У цього свята багата та цікава історія, свої звичаї та традиції, які формувалися століттями. Історія його святкування сягає перших віків християнства. Різдво знаменує народження Ісуса Христа у Вифлеємі та є одне з головних родинних свят у християн. Він був посланий Богом на землю задля спокутування гріхів і спасіння людства. І з цього моменту почався відлік нової ери. Нинішнього року Українська греко-католицька Церква та Православна церква України на своїх соборах прийняли рішення про зміну церковного календаря та святкування Різдва з усім християнським світом – 25 грудня.
Традиційно Різдву передує тривалий сорокаденний Пилипівський піст, який почався 15 листопада і закінчується 24 грудня. Цей період даний нам Богом для того, щоб відновитися духовно, морально та фізично – багато молитися, ходити до церкви на літургії та постити. Крім того, потрібно простити своїм кривдникам, забути старі образи, перепросити тих, кому заподіяли зло, подякувати тим, хто зробив нам добро чи просто був поруч упродовж цього року.
Гарним звичаєм було наводити лад по господарству, а саме у стайні, на подвір’ї, складали господарські знаряддя праці – цим займалися чоловіки. Господині ретельно прибирали в хаті, вибілювали помешкання, змащували глиною долівку, застеляли чисті скатертини та вішали вишиті рушники, прикрашали кімнату витинанками й, звичайно, дбали про святковий одяг для всієї сім’ї.
СТРАВИ СВЯТВЕЧОРА
Після наведення в будинку порядку жінки беруться готувати Святу вечерю, яка нараховує дванадцять страв на честь дванадцять апостолів. «Господиня пов’язалася хусткою, закочувала рукави та починала готувати страви: варила узвар, горох, квасолю, смажила капусту, рибу, ліпила вареники, готувала бараболю, гриби, кашу гречану, голубці та кутю з товченої пшениці. В цій багатій, але пісній вечері, господиня ніби представляє найголовніші плоди поля, городу та саду. Таким чином дає звіт новому рокові за своє багатство в минулому році» – пише етнограф Олекса Воропай у нарисі «Звичаї нашого народу». Саме через велику кількість та різноманітність святкових страв виникла назва «багата кутя» чи «Багатий Святвечір».
Важливим різдвяним обрядом на Святий вечір є оформлення столу. Перше, що кладуть на стіл, це свіже сіно або солома, що символізує ясла, в яких лежав Ісус, зверху посипають зерном на добробут родини. По кутах стола обов’язково ставили часник на здоров’я та захист від нечистого й копійки на багатство, все це покривали святковою скатертиною. Такий стіл є символом єдності, порозуміння, зустрічі поколінь, де, власне, й передаються традиції, звичаї, родинна мудрість, та місцем спільної молитви тощо.
Після того, як стіл був готовий, господиня подавала святкові наїдки. Найголовнішою обрядовою стравою є кутя. З давньогрецької слово «кутя» перекладається як «варене зерно». Готову пшеницю щедро заправляють медом і маком. У цій страві кожен складник має своє символічне значення. Зерно в куті символізує плідне та вічне життя, кругообіг, адже пшениця, як зерно, щороку оживає. Мак і мед в куті – це символ достатку та родючості на землі. Цю страву куштували першою серед усієї святкової їжі. Та перш ніж почати їсти кутю, її тричі ложкою підкидали вгору так, щоб вона прилипла аж до стелі, чим більше зернят прилипне – то буде врожайний рік, а якщо більше маку – роїтимуться бджоли. Споживання куті пророчило врожай на наступний рік, збільшення поголів’я худоби та продовження роду. Кутя, за прадавньою традицією, пов’язана з культом предків та вшануванням душ померлих. Отож, після завершення Святої вечері українці залишають по ложці кожної страви для душ померлих родичів (у деяких регіонах взагалі не прибирають зі столу) або ставлять для них кутю на підвіконня.
Наступною обов’язковою стравою на Різдвяному столі є узвар (вар) – відвар з сухофруктів (яблука, груші, сливи тощо). Він символізує очищення тіла та душі.
Третьою стравою є хліб. Ритуальний хліб на Різдво має свої локальні назви: калач, книж, душа, лежень, обертух, бухон, струцлі. Такий хліб випікався у великих круглих формах, подібних на сонце. Він був символом життя та поживою як для тіла, так і для душі. Для християн хліб – це Ісус: «Я – хліб живий, що з неба зійшов».
Кожна інша різдвяна страва є не менш значима та має свої символи. Для вечері варять гриби чи горох, які заправляють олією. Ця страва символізує Божу весну та християнське життя. Серед перших страв найпоширенішими є капусняк і борщ. Капусняк готують із січеної квашеної капусти, заправляють засмаженою цибулею на олії. Борщ варять зі свіжих або з квашених буряків. Смажена та печена риба, оселедець є традиційною стравою на різдвяному столі. З грецької ІХТІС (перекл. риба) складається з перших літер імені Бога – Ісус Христос Божий Син Спаситель і риба є символом Христа.
Вареники символізували достаток і благополуччя. Існував такий звичай: в один з вареників до начинки ставити монету, кому він попадеться – буде багатим протягом року. Незмінною стравою є пампухи з маком або вишнями.
Неодмінним атрибутом на різдвяному столі є запалена свічка. Свічка супроводжує віруючу людину все життя від хрещення до самого вічного спочинку.
ДІДУХ
24 грудня, щойно сходила перша різдвяна зірка, до хати заносили святковий сніп – дідух, один з основних символів Різдва. При цьому говорили: «Дідух – до хати, біда – з хати». Слово «дідух» прийшло зі старослов’янського часу й у перекладі означає «дух предків», родоначальника сім’ї – Діда, який оберігає рід. Символізує врожай, добробут, мир, зв’язок між поколіннями та виступає оберегом роду. За деякими віруваннями, в тому збіжжі жили духи предків, яких ніби запрошували до хати на Різдво. Існує звичай застеляти на Різдво соломою (сіном) підлогу, що перегукується з тим, що Ісус Христос народився в стайні, де були сіно та тварини. Дідуха ставили на видному місці – на столі або покуті.
Для виготовлення традиційного дідуха використовували обжинковий сніп (зібраний з поля останнім) або зажинковий (зібраний перший) жита, вівса, проса чи пшениці. Дуже часто, коли його виносили з поля, цей процес супроводжувався почестями та з музикою. Зберігали його у стодолі аж доки не наступав Святвечір. Цей сніп ставав дідухом.
Дідуха умовно можна поділити на три частини. У нього є «ноги», завдяки яким він міцно стоїть, вони, як коріння, символізують світ мертвих. Найвища частина, що репрезентує середній світ, світ людей, має по сім колосків (сім днів тижня, сім поколінь – це символ сім’ї). Зернятка в колосках – верхній світ з божествами, птахами та сонячними символами.
На Гуцульщині є звичай у «дідуха» вставляти косу чи серп, за давніми українськими віруванням, вони несли у собі сенс оберегу, який відлякує нечисту силу та дає здоров’я, а також знаряддя, яким наступного року мають зібрати багато врожаю,
Перебував дідух в хаті аж до Водохреща, зерно з нього обмолочували та висипали до зерна, яке мали сіяти першим на весні, а солому спалювали, щоб душі померлих, які гостили в родині на свята, могли повернутися на небо. На Львівщині, за давніми українськими віруваннями, «дідуха» спалювали на третій день свят. Тепло, яке віддавав «дідух» при спалюванні ніби зігрівало душі померлих, а вогонь освітлював їм дорогу на небо. Його не можна було викидати на сміття. Щороку робили новий дідух, бо попередній втрачав свою силу.
СОЛОМ’ЯНИЙ ПАВУК
Традиційною прикрасою української оселі на Різдво був солом’яний павук. За легендою павук означав рід і модель світу, яку зібрав своїм павутинням. Є ще й інше пояснення – солом’яний павук схожий на родове дерево з центром посередині, від якого соломинками-розгалуженнями «розростаються» нові покоління. Та й кожна частинка павука чіпляється до іншої, як діти до батьків, дідів і прадідів. Його кріпили до балки під стелею. У народі вірили, що доторкнутися до нього, то на удачу, а також, якщо людина хвора або ж коли жінка не вагітніє, то треба ставати під «павука». Чітка гармонія форм і руху покликані оберігати дім та його господаря. Вважали, що він вбирав у себе все негативне, що мого завадити щасливому життю родини.
Наші пращури робили павука із соломи та кінського волосу, він складався з дванадцяти частин відповідно кількості місяців у році. Плели павука, зазвичай, 22 грудня. але дівчата, які хотіли, щоб їх любили парубки та щоб мати доброго чоловіка, робили це на Св. свщмч. Ігнатія Богоносця (20 грудня). Спалювали ж солом’яного павука для того, щоб позбутися всього негативного зазвичай після Водохреща. За іншими переказами, після Різдва павука не викидали, а залишали й на Великодні свята вішали писанки, так увесь рік він був у домі. За християнськими легендами, саме павуки виткали новонародженому Синові Божому покривало, аби Він не замерз холодної ночі у вертепі. Божа Мати, накривши святе Дитятко, поблагословила працю павуків і сказала, що віднині ніхто не має права їх вбивати, бо павуки – Божі помічники.
Оксана ГУЛИК,
співробітниця Тернопільського
обласного краєзнавчого музею