося, тому батько вступив до технікуму. Мене ж вступати він повіз наступного дня після випускного вечора, тихцем, нікому ні про що не розповідаючи, вивіз мене до мінська. Там я пробула цілий місяць. Успішно склала іспити та стала студенткою педіатричного факультету мінського медичного інституту. Але, очевидно, що моє досьє десь-таки потрапило до рук відповідних органів, бо вже через кілька місяців навчання староста нашої групи почала активно агітувати мене вийти з комсомолу. Втім, я була вже добре проінструктована мамою щодо всіляких провокацій. Тож гідно давала відсіч, мовляв, я справжня комсомолка, ходжу разом з одногрупниками на комсомольські збори, відвідую різні заходи, то з якого дива маю виходити з цієї організації. Але староста не залишала у спокої, а коли я її запитала якось, навіщо тобі, Оленко, це потрібно було, то вона зі злістю у відповідь кинула: «Два роки я на тебе потратила, але, бачу, намарно». Напевне, їй за виконання цього завдання щось пообіцяли, і вона мала якийсь зиск, але, як кажуть, не склалося, тому, слава Богові, відбилася від цієї напасті.
«Вже з першого курсу знала, що буду дитячою лікаркою»
– Навчатися цікаво було? Які викладачі викликали у вас захоплення в мінському медінституті?
– Я одразу вступала на педіатричний факультет, тому вже з першого курсу знала, що буду дитячим лікарем. Чому з-поміж усіх факультетів обрала саме цей, бо сестра була на чотирнадцять років молодшою й я часто допомагала батькам її доглядати. Взагалі я виросла в середовищі, де багато дітей і ми були, як одна сім’я, тому, напевне, мені й близька ця професія.
Навчалася я з великим задоволенням. На п’ятому курсі вже почала відвідувати наукові гуртки. Примітно, що в часи мого студентства не було таких інструментальних досліджень, як нині, хіба рентгенографія, тому наголос ставився на фізикальні методи обстежень, досвід. І ми відповідно більше часу проводили в клініці, з пацієнтами. Викладачі ж не втомлювалися навчати – демонстрували цікаві випадки, детально все пояснювали, тому я пройшла гарну практичну школу. Моїм улюбленим вчителем був засновник педіатричного факультету мінського медичного інституту, академік Іван Нестерович Усов. У нього було чимало державних нагород, звань, але наскільки простою в спілкуванні була ця людина! І як не дивно, не нехтував він народними методами в лікуванні дітей, засобами, які споконвіку застосовували прості люди. Радив давати дітям посмоктати шматочок сала, щоб жовч краще виділялася й алергія швидше минала. Власні погляди мав і щодо вживання штучно синтезованого вітаміну Д. «Щодня гуляйте з дітьми на сонці – от вам і буде добова доза вітаміну Д», – радив він нам, майбутнім педіатрам. Нині ж погляди щодо вживання цього вітаміну далеко неоднозначні, але те, що в природній сполуці він синтезується набагато краще – факт, який не потрібно доводити. Іван Нестерович був прикладом справжнього викладача педіатрії – інтелегентним, співчутливим, особливо приваблювали нас його людські якості. З яким задоволенням ми йшли до нього на заняття. Гадаю, що кожен з нас взяв щось у такого Вчителя до власної скарбнички найкращого педагогічного та лікарського досвіду.
– Після закінчення інституту куди поїхали за скеруванням?
– На шостому курсі я вийшла заміж, отож їхати довелося за чоловіком. Взагалі наше знайомство – то особлива історія. Мої батьки мешкали у сусідстві з чоловіковою сестрою. Якось він приїхав у відпустку до неї, так ми й познайомилися, а вже за тиждень одружилися. Якщо кажуть, що шлюби укладаються на небесах, то це про нас. Нещодавно десь прочитала таку фразу, що найщасливіші ті сім’ї, де чоловік і дружина – однодумці. Взагалі, на мій погляд, шлюб тримається на довірі та дружбі. Чоловік на той час працював у столичному науково-дослідному інституті проблем міцності, займалися наукою відомі на весь радянський союз академіки, вчені. А він уже був кандидатом технічних наук, і я вже на першому знайомстві оцінила його наукові здібності, як могла, звичайно (усміхається), та похвалила. З цього розпочалося наше кохання. Коли ми переїхали вже до столиці, то дружина одного з цих академіків якось так, ніби ненароком, на захисті дисертації мені сказала: «І пощастило ж вам, маєте вже готового кандидата!». А я, ні на хвилину не засумнівавшись, апелювала: «Зачекайте, він у мене ще й доктором наук стане». Жарт, звісно. Але доктором технічних наук він усе-таки став, і я в усьому сприяла. Коли знаєш, що твоя рідна людина тебе підтримає й так само ти завжди підтримаєш і зрозумієш її, то це гарний ґрунт, аби розквітали таланти. Мій чоловік був дуже талановитою людиною. І надзвичайно працьовитою, відповідальною в усьому. Його день був спланований та чітко розписаний, вільного часу практично не залишалося. Я ж утримувала дім, виховувала дітей, хоча і чоловік теж багато уваги приділяв синам. Як казала моя мама, кращого батька для синів годі й шукати. Він навчив їх плавати, возив на відпочинок в Карпати, поставив на лижі, взагалі багато часу приділяв. Не повчаннями, а власним прикладом демонстрував, як потрібно працювати, щоб чогось досягнути.
«Від наукового керівника часто дуже залежить, як складеться твоя наукова доля»
– Але продовжимо розмову про ваш професійний шлях…
– Отож інтернатуру я проходила в Києві, де на той час працював чоловік. Виникла ідея одразу ж вступити до аспірантури, можливості також сприятливі були – інститути всі поруч, диплом з гарними та відмінними оцінками також є. Але я розуміла, що без досвіду не обійтися, тому й працювала десять років дільничним педіатром. Для мене це було принципово: мати власний клінічний досвід. Жодного разу про це не пошкодувала. Тому й зараз мене трохи дивує, коли на клінічну кафедру приходять люди, які не були жодного дня в практичній охороні здоров’я. На теоретичній кафедрі це можливо, а на клінічній – ні. Я так вважаю.
Після інтернатури в Києві, саме сталася Чорнобильська трагедія, я тоді була в декретній відпустці, отож з чоловіком вирішили, що я деякий час із синами мешкатиму в моїх батьків в місті Броди, що на Львівщині. Там я рік пропрацювала в районній лікарні дільничним педіатром. Дільниця чималенька була, отож випадків розмаїтих також чимало траплялося. Прийшлося якось оглядати хлопчика, дитина скаржиться на біль у правому підребер’ї, в проєкції жовчного міхура. УЗД ж ще тоді не проводили, зате рентгенологічне обстеження засвідчило, що в нього подвоєння жовчного міхура – відправили дитину до спеціалізованої клініки у Львові. Подібних випадків, коли потрібно швидко приймати рішення, чимало в моїй тодішній практиці було. Діти із захворюваннями крові, вродженими вадами серця, патологією нирок, печінки, велика кількість пневмоній, тобто для педіатричної практики та здобуття цінного досвіду, велике розмаїття. Ті знання, які нам дали в інституті та під час інтернатури, мені дуже згодилися, бо ж, окрім рентгенологічних та лабораторних обстежень, жодних інших тоді й не було.
– Як виник задум зайнятися наукою?
– Якось проходила курси тематичного удосконалення в міській дитячій лікарні, а мешкали ми вже тоді в Тернополі. Це було 1994 року. Нашою кураторкою призначили Наталю Процайло – жінку-професіоналку, яка вміє надихнути, повірити у власні сили, вона й мотивувала мене продовжити навчання. Так я вступила до клінічної ординатури. Про наукову роботу тоді ще не йшлося. А от коли кафедру очолила професорка Валентина Федорівна Лобода, дуже талановита науковиця, керівниця та взагалі чудова людина, яка мала велику плеяду учнів, науковців, то й мені пощастило стати її ученицею, хоча вже й доволі у «солідному» віці. Під її наставництвом я вступила та успішно завершила навчання в аспірантурі. Знаєте, кажуть, що багато в нашому житті залежить від того, яких людей зустрінеш на своєму шляху. Так от мені дуже пощастило, бо я зустріла Валентину Федорівну – мою наукову керівницю, людину високопрофесійну, з щирою душею та гарячим серцем. Від наукового керівника часто дуже залежить, як складеться твоя наукова доля. Тема моєї майбутньої дисертації торкалася проблем мінеральної щільності кісткової тканини в дітей, хворих на хронічний гастродуоденіт.
У лікувально-діагностичному центрі ТНМУ, якого наразі вже немає, тоді саме придбали денситометр і розпочали проводити дослідження. Це стало неабиякою подією в науковому житті нашого університету, бо з’явилася можливість на сучасній апаратурі проводити нові дослідження. Тому мені дісталася одна з найтоповіших на той час тем. Було дуже цікаво працювати, нові віяння, свіжі ідеї, роботи багато, але надзвичайно захопливо. У своєму дослідженні я з’ясувала, що в дівчат і хлопців процес мінералізації кісткової тканини відбувається різними темпами. Якщо в дівчат у 13-16 років він завершується, то в хлопчиків ще кілька років триває. Тому мамам дівчаток слід звернути увагу на процес харчування, фізичну активність дітей, а для лікарів – це поле діяльності, аби виявляти патологію, яка впливає на низьку засвоюваність кальцію та вчасно призначати необхідні препарати.
– Окрім наукової діяльності, вам доводиться бути ще й педагогинею. Як оцінюєте нинішніх студентів? Кажуть, що зараз дуже активне та мотивувальне покоління?
– Я працюю зі студентами вже 23 роки й, як мовиться, кожного разу відкриваю для себе щось нове разом з ними. Нинішні студенти, й справді, надзвичайно мотивовані у своїй майбутній професії. Напевне, тому, що мають більше можливостей, яких в їхніх попередників було значно менше. Вони досягають гарних теоретичних знань, але як практик, я більше спрямовую їх до клінічного мислення. Детального розглядаємо клінічні випадки, особливу увагу звертаю на теми щодо невідкладних станів у педіатричній практиці, дозування препаратів. Це те, що їм завжди пригодиться, навіть у побуті, бо коли сусід звертається за допомогою, ти ж не скажеш, що колись цю тему погано засвоїв. Не оминаємо ми й альтернативних методів лікування – фітотерапію, акупунктурні методики, аромотерапію. І знаєте, це так зацікавлює студентів, що вони намагаються більше дізнатися, щось десь прочитати новеньке, розповісти назагал, глибше вникнути в тему. Переконана, що в майбутній лікарській практиці це буде дуже корисним.
– Самі чим лікуєтеся, коли застуда, грип, як-от нинішньої пори?
– Перевагу віддаю народним засобам. Чай з малини, калину дуже люблю. У нас посеред подвір’я батьківського обійстя росла крислата липа й мама влітку назбирувала цвіту, щоб ми могли взимку лікуватися та просто пити липовий чай. З медом він має особливу цілющу силу. Запах маминого чаю – незабутня згадка дитинства. Вона не визнавала жодних інших чаїв, окрім з листя та ягід смородини, малини, чорниці.
– Чи продовжили діти вашу професію? Хто вони за фахом?
– Сини пішли батьківською стежкою – старший Олег закінчив Львівський національний університет ім. Івана Франка, а молодший Володимир – Тернопільський національний технічний університет ім. Івана Пулюя. Як кажуть, батьківська наука, не минула надарма, він залюбив їх у техніку, комп’ютерні технології, будівельну справу, те, чим жив сам. Олег – доктор технічних наук, професор кафедри математичних методів в інженерії Тернопільського технічного університету. Володимир – доктор технічних наук, завідувач кафедри будівельної механіки цього ж університету. Медицину вони не обрали, але я тішуся, що вони займаються справою, яка їм до душі, живуть нею.
«Без віри людина просто не може жити»
– Які людські якості найбільше цінуєте?
– Чесність та співчуття до людей.
– Що може «зробити» ваш день?
– Коли людина щойно прокинулася, вона має собі сказати: «Сьогоднішній день у мене буде чудовий, мені все вдасться й усе вийде». Я ж коли чую, що мої діти здорові та в них усе добре, маю емоційний заряд на ввесь день.
– Якщо дуже втомилися, то як «перезавантажуєтеся»?
– Таке перезавантаження я називаю «заземленням», яке відбувається на моєму квітнику біля будинку. Посаджу нову квітку, посміхнуся вже розквітлій, торкнуся листочка, освітленого призахідним променем – і кажу собі: «Оксано, поглянь, яка краса!». Це відчуття огортає мене також увечері, коли сиджу в нашому саду, радію заходу сонця, слухаю вітер, шелестіння дерев – це мій релакс, відпочинок від буденного. І це момент просто безмежного щастя. Раніше ми з чоловіком частенько любили мандрувати Карпатами, багато об’їздили гарних місцин з найдорожчою в житті людиною.
– Що таке на ваш погляд «віра»?
– Гадаю, без віри людина просто не може жити, вона зачахне, це те, що дає нам сенс у житті.
– У чому, на ваш погляд, тоді сенс?
– Великий сенс бачу у своїх дітях, любові, вдячності. Але кожна людина знає, що ми в цьому світі тимчасово, та у силах кожного перейти в інший вимір, залишивши після себе спадок, те, що буде передаватися дітям, внукам, правнукам. Сенс життя полягає в тому, щоб виконати своє призначення на Землі.
– Про що ваші мрії? Якщо не таємниця?
– Мрію прожити, скільки Бог мені дав, у гармонії з навколишнім світом, мрію бути корисною своїм дітям, внукам, людина мусить себе реалізувати навіть у старості та зберегти радість у душі. Не дивуйтеся, але вже думаю про старість, мрію про активну, щоб наповнювати змістом кожний прожитий день. У мріях, звичайно, наша Перемога, бо це наша найголовніша мрія, яку носимо у собі, леліємо та оберігаємо. Кожного дня ми за це всією країною молимося. Донатимо на нашу армію кошти, гуртуємося, як можемо, й кожен робить те, що у його силах. Мій син з перших днів війни займається волонтерською діяльністю. Зараз практично в кожній родині є хтось на війні. Українці втрачають рідних людей, але не падають духом і не втрачають віри. Це, вочевидь, наша головна риса, бо ми є нація. А нація так чи інакше має прийти до стабільного та щасливого життя. І воно в нас буде. Хтозна, може Творець приготував для нас якусь особливу місію на цій планеті.
Лариса ЛУКАЩУК